Маргарита Швець — дружина полоненого морського піхотинця, який захищав Маріуполь. Її чоловік уже 24 місяці у російському полоні. Інформації про військовополоненого практично ніякої, окрім тієї, яку Маргарита роздобула самостійно. Проте жінка не втрачає надії і продовжує боротися за повернення коханого додому.
Потрібна бодай якась інформація
Фото Маргарити час від часу можна побачити у соцмережах. Вона потрапляє в кадр на мітингах, де гуртуються рідні полонених, на засіданнях координаційних рад та міжнародних заходах. Маргарита добивається звільнення свого чоловіка з полону, розшукує бодай якусь інформацію про рідну людину.
З Маргаритою Швець ми познайомилися на одному із спільних заходів. Фото, яке ми тоді зробили, було зі світлиною її Олега, якого вона чекає з полону уже 24 місяці. Іноді їй здається, що то все марна справа, іноді депресія накриває на повну, іноді життя не в милість, але дозволити собі здатися вона не може. За нею двійко дітей, яких потрібно піднімати на ноги. Маргарита вірить, що коханий повернеться і вони продовжать життя на вільній українській землі, за яку її Олег воює уже багато років.
Фото: з архіву Маргарити Швець
«Я пройшла сто кіл пекла: скільки уже пережито, скільки сліз виплакано, скільки шляхів протоптано»
— Пошуки я розпочала в березні 2022 року, — ділиться Маргарита. — Відразу кинулася по інтернет-ресурсах, телефонувала на гарячі лінії, але ніде ніхто нічого не міг мені сказати. І лише 26 квітня я отримала підтвердження про те, що він у полоні. До цього переглядала кацапські телеграм-канали, де викладали і живих, і мертвих. Я пройшла сто кіл пекла, перш ніж отримати бодай якусь інформацію про те, де він та як себе почуває. Знаю, що він був у 2022 році у курській тюрмі. Потім була інформація, що в Таганрозі, до того — в полянському концтаборі. Знаю, що втратив вагу, практично сімдесят кілограмів, що у нього зламані ребра та вибиті зуби. Мені навіть вдалося отримати відеозапис від Шевцова, який перейшов на їхню сторону. Це був березень 2023 року. Уже тоді було видно, що йому важко говорити. А потім мені повідомив один із звільнених полонених уже в 2023 році, що з червня по липень 2022 року Олег знаходився з ним у Старому Осколі. В сусідніх камерах сиділи. І останнє, що маю, — це лист від Олега, який отримала в листопаді 2022 року. Ті два рядка від нього: «Добрий день, мої рідні дружина та діти. Люблю. Сумую. Скоро побачимося» і досі гріють душу. Ось, власне, і вся інформація про мого чоловіка. Вибивати доводиться все по крупинках і самотужки. Звертаюся усюди, і до сепаратистів теж. Іноді вити від цього хочеться, не хочеться жити, але мене тримають діти, заради яких я мушу продовжувати пошуки і надіятися, що Олег живий і повернеться додому.
Щоб ви знали, скільки уже пережито, скільки сліз виплакано, скільки шляхів протоптано. Іноді здається, що людина стільки витримати не може. Два роки боротьби за повернення з полону. Душа моя згоріла вже давно, ще залишилося її розвіяти. Чого я лишень за цей час начулася і натерпілася: і аферистка, і нахаба. Але то все таке, головне, аби живий.
Мої діти так чекають на повернення тата. Донька знає про те, що тато в полоні. Переживає за нього, сумує та плаче. Я теж плачу. Ми підтримуємо одна одну. Вона все усвідомлює. Сину я не розповідаю, що тато в полоні. Він зовсім маленький, не хочу травмувати його психіку, прийде час і я йому все розповім. Ми йому час від часу малюємо картинки, а старша донька навіть коси обрізала для того, щоб передати кошти військовослужбовцям на придбання машини бригаді, де тато служить.
24 місяці безсонних ночей та молитов. 24 місяці пошуків та безкінечні місяці боротьби за інформацію. Таке життя уготувала Маргариті та її родині війна. Паралельно жінка бореться зі страшною хворобою, яка її супроводжує уже дванадцять років поспіль. Та вона, долаючи біль і пустоту, рішуче іде до своєї мети.
— Замовчувати не можна, — говорить Маргарита, — бо мовчання — це смерті подібно. Треба розголос. Нас довгий час стримували. Говорили, що ми можемо своїми пошуками нашкодити рідним. Але хіба більше уже можна нашкодити, коли вони і так у пеклі знаходяться? Та попри все, ми зуміли відвоювати нашим хлопцям статус захисників, а не дезертирів, як декотрим хотілося. Ми пройшли складний шлях, але добилися того, аби наших морпіхів визнали захисниками. Все почалося з того, що я почала шукати таких же дівчат, як і сама. Я їх зібрала і ми почали діяти. Через що нам тільки не довелося пройти! Це і суди, і зустрічі з різними організаціями, в тому числі й міжнародними, з працівниками Державного бюро розслідування. Ми навіть дорогу перекривали під Офісом Президента, були в приймальні у Папи Римського, на зустрічі з турецьким омбудсменом Шерефом Малкочем. Ми знаходили свідків, зв’язувалися зі звільненими, просили, щоб не мовчали, щоб розповідали правду про полон. Щоб розповіли, як їх захопили, хто винний в тому, що вони там. Врешті-решт нам вдалося встановити правду і справу було закрито. Ми довели, як наших морпіхів було захоплено в полон. Довели, що вони не здавалися, що їх обманним шляхом вивезли, сказавши, що вони переїздять на іншу позицію. А коли вони вийшли з автобусу, то їм сказали, що вони полонені рф. Там було 277 чоловік. Закатованих троє. Звільнених вісімнадцятеро, один перейшов на їхню сторону. І ось уже минуло уже 24 місяці, і нічого. Знаєте, що мене найбільше насторожує? Те, що звідти багато привозять закатованих та вбитих. Що мені чекати далі? Ось одна знайома прислала фотографію свого брата: він закатований росіянами. Я не хочу отримати чоловіка закатованим, я хочу його повернути додому. І заради цього я готова на все. Мені байдуже, що про мене говорять, як мене оцінюють, мені головне, аби Олег був живий.
Нас багато — тих, хто розшукує своїх рідних. Більшість із нас вже як одна сім'я. Ми ділимося усім: своїми болями і маленькими радощами. Ми хочемо, щоб наших рідних звільнили, поки вони ще живі. Дуже важко це все йде. З нами спілкуються неохоче. Але ж ми не просимо чогось, ми вимагаємо того, на що маємо право. Я ставлю мільйони запитань всім. Я висловлююсь відкрито про те, що не подобається. На «гарячій лінії», в координаційній раді, у військкоматі мене вже всі знають. Я звертаюся в міжнародні організації. Я вже не знаю, куди кричати, щоб своєму чоловікові хоч якось допомогти. Але точно знаю, що наші акції мають бути не з кульками і сердечками. Ми готові на все: на голодування і на самопожертву, аби рідні повернулися. Нам навіть вдалося за підтримки омбудсмена Лубенця з їхньою Москальковою домовитися про передачу посилок у полон. То дозволили передати лише чотирьомстам полоненим, серед яких і мій Олег. Ми зібрали все: ліки, листи написали, але кацапи так і не передали.
Фото: з архіву Маргарити Швець
Маргарита з Олегом познайомилися в Миколаєві в 2016 році, коли він служив в АТО. З 2015 Олег добровольцем пішов захищати Україну. Згодом вони побралися і з того часу не розлучалися. Мають двійко дітей: сина та доньку. В 2019 році він потрапив у Маріуполь. Потім була невеличка перерва у службі. 24 лютого 2022 року він був уже у військкоматі. О 13.00 уже тримав повістку на руках. 25 лютого військовослужбовець поїхав на Миколаїв, а звідти вже за розподілом на Маріуполь. З 26 лютого він тримав позиції оборони Маріуполя разом з усіма морськими піхотинцями 36-ї бригади, в складі 501 ОБМП — це та частина, яка була в Бердянську. Маргарита розуміла, куди він їде, просила, щоб не лишав їх, але військовий обов’язок для Олега був над усе. Останній раз, коли вона чула чоловіка, — 2 березня 2022 року. Сьогодні Маргарита живе вірою і надією. Навіть придумала план зустрічі, але про таке не розповідають.
— Мені не важливо, яким він буде, головне, що це він — і все! — каже Маргарита. — Багато зараз переусвідомилося: що ти робив щось десь не так. І від того так гірко. Знаєте, я весь цей час чекаю на його повернення. Мені іноді здається, що він ось-ось зайде до квартири, а мене не буде вдома. І я цього боюся, тому далеко з дому не ходжу. Не знаю, в якому стані повернеться чоловік, але точно знаю, що пройду з ним весь шлях реабілітації. Буду з ним поруч. Війна навчила цінувати життя. Війна забрала у мене душу — мого Олега. Коли він повернеться додому, то перше, що йому скажу, що кохаю його понад усе. Я дуже сподіваюсь, що ми зустрінемося всім смертям на зло.
Сьогодні, 4 квітня 2024-го, минає рівно два роки, як Олег Швець у полоні.
