Сьогодні, 10 серпня, у Первомайській громаді знову відбулася мирна акція на підтримку військовополонених і зниклих безвісти захисників та захисниць України. Цього разу учасники акції на хвилину перекрили рух транспорту, щоб нагадати і про загиблих, і про тих, хто вже багато днів і місяців чекає повернення додому.
Учасники акції «Полон вбиває. Не мовчи» збираються у середмісті
Ранок. 10 серпня. Традиційно у середмісті збираються учасники акції «Полон вбиває. Не мовчи». Цього разу стартують раніше. О восьмій сорок п’ять уже виставлені інсталяції перед входом до центрального парку, розгорнуті плакати й прапори вздовж центральної вулиці. Серед присутніх чимало знайомих: за час проведення акцій з багатьма комунікувала, знаю поіменно організаторів та постійних учасників. Запитую у Нателли Драган: «Як планують цього разу проводити акцію?» Організаторка каже, що рівно о дев’ятій перекриють рух, аби вкотре нагадати про проблему безвісти зниклих.
— Сьогодні ми саме в Загальнонаціональну хвилину пам’яті, — говорить Нателла, — перекриємо рух транспорту, аби ще раз привернути увагу всіх до вшанування героїв-захисників, адже це питання нашої спільної пам’яті й відповідальності.
Нателла Драган
Акції — це наша надія на те, що люди звертатимуть увагу на цю ситуацію
Поруч Олександра Євдокимова, історію якої ми уже розповідали на сторінках нашого видання. Запитую, чи є якісь новини про зниклого чоловіка.
Олександра Євдокимова
— Поки нічого нового, — відповідає Олександра. — Натомість працюємо з юристами та військовою частиною. Добиваємося правдивої інформації.
Запитую, чи побільшало людей на акції?
— Звісно, — каже Надія Пугачова, яка уже не вперше приходить сюди. — Це видно неозброєним оком.
Надія Пугачова
— Я була на перших акціях, — продовжує жінка, — то було набагато менше людей. Зараз ми порахували — близько сотні присутніх. Акції — це наша надія на те, що люди звертатимуть увагу на цю ситуацію. Ми надіємося, що наших рідних хтось побачить і дасть вісточку.
— У мене зять був призваний восени, спочатку навчальний центр, потім вони були на напрямку Волновахи, що на Донеччині, — розповідає вона. — Пішли на перше завдання і не повернулися. Їх було п’ятеро. Зник безвісти відразу через кілька годин. Наступного дня приїхали люди в пошуках, нікого не знайшли. Це сталося 1 січня цього року.
Голоси людей
До дев’ятої години встигаю поговорити й з іншими мітингувальниками.
Світлана Каменева
Це Світлана Каменева. Жінка приїхала із Сумщини. У неї в руках портрет сина — Ігоря Каменева. Жінка розповідає, що син зник безвісти 15.02.25 року на Курському напрямку.
— Мені сказали, що моя дитина безвісти зникла, — каже пані Світлана, — затим говорили, що він убитий. Але ДНК ще немає. Але я не повірю, що його немає в живих, я все рівно буду його шукати. Дуже вірю, що він у полоні.
Далі підходжу до інсталяцій, які традиційно організатори виставляють біля входу до парку.
Лілія Янкович
Біля однієї із них — дружина Сергія Янковича, бійця 79-ї десантно-штурмової бригади, який зник рік і місяць тому на Донеччині, в селі Парасковіївка, Покровського району. Каже, що і досі ніякої інформації немає.
Пані Ліля сьогодні прийшла з новою світлиною, можливо, хтось впізнає по ній її чоловіка.
Поруч із нею моя знайома Наталія Замора. У неї теж зник в цьому році син. Жінка в розпачі, кидається шукати скрізь.
— 6 травня цього року, — розповідає пані Наталія, — мій син Сергій Драний, 03.08.89 року народження, боєць 79-ї бригади, 1 батальйону, 2 роти, зник безвісти. Це сталося на Сумщині, в Білих Водах. Командування частини відразу повідомило про факт зникнення. Куди я лишень не зверталася — скрізь, куди можна було. Всюди кажуть, що його немає ані в списках полонених, ані серед загиблих, ані в шпиталях. Ми надіємося, що він повернеться. Дуже чекаємо на нього.
Вийди з авто — схили голову
Неподалік чую, як дівчата між собою розмовляють, як проходитиме Хвилина мовчання. Підходжу, запитую, як перекриватимуть дорогу.
— Ми з дівчатами, — каже Олена Погорєлова, — з табличками стаємо і складаємо фразу. У мене в руках буде «9.00. Вийди з авто — схили голову». Дівчинка з фото загиблого стає до нас спиною, щоб бачили фото. Так само буде і з іншої сторони. Тільки інша фраза і теж фото загиблих. І ми стаємо пліч-о-пліч.
— Чи дієвий цей механізм для інших мешканців? — цікавлюся.
— Ми дуже надіємося, — відповідає активістка, — але впевненості стовідсоткової не маємо. Знаємо одне: чим більше нас буде, тим скоріше нас почують.
Окремі водії виходять, схиляють голови
За розмовами настала дев’ята ранку. Усі разом ідемо перекривати рух. Автівки спиняються. Окремі водії виходять, схиляють голови. Звучить метроном, який відстукує хвилину мовчання. Далі — гімн України і старт акції.
Поки триває акція, встигаю зафільмувати її окремі моменти та ще поспілкуватися з мітингувальниками.
Володимир Дудієв
Батько Олександра Дудієва — Володимир — розшукує сина, який зник на Бахмутському напрямку, в селі Кордюмовка. Каже, що досі нічого не відомо. Щоразу виходить на акції в надії на те, що син знайдеться.
Катерина Підвальна
Мама Юрія Подгородецького, Катерина Підвальна, розшукує сина, бійця 80-ї ОДШБр, який зник 10.03.25 року. Каже, що інформації ніякої поки немає.
Людмила Бойко ліворуч
Тут же поруч мама Дмитра Бойка, Людмила Бойко. Її син зник на Курському напрямку, в селі Любимівка 06.09.2024. Жінка теж розшукує сина і сподівається, що живий.
Ми розговорилися, обмінялися контактами. Я порекомендувала ще групу, де шукають полонених та дала контакт військового, який командиром на одному із Курських напрямків.
Нагадування усім: наші захисники мають повернутися додому
Акція триває ще годину. Ще годину центром міста роздаються сигнали автівок та чутно голоси тих, хто розшукує. А раптом хтось почує, хтось підкаже. Не проходьте повз. Сьогодні важливо підтримувати одне одного. І ще важливіше — нагадувати всім: наші захисники мають повернутися додому живими.
