За фахом — програмістка, проте вже понад 10 років пише картини. Родом із Херсона, живе у Києві і малює Дніпро для херсонців, які через російську агресію змушені були покинути свої краї. А ще на картинах Олени Завзятої можна знайти трішки Миколаївщини. Гард.City поспілкувався із художницею і приніс вам від неї заряд позитиву, який так потрібен усім українцям у нинішні часи.
Олена Завзята про свою творчість: «Хай люди дивляться і радіють»
Це інтерв'ю з'явилося несподівано: завдяки коту і морю. А точніше, картині із рудим котом на узбережжі, яку побачила журналістка Гарду, коли разом із рекламною менеджеркою прийшли вручати приз, виграний у благодійній лотереї на підтримку ЗСУ, пані Ользі Мурзі у пабі «Пивниця на Парковій». Яскраві картини, з яких віяло сонцем, морем і літом, привертали погляд, хотілося дивитися і дивитися. Щось у них було таке напівзабуте, мирне і щасливе. Стало цікаво поспілкуватися з майстринею, і пані Олена погодилася розповісти про свою творчість.
Той самий кіт і море
Як усе почалося? Художниця тепло згадує кумедну історію зі свого дитинства, коли батько давав малій Оленці завдання: малювати копії картин відомих художників. Звісно, «Бурлаків на Волзі» перемальовувати не сильно хотілося, тож тягла до останнього, а потім малювали удвох із подругою на шкільному підвіконні. «Цих бурлаків ми малювали удвох з подружкою, було нам по 10 років, — згадує пані Олена. — Та ще картина вийшла... шкода, не збереглася. Десь на горищі на дачі під Садовим, що на Дніпрі під Херсоном, а там все геть понищено, мабуть...»
Творчий псевдонім Олени Завзятої якнайкраще відображає її характер: навіть під час телефонної розмови відчуваєш позитив і наснагу, які випромінює ця людина. А коли дивишся на картини, світлі та яскраві, то мимоволі заряджаєшся енергією і натхненням. Пані Олена продовжує розповідь:
— У дитинстві давали якісь навички малювання, потім дуже довго не малювала. Я працювала програмісткою, там взагалі малювання немає. Але, мабуть, це творче спрацювало потім, коли я вже не мала змоги працювати за фахом. Мені було заборонено працювати за комп'ютером з причин здоров'я. І тоді я подумала, що мої ж ручки, вони не знають спокою, вони мають щось робити. Стала розмальовувати стіни, пічку, квіти малювати.
І буде весна
А потім, думаю, що ж я тільки на стінах малюю, я можу і на папері, тобто, на полотні малювати. І якось так потихесеньку стала малювати на полотні. Знайшла відеоуроки, мені дуже сподобалось. Американський художник Марк Воллер дуже класні відеоуроки проводить. Говорить англійською, але він настільки харизматичний, що там ніякої мови взагалі не треба розуміти. Він це розказував, показував, я в нього повчилася трошки і зараз навіть повертаюся, завжди коли мені треба набратися сили і енергії, я дивлюся його уроки: від нього такий йде позитив, він так заряджає.
Ця його майка, вся в фарбах. Я сама така. Теж не звертаю ніколи уваги, в чому я. Якщо я вже малюю, то я малюю. Приходжу потім зі своєї майстерні, яку мені чоловік зробив, щоб я могла там займатися тим, чим хочу, і коли приходжу, то вся у фарбі теж перемазана (сміється, — авт.). Він малює тропічну воду, море, пляжі. Він десь там у Флориді живе, я так розумію, і має вихід на океан. То він це все бачить вживу, а я тільки можу згадувати, тому що моря не бачила давно.
Херсонці просять: «Намалюй нам Дніпро»
— Бачу, на ваших картинах багато моря, квітів і котів.
— Так, я люблю море, квіти (усміхається, — авт.). У мене Дніпра ще багато. Тому що я виросла на Дніпрі, сама з Херсона, дитинство моє пройшло на Дніпрі. Херсонці, вони взагалі всі, як на мене, у воді виросли, з хвостами. Не можуть уявити себе без свого Дніпра, без рибалки, купання, без цього всього. Зараз усі мої друзі повиїздили з Херсона. Вони просять: «Намалюй нам Дніпро». Я усім малюю Дніпро. І море теж. А ту картину ви бачили у Олі, вона дуже любить море і котів. Вона мені завжди пише: «Я хочу море і котів». Теж дуже світла людина. Вона мене дуже підтримує, допомагає. Знаю, що в неї теж нелегке життя. Для мене її патріотизм є такою неймовірною сходинкою, за яку я тримаюся.
Світанок. Херсон.Плавні
Спокійні картини були до великої війни
— Давно малюєте?
— Уже більше десяти років.
— У вас бувають якісь виставки персональні, щоб люди прийшли і подивилися?
— Ні, я нічого не провожу, я не організовую цього всього. Це треба якось організовувати, з кимось домовлятися. Я просто дарую свої картини, чесно кажучи, дарую людям. Якщо мені хтось платить гроші, то я ці гроші відправляю на ЗСУ. А, в основному дарую, бо вважаю, що люди мають бачити і отримувати якусь частку чогось світлого, чогось хорошого, тому що у нас в житті його не так багато. Нехай вони дивляться і радіють.
До мрійних берегів
— А якщо людина попросить вас щось намалювати, чи можливо на замовлення?
— Я не гарантую, що у мене вийде, я ж не те, щоб професійний художник. Спробувати можу, але може вийти щось не зовсім таке, що людина просить (сміється, — авт.). Полотно — це як книга. Воно саме повертає. От Оля, наприклад, хотіла, щоб я їй намалювала море з котом. Я його туди саджаю, а він уходить. Я саджаю того кота, а він пішов. Не хоче він на тій картині бути. Все. І от було у мене задумано теж море і кіт, і так само. Але море стало отаке, на нього буря прийшла. Я не задумувала так. Якщо переглянути відео, як воно створювалось, там було зовсім все по-іншому. Взагалі, мінялось тисячу разів.
Буде буря
Я зазвичай роблю відео: фотографую, із самого початку починаю робити фотографії, як картину починаю малювати. А потім кладу це на якусь музику, і створюю такі маленькі, коротенькі відео: як малювалась, як створювалася картина. Мені самій інколи цікаво потім подивитися, як воно відбувалося. І тут кіт пішов, і все. Оля навіть каже: що він, дурний, сидіти, там збирається буря, а він же не буде чекати. Він пішов (сміється, — авт.).
Коли щось створюєш, впевнена пані Олена, персонажі починають жити своїм життям: «Ті уходять, а приходять інші і кажуть: я хочу тут бути. Ти починаєш щось створювати і воно оживає. Ти його пишеш або малюєш, а воно починає жити своїм життям і вже воно тобою керує трошечки. Треба з ним ще консенсус якийсь знайти».
— А кіт потім все ж таки прийшов чи це інша картина? Бо я бачила картину, де рудий котик сидить біля моря.
— Це ще давнішня картина. А де збирається буря, це моя крайня картина. Та, що я от тільки-тільки закінчила і Олі відправила. У мене просто такий настрій. А то спокійні картини, вони ще до великої війни.
За мить
Щоб навчитись малювати, треба малювати
— Через війну з Херсона в Київ переїхали?
— Ні, я родом з Херсона, але живу в Києві давно. Я вчилася в Києві в політехнічному інституті, на прикладній математиці. І працювала потім в Києві. Але всі мої друзі, подружки — всі в Херсоні. Вони ж з дитинства всі. Я так вважаю, що справжні друзі — це ті, що набулися до 10 років, що в дитинстві набуваються. У мене є подруга херсонська, моя кума. Ми з нею, знаєте, дружимо скільки? Зараз я вам скажу. 56 років. Це мій справжній друг. Вона зараз змушена виїхати з Херсона, живе в Миколаєві, винаймає квартиру. Ще в мене є одна подруга, теж з дитинства дружимо, теж вона виїхала з Херсона, живе в Миколаєві. Вся родина їхня займалася волонтерством. Син у неї загинув в ЗСУ. Така сумна історія. Попри все це, вона займається волонтерством і працює психологом, їздить по громаді, допомагає людям. По Миколаївській області, до речі, теж їздить по громадах. Вона дуже сильна духом. Я з неї беру приклад. І вона мене навіть надихнула на нове починання. Вона втратила свій бізнес в Херсоні, але почала по новій, працювати психологом. А мені моя інша подруга говорила: тобі треба вчити дітей, тобі треба вчити дітей, ти вмієш розказувати, ти вмієш пояснювати. І я стала вчити дітей. Торік, у 24-му. Онлайн працюю, допомагаю дітям. Як репетитор працюю.
— Вчите їх малювати?
— Ні, я вчу їх математиці (сміється, — авт.).
І колись я ще прочитала книжку, вона мені дуже допомогла малювати. Художник всередині нас. Вона ще тоді українською не була перекладена, читала її «поганою» мовою. Зараз усе все можна знайти перекладене українською. Тож просто малювала. І деякі ще підказочки були в інтернеті: як хто починав, де хто що робив.
— У вас не тільки Херсон і Дніпро, а ще й Кінбурнська коса є на малюнках. Трошки Миколаївщини у вас є.
—Так, є. Кінбургська коса — просто неймовірне місце. Ми там були, на відпочинок туди їздили. А потім на ній відбувалось під час війни великої дуже багато різних подій. Вона мене за живе тримає, я її пам'ятаю, яка вона була. І трошки уявляю, яка вона зараз.
Кінбурнська коса
Та картина, до речі, поїхала до одної жінки, яка викупила її за досить великий донат, який пішов на ЗСУ.
Роботи пані Олени з 2017 року можна переглянути на її особистому сайті за посиланням.
Раніше ми писали про письменницю з Черкащини, котра розповіла Гарду історію створення своєї першої книги.
