Війна забрала у неї найдорожче — сина. Але не змогла вбити її внутрішню силу та віру в людяність. Тамуючи біль, жінка продовжує жити, вирішувати повсякденні задачі, займається волонтерськими справами та сповна віддається тим, хто потребує захисту й підтримки. Знайомтеся — Олена Орляк, голова Первомайського осередку ГО «Сильна українська мама», лідерка громадської думки та людина, якій довіряють. Сьогодні Олена — гостя журналістського проєкту «Ранкова КітКава з Наталкою Клименко».
Олена Орляк та Наталія Клименко
Від авторки
З Оленою Орляк ми знайомі дуже давно, але, відверто кажучи, подробиць з її особистого життя знала мало. Переважно була знайома з її професійною та громадською діяльністю. Бачила її в роботі — заповзяту та життєрадісну, завжди врівноважену й людяну. Це, як кажуть, в народі, жінка-вогонь, яка вміє ставити цілі й досягати їх. Війна надломила її й водночас загартувала, примусивши переоцінити життєві цінності та розставити пріоритети. Після загибелі Сашка, який віддав своє життя, боронячи Україну, вона ще більше стала дорожити родиною та сімейними цінностями. «Тепер, — каже Олена, — я хочу більше бути біля доньки, онука і все, що недообіймала, недоцілувала, недоказала, що люблю, зараз хочеться подарувати їм. Бо таке життя — коротке і несправедливе».
«Ми озираємося довкола і розуміємо, що біль втрати лише для тих, хто втратив»
У день інтерв’ю ми зустрічаємося з Оленою в сквері Небесної Сотні. Там її Сашко разом з іншими захисниками увіковічений на Стіні пам’яті. Вона приходить сюди, коли хоче побути з сином наодинці, розповісти йому, як то без нього, виплакатися. Кладе квіти і ставить запитання, на які відповіді немає. Вона й досі не змирилася, що Сашка немає в живих. Він для неї просто на війні, боронить Україну та рідну землю. Дев’ята година ранку. Хвилина мовчання. Ми озираємося довкола і розуміємо, що біль втрати — лише для тих, хто втратив. Знову риторичне запитання. Чому? Невже війна лише для окремих? Де людяність та співчуття? Як пояснити людям, що мир завойовується страшною ціною, ціною життя тих, хто недомріяв, недолюбив, недожив. З важкими думками, але вірою в прозріння людей вирушаємо на каву.
Олена родом із Доманівки, тепер Вознесенського району. Народилася десятого жовтня 1970 року у десять хвилин на десяту. Каже, що дата народження цікава та в деякій мірі визначальна. А я ще додам, що народжені цього дня чуйні та безкорисливі, мають природний дар відчувати, коли іншим потрібна підтримка та є опорою для багатьох. Все, власне, про Олену.
Цікавлюся, яка була в школі, який фах за освітою та де довелося трудитися.
«Мені завжди доводилося бути серед дітей та їхньою вожатою»
— Закінчивши Доманівську школу №2, пішла вчитися в педінститут на вчителя початкових класів, — розповідає Олена. — До цього, власне, мене підштовхнули самі вчителі, бо, чесно кажучи, я себе не бачила в учительстві. Але чомусь так повелося, що мені завжди доводилося бути серед дітей та їхньою вожатою. Сказати, що я була активісткою, не можу, більше до сірої мишки себе відносила. Це уже згодом, коли вступила до педінституту, тоді стала проявлятися моя активність. А тоді невдале заміжжя, яке, власне, мене й привело до Первомайська. Та шлюб не склався. Єдине, що залишилося, — це мій син Сашко та Первомайськ. Згодом я знайшла тут свою долю — Ігоря, він у мене військовослужбовець, і так ми уже разом багато років. Маємо донечку Маринку та онука, яких обожнюю. А любов до професії я відчула, коли почала працювати педагогом-організатором у восьмій школі. Тоді пішла працювати в БФ «Здорова нація». Тетяна Бабич мене запросила. Спочатку я намагалася поєднувати дві роботи, а коли зрозуміла, що не встигаю, то пішла зі школи. Далі в моє життя увірвалося «тамадовство». Стала проводити весільні обряди та свята. Останній раз вела весілля уже на початку повномасштабного вторгнення в Кривому Озері і так мені було не по собі, такий внутрішній супротив... Але все вирішив випадок на самому ж весіллі, коли приїхали наші бійці й подякували молодятам, що створюють сім’ю і залишаються в Україні. Вони сказали: «Тепер ми точно знаємо, за що воюємо». Мене це вразило і заспокоїло водночас.
— А як для тебе розпочалася війна? — запитую далі.
«Це був такий стан, коли ти розумієш, що щось прийшло страшне, але не розумієш, що це»
— Зі дзвінка доньки. Вона телефонувала з Києва і в трубку плакала: «У нас стріляють і дуже страшно». Тоді ми стали чекати її приїзду. Їхала вона одинадцять годин. Можете уявити, що ми в той момент пережили. А наступного дня я з дівчатами уже робила коктейлі Молотова. Базувалися ми у Лариси Позняк, ми, як ті комахи, організовано виконували роботу. Це був такий стан, коли ти розумієш, що щось прийшло страшне, але не розумієш, що це. Це настільки були великі протиріччя. Я не могла повірити в це, бо ж маю двох рідних братів в росії. До пізньої ночі ми разом з донькою трудилися, а коли прийшли додому, то чоловік сказав, що теж піде на війну. А тоді за ним пішов Сашко. Скажу чесно, що я і досі гризу себе за те, що говорила йому: «Ти чоловік, ти син офіцера, ти мусиш бути там». До речі, строкову службу Сашко проходив в прокуратурі, тож особливих військових навичок не було у нього. А потім одинадцять років служби в охоронній компанії Київського фармацевтичного заводу. Я коли забирала його трудову книжку звідти, то дівчина мені сказала, що він єдиний, хто працював у фірмі від самого початку. Рік він прослужив у сороковій бригаді, а потім попросився на передову. Мені його друзі казали, що думали, раз він син офіцера, то батько все «порішає» і Сашко залишиться тут, в тилу. Але він настільки був правильним, що не міг собі дозволити ховатися за чиїмись спинами. Їх четверо потрапило в підрозділ, що на Луганському напрямку, це неподалік Лимана. З усіх там залишився лише один. Знаєте, я сьогодні багато чого можу розповісти того, що не потрібно знати іншим, але не хочу, аби ждуни та вороги раділи нашим внутрішнім непорозумінням.
Переключаємо розмову на організацію «Об’єднання матерів і дружин захисників України» та ГО «Сильна українська мама», яку Олена очолює в Первомайську.
«Не потрібно щодня дякувати. Важливо, щоб люди розуміли, що є моменти, які не можна ігнорувати»
— Коли сталося з Сашею, — продовжує Олена, — я стала спілкуватися з дівчатами ближче. І коли приїхала пані Вікторія Кравчук з Києва, голова «Сильна українська мама», то мені запропонували стати очільницею. Знаєте, це свого роду віддушина, де ми можемо говорити на будь-які теми, бо ми близькі духом і кожна з нас пережила біль втрати. У нас немає офісу, немає фінансів, але у нас є спільна мета: не дати людям забути про тих, хто віддав своє життя за Україну. Якось я пішла до школярів на захід, а вони, маленькі такі, і я подумала: хай вони навчать дорослих шанувати пам'ять загиблих і самі мають знати, що є хвилина мовчання і вона для того, аби спинитися і замислитися над тим, що в країні війна і гинуть воїни-захисники. Мені здається, що пам'ять сьогодні є найбільшою проблемою у нас. Не потрібно, щоб мені особисто щодня дякували за подвиг сина, мені важливо, щоб люди розуміли, що є моменти, які не можна ігнорувати. Бо той, хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього.
Знаєте, я не люблю агресії. Завжди намагаюся вирішувати питання мирним шляхом, але іноді людське ставлення мене дуже ображає. Мене батьки навчали шанобливо ставитися до усіх, і я би хотіла також такого ставлення.
— Маєте якісь невирішені питання в організації? — розпитую.
«Завдяки цим хлопцям ми тут живемо, маємо бізнес, розвиваємося і працюємо»
— Мені іноді здається, що ніяких глобальних проблем немає. Все, що з’являється поточне, — воно вирішується. Найбільша проблема — це те, що немає в живих наших дітей та чоловіків, що люди не спиняються на хвилину мовчання. Людська байдужість вбиває. Мені важливо, аби пам’ятали хлопців, щоб Алея Слави була і щоб це було все щиро. Ось я думаю: чому й досі у нас не можуть встановити борди з нашими захисниками на центральній площі, там, де ми зустрічаємо наших героїв і проводжаємо в останню путь. Це ж насправді нескладно. Хай це буде тимчасово, але люди знатимуть, бачитимуть і вшановуватимуть. Якось я написала про це у фейсбуці, то хтось відписався, що, мовляв, «то це я маю кожен день дивитися з вікна на ці портрети». Так, маєте, бо це ті, хто за вас віддав життя. Тому що завдяки цим хлопцям ми тут живемо, маємо бізнес, розвиваємося і працюємо. На жаль, для більшості це не проблема. Розуміють ті, хто побували під обстрілами та в гарячих точках. Напевне, це розуміють ті люди, які приїхали з фронтових міст, які побували в гарячих точках. Мені важливо, аби владнали питання з прапорами і знайшли їм місце пристойне на цвинтарі (пані Олена має на увазі питання цивілізованої утилізації зношених прапорів, — ред.). Мені важливо, щоб не закрили наш гуманітарний хаб, бо зараз стоїть це питання (власники приміщення, де зараз знаходиться хаб, відмовляють у подальшому використанні, потрібне приміщення — ред.). А куди нам усі речі дівати? Їх там дуже багато. І людям це потрібно. До нас приходять, запитують: а що далі? Дівчата-переселенці тут мають можливість поспілкуватися. Ось про що треба говорити. Мені важливо, аби якомога більше повернулися живими з фронту, важливо, щоб усі розуміли, що ми маємо підтримувати наших бійців. Бо виходить, що цими питаннями опікується обмежене коло волонтерів та родини загиблих. Ми наче в якомусь замкненому колі крутимося: одні й ті самі. Донатимо, підтримуємо одне одного. Так не має бути в країні, яка воює. Мають усі стати одним щитом на захист. Можна вирішити усі проблеми, коли ти живий.
У гуманітарному хабіФото: з особистого архіву Олени Орляк
Я згадую нашу спільну поїздку до Києва. День, коли ми там були, був дуже важким емоційно. Ховали захисника… і нам потрібно було перезавантаження. Я домовилася з музеєм Пирогова, то хочу вам сказати, коли керівник закладу почув, для кого ця екскурсія, то про оплату навіть не хотів говорити. З одного боку — дякуємо за турботу, бо це цінно, а з іншого — ніяковієш. Але це все про спільні цінності і про єдність. А вона для нас сьогодні дуже важлива.
Олена пригадує, як зустрічала людей абсолютно незнайомих в Дніпрі, коли розшукувала сина, як вони допомагали їй, незнайомці. «І це про людяність, — каже вона, — такі вчинки нас гуртують і дають можливість говорити, що хороших людей все-таки більшість».
— А ти віриш в нашу Перемогу? — запитую.
— Вірю, — твердо відповідає Олена. — Правда, не знаю, як буду жити після перемоги, бо для мене зараз Сашко просто воює там. Він там, з хлопцями. Розумію, що буде важко, і не тільки мені, а всій країні. Але дуже хочу, щоб потік на кладовища ставав все меншим, щоб матері дочекалися своїх дітей живими з фронту та полону.
— А як ти бачиш відбудову країни? — знову цікавлюся.
— Чесно, не знаю. Але все буде, обов’язково. По-іншому не може бути. У мене є мрія реалізувати в життя проєкт сина, який дуже хотів відкрити арткав’ярню. Ми зараз з донькою думаємо про це, але не впевнені, що для Первомайська це актуально. Дуже хочеться це зробити тут, в місті, де все нагадує про Сашка. Я, буває, ходжу і згадую: ось тут ми стояли, а тут ми розмовляли з ним, а тут ми мріяли. Іноді сильно накриває, але розумію, що маю бути сильною, бо ж у мене ще є батько в зрілому віці, якому моя підтримка потрібна, є чоловік, донька, онук. Я довгий час не могла від себе відпустити сина, просила, щоб наснився, а зараз розумію, що треба продовжувати жити в пам'ять про нього та з турботою про рідних.
«Хай нас небагато залишиться, але ми будемо справжніми»
— Тому сьогодні я з головою занурилася у волонтерство, — продовжує Олена Орляк. — Допомагаю хлопцям, збираємо на РЕБи, на антени. Словом, хапаюся за будь-яку роботу, аби бути корисною нашим хлопцям. Вразив мене один момент, коли я зв’язувалася з бійцями щодо потреб. Питаю: «Що вам потрібно»? А боєць мене питає: «А ви хто?», бо будь від кого не беремо допомогу, були неприємні випадки. Розговорилися, з’ясувалося, що він знав мого Саньку і кидає мені фото з підписом: помстимося за Сашка. І я вкотре переконуюся, що хороших людей все-таки багато. Є, звісно, злість на багато чого і на кого. Чесно, відкрила б кордони і сказала б: «Всі, хто не хоче бути в Україні, — їдьте!» Хай нас небагато залишиться, але ми будемо справжніми. Бо ж така держава, такі можливості! Ми можемо бути найкращими в світі. Але для цього кожен має почати з себе, з елементарних речей: не псувати, не смітити, не паскудити, поважати один одного та підтримувати, дякувати, працювати спільно на благо держави та міста. Нещодавно спостерігала ситуацію, коли двоє хлопченят їхали на велосипеді. А на тротуарі валялося гілля. Вони зупинилися, розчистили тротуар. Я була до сліз розчулена цим простим людяним вчинком. Просто їм подякувала. І це так важливо: говорити дякую.
Ми ще довго говорили з Оленою про наше життя, про добро і зло, про людяність і байдужість, про внесок у перемогу, про пам'ять та меморіалізацію і про те, що держава у нас одна, і захищати її треба усім нам. А наостанок Олена сказала: «Є у мене ще одна мрія, звісно, крім Перемоги, щоб кожна мати дочекалася свою дитину живою додому з цієї клятої війни.... Якби ж було в моїх силах допомогти в цьому, але, напевне, крім вислухати, разом поплакати і порадити, куди звертатись, більше нічого не можу... А хотілося б...»
