Первомайськ входить у рік підготовки до 90-річчя Миколи Вінграновського. У межах фестивалю 2025-го відбувся круглий стіл на базі однойменного артхабу, де митці, науковці, активісти, студенти та представники громад об’єднали свої ідеї щодо вшанування пам’яті поета. «Найважливіше сьогодні — почати по-справжньому чути одне одного і напрацювати конкретні пропозиції», — підкреслив засновник фестивалю Олександр Висоцький. Модераторкою заходу виступила журналістка, яка й записала пропозиції.
Слухання як основа порозуміння
Олександр Висоцький
Круглий стіл відбувся 7 листопада — у день народження Миколи Вінграновського. Це надало зустрічі особливої атмосфери.
— Ми всі варимося у власних середовищах, нам здається, що «наше» — найголовніше. Але тільки коли починаєш чути інші голоси, вимальовується справжній спільний шлях. Сьогодні ми отримали десяток конкретних ідей, з якими вже можемо працювати. Вінграновський має об’єднувати, — зауважив Олександр Висоцький.
— Робити 90-річчя Вінграновського «на коліні» — принизити і поета, і місто. Йдеться не про свято, а про культурний продукт рівня його імені, — наголосив Олександр.
Тож у подальшому планується проведення ще кількох круглих столів, щоб розширити коло учасників та зібрати якомога більше вдалих ідей та напрацювати спільний план дій.
Пропозиції учасників: від назви міста та до гастрономічного фестивалю
Лариса Ніцой та Ольга ОстровськаФото: Рervomaisk.info
Письменниця і громадська діячка Лариса Ніцой акцентувала увагу на глибокому вимірі пам’яті — ідентичності міста.
— Ви кажете, що любите свій Первомайськ. Але назва, яку він досі носить, не про нього. Якщо ми говоримо про любов до свого, ми маємо почати з того, як називаємо себе, — переконана пані Лариса.
Її пропозиція — розглянути питання перейменування Первомайська, надавши місту назву, яка пов’язує його з власною історією, людьми та культурою, а не з радянським календарем.
Також письменниця зауважила, що популяризація постаті Вінграновського може і має бути не лише культурною, а й емоційно-чуттєвою, «такою, що торкається тіла і дому». Вона запропонувала ідею гастрономічного фестивалю, безпосередньо пов’язаного з особистими уподобаннями поета:
— Фестиваль улюбленої бринзи та вареників Вінграновського дозволить людям не просто їсти, а знати, чиє ім’я стоїть за цим смаком, — наголошує Лариса Ніцой.
Артхаб «Вінграновський» та простір пам’яті
Наталія Терещенко
Директорка артхабу Наталія Терещенко нагадала, що простір був заснований агробізнесменом Аркадієм Корнацьким:
— Ім’я Вінграновського — велике. Воно має право звучати не в кулуарах, а голосно і гідно в нашому місті. Йдеться про пам’ятники, скульптурні композиції, меморіальні знаки, а не лише фестивалі та події.
Пропозиція: встановити мініатюрні скульптурні композиції за мотивами життя та творчості Вінграновського.
Об’єднання освіти і культури: науково-практична конференція
— Ми вже давно об’єднуємо освіту, місто і культуру. І робитимемо це й далі, — зазначила Тетяна Андреєва із управління освіти. — До 90-річчя Миколи Вінграновського плануємо провести спільну науково-практичну конференцію з артхабом Вінграновський, яка б не лише зібрала науковців з нашого регіону і сусідніх областей, але й стала майданчиком для осмислення постаті Вінграновського як людини, митця і нашого земляка. Важливо, щоб наші діти знали не лише тексти зі шкільної програми, а й саму людину. Її характер, її світ, її любов до нашого краю. Від садочка до 11 класу.
«У нас немає, де купити його книгу»: поет Юрко Островершенко
Юрій Островершенко (ліворуч)
— Сьогодні у місті неможливо просто купити книгу Вінграновського. Закриття книгарень — це окрема болюча тема. Йдеться не лише про торгівлю. Йдеться про публічний простір смислів — місце, де люди зустрічаються з текстом і одне з одним, — наголошує Юрій. — У Львові ім’я Ігоря Калинця звучить природно. У Чернівцях — Осипа Федьковича. У нас — Вінграновський. Але поки тут немає, де просто купити книгу, ми самі себе не чуємо.
Пропозиція: створити міську книгарню або культурно-книжковий простір з постійними презентаціями, автограф-сесіями, зустрічами авторів.
Галина Давидова: «Фестивалі є, а в міських програмах їх немає»
Редакторка Гард.City Галина Давидова наголосила, що вже існуючі фестивалі — імені Вінграновського та «Різдво для нескорених» — варто включити саме до Програми розвитку туризму як події, що мають туристичний потенціал і потребують бюджетної підтримки для сталого проведення.
Пропозиція: підготувати колективне звернення до міської влади з клопотанням внести два фестивалі до Програми розвитку туризму рішенням сесії міської ради. Це відкриє можливість офіційного фінансування, партнерств, формування культурного бренду міста. А таке рішення дозволить зробити фестивалі щорічними, залучати партнерські та грантові ресурси, працювати з громадами в плановому режимі, а не «в авральному».
Голос дослідниці: хата поета як місце пам’яті
Світлана Богдан
Письменниця і науковиця Світлана Богдан, яка досліджує творчість Вінграновського вже 19 років, каже:
— Коли приїжджаєш, хочеться пройтись місцями Вінграновського. Але хата — у занедбаному стані. Так, є юридичні складності із власністю, але потреба — очевидна. Люди хочуть мати, куди прийти. Якщо музей поки неможливо оформити, то хоча б впорядкувати територію: покосити, очистити, встановити табличку. Це перший і найпростіший жест уваги і поваги.
Пропозиція: впорядкувати територію та підготувати юридичне підґрунтя для створення музею-садиби.
Володимир Войтенко: «Він бачив красу там, де інші не бачили нічого»
Володимир Войтенко
Окремим емоційним акцентом круглого столу став виступ Володимира Войтенка. Він не просто знав Миколу Вінграновського, а був поруч із ним у моменти, які не потрапляють до підручників.
— Микола не любив свій день народження, — ділиться спогадами пан Володимир, — бо це був день, коли всі йшли на парад, і він завжди жартував: «Хтось після параду йде до мене, а хтось — не до мене». Тому він тікав від офіційності до Первомайська: або до сестри Гелі, або до брата Аліка. Ми збирались невеликими компаніями — без поз і пафосу. Він умів бути справжнім і умів бачити красу там, де ніхто її не бачив. Бачив цю красу навіть у бур’янах.
Пан Володимир наголосив на потребі оцифрування та переосмислення кінематографічної спадщини поета.
— Час повернути Вінграновського в живий національний контекст, а не лише в шкільну хрестоматію, — зауважив пан Володимир.
Фестиваль «Чорноморський степ»: про партнерство, меценатство і об’єднання подій
В’ячеслав Бондар
Своїм досвідом поділилися також організатори фестивалю «Чорноморський степ» — В’ячеслав Бондар та Інна Пономаренко, представники громадської організації «Десяте квітня». Їхня ключова думка — культура потребує не лише ідей, а й партнерів, і найчастіше ці партнери ближче, ніж здається.
— Ми намагалися говорити з аграріями, з людьми, які мають ресурси, — говорить В’ячеслав. — Це не просто про гроші — це про розуміння, що підтримка культури є формою меценатства. Я завжди наводжу приклад: Мазепа залишив після себе 200 церков. Так от: сьогодні достатньо підтримати хоча б один фестиваль.
Інна Пономаренко (стоїть)
За словами організаторів, бізнес часто не усвідомлює цінності культурної присутності. Також вони наголосили на готовності до об’єднання фестивалів та взаємної презентації:
- на початку вересня щорічно «Чорноморський степ» готовий прийняти окремий блок «Вінграновський» у будь-якому форматі — від читань до мистецької інсталяції;
- наприкінці травня, під час Форуму культурної взаємодії, також планується представлення вінграновського руху та громади.
Тетяна Зінич, бібліотекарка: «Слово повинно бути доступним»
Тетяна Зінич (стоїть)
Працівниця міської бібліотеки Тетяна Зінич звернула увагу на ключову проблему: книг Вінграновського сьогодні мало навіть у публічних бібліотеках. Вона висунула низку конкретних практичних рішень.
- Залучити видавництва до партнерства фестивалів.
- Організувати книжковий ярмарок Вінграновського на базі центральної бібліотеки — із продажем, обговореннями, автографами, лекціями і зустрічами.
- Присвоїти міській бібліотеці імʼя Миколи Вінграновського, як логічний крок меморіалізації в міському просторі.
- Започаткувати «Диктант Вінграновського» для молоді з текстами поета та оповіданнями про нього.
Голос молоді: «Ми хочемо бути частиною цього, але нам потрібен простір»
Студентка та учасниця молодіжних ініціатив Анастасія Теслюк підняла дуже цікаву тему.
— Є проблема в тому, що молодь боїться проявитися, — зізнається Анастасія, — боїться публічності, критики, помилки. Нам часто здається, що ми «не такі», «не готові». Але талантів багато. І їм просто немає, де звучати.
Анастасія запропонувала відродити в місті осередок творчої молоді — сучасний аналог колишнього Клубу творчої молоді (КТМ), який у 60-х роках об’єднав покоління українських поетів, театралів, художників, кінематографістів — саме таких, як молодий Вінграновський.
Місто як простір памʼяті: щоб Вінграновський звучав у буденності
Юлія Сорокіна, консультантка центру професійного розвитку педагогічних працівників, наголосила, що пам’ять про Миколу Вінграновського не має обмежуватися датами і фестивалями. Його слово має бути присутнім поруч завжди. Прозвучала пропозиція відновити міську звукову систему або встановити локальні вуличні аудіоточкові трансляції.
— Щоб у центрі час від часу звучав голос Вінграновського — його вірші, уривки з кінострічок, спогади. Не тільки 7 листопада. Не тільки під час фестивалю. А просто так, у будні. Щоб слово було частиною міста, — наголосила пані Юлія.
Ще одна ідея — створити в місті «Гай Вінграновського». Зокрема, висадити 90 дерев — за кількістю років поету.
Крім того, було запропоновано нанести цитати з творів поета на лавки в парку та на площах — гравіюванням або металевими табличками.
Присутні підтримали пропозицію зробити 2026-й Роком Миколи Вінграновського у Первомайській громаді — з можливістю залучити сусідні громади й представити ініціативу на всю країну.
«Нам має бути мало Вінграновського»: звернення Сашка Висоцького
Наприкінці зустрічі організатор фестивалю Олександр Висоцький сказав слова, які стали точкою єднання.
— Нам має бути мало Вінграновського. Якщо ми говоримо, що хочемо зробити 90-річчя, то готуватися треба вже сьогодні. Мінімум рік. Бо дизайнувати, затверджувати, узгоджувати, друкувати — це все займає час. Ми вже запізнилися. Але ми тут. Ми почали. Вінграновський вже не серед нас. Він — наша спадщина. І те, як ми з нею поводимось, покаже, хто ми. Тому давайте зробимо так, щоб наступного року в Первомайську це прогриміло. Бо найбільший жаль у житті — це не зробити. Краще зробити і отримати критику, ніж не зробити і не жити.
