Письменник Олег Островський вимагає очищення свого рідного міста Первомайська від символів тоталітарного минулого. Нещодавно він отримав відповідь від міської влади на пропозицію демонтувати та зібрати такі символи у спеціально відведеному місці.
Передісторія
Олег Островський звернувся до місцевої влади з вимогою очищення міста від тоталітарних символів радянської епохи. У листі, направленому на ім’я міського голови Олега Демченка, він пропонував демонтувати пам’ятники, які все ще розташовані на вулицях Первомайська та суперечать Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Пам’ятники пропонувалося не знищити, а перенести їх у спеціально відведене місце.
Детальніше про позицію Олега Островського у цьому питанні ви можете прочитати в матеріалі «Як терлися джинси»: Олег Островський — письменник, який розкриває історію Первомайська через секс.
Яку відповідь Олег Островський отримав від міської влади
Відповідь надійшла за підписом першого заступника міського голови Дмитра Малішевського. Якщо її узагальнити, то зміст такий: відмовити, оскільки всі перераховані у листі Островського об’єкти є культурною спадщиною. Лист дивіться на фото.
Олег Островський: «Відповідь, яка мені надійшла, — це звичайне окозамилювання»
— Минув місяць, і я отримав відповідь від першого заступника міського голови Дмитра Малішевського, колишнього комсомольського ватажка, «настоящего совєтского чєловека», — сміється Олег Островський. — Так і хочеться написати книгу: «Повєсть о настоящєм совєтском человеке», де головним героєм буде цей мій земляк.
У листі пан Малішевський, один із первомайських можновладців, з пафосом захищає тоталітарні пам’ятки, якими утиканий Первомайськ.
На мою думку, у Первомайську можновладцями свідомо гальмується процес деколонізації. Чому? Пояснюю. Як же так: зникнуть ті символи, котрі дорогі колишнім комсомольцям та номенклатурникам, які отоварювалися у спецрозподільниках та з чорних ходів? Ностальгія. Їм не доводилося вистоювати в чергах, битися за умовні «хвости» або «кістки». Тоді все було «схвачено». Сиділи на верхівці влади і сидять досі. Для них совєтський союз досі є Батьківщиною, хоча вони змушені одягати вишиванки і розмовляти у публічному просторі українською мовою.
Відповідь, яка мені надійшла, — це звичайне окозамилювання. З неї ми дізнаємося, що, значить, братська могила невідомих червоних партизан, які загинули в роки громадянської війни 1918-1920 років, — це, значить, для українців «культурна пам’ятка» та «надбання українського народу».
Червоноармійці Рославського полка зі Смоленської губернії — теж «пам’ятка».
Нічого не чули автори відповіді і про те, що не громадянська війна була у 1917-1920 роках, а визвольна від більшовизму. Вони досі, на 11-му році війни з росією, яка є наступницею срср, живуть совєтськими визначеннями більшовицької росії.
Те саме стосується і могили червоного міліціонера. Досі не з'ясовано, з яких причин він загинув. А, можливо, — від рук наших підпільників, українських патріотів 20-х років, яких тоді знищувала радянська влада. Тоді більшовики жорстоко придушували українську незалежність, становлення української самостійної соборної республіки, щоб панував загарбницький московсько-більшовицький режим.
Ці люди пішли служити окупантам, і зараз є такі, історія повторюється. Їм місце на цвинтарі, необхідно провести ексгумацію, перепоховати їх і вказати на могилах: тут поховані вороги Української Народної республіки.
Те саме стосується танка, який жодним чином не міг брати участі у визволенні України від нацистів. Та сама історія з гарматою. Це все повинно бути демонтоване і перенесене в музей.
Хтось мені зараз скаже: війна, не на часі! Саме зараз на часі, бо не зробили цього раніше! Чим зайнята ота армія чиновників, яка засідає по кабінетах? Чого їм не вистачає, щоб врешті виконати цю роботу? Вони не взяли зброї до рук, не пішли на війну, то нехай працюють не з 8-ї до 17-ї, а на Україну.
Якщо б у нас була справді українська патріотична влада, то мені б не довелося писати ці листи. Давно б розпочався процес зняття з «охорони», і кошти б знайшлися. Адже ми бачимо приклади інших міст.
Місто повинно вшановувати справжніх героїв. Для прикладу, Левко Балицький, наш земляк родом з Богополю, підполковник армії Української Народної Республіки, Кирило Бондарук, він же отаман Лихо — пам'ять таких людей треба вшановувати. Нові покоління українців потрібно виховувати на прикладі цих борців за волю України. Такі пам'ятні знаки нам потрібні. Над цим потрібно працювати владі та місцевим краєзнавцям.
А зараз я роблю висновок, що у діях влади — маніпуляції, які призвані захистити пам’ятники загарбникам.
Те ж стосується пам’ятнику «афганцям», які є і жертвами, і героями, і злочинцями водночас. Це їхня особиста трагедія, це на їхній совісті. Однак давно пора усвідомити, що вони чинили злочини, вдерлися в незалежну країну і чинили там таке, як чинять зараз москалі в Україні. Я не кажу зараз про конкретних людей, а про усвідомлення та прийняття колективної відповідальності. Загалом вони всі відповідальні і переважна більшість із них — воєнні злочинці, тому що вони виконували злочинні накази з москви. І це не тільки Афганістан. Треба пам’ятати про ветеранів всіх імперських авантюр: Мозамбік, Ангола, Ефіопія, В'єтнам, навіть Центральна Америка.
Олег ОстровськийФото: архів Гард.City
«Це просто ганьба»
Наступним моїм кроком будуть листи до обласного керівництва. Буду чекати відповіді від них. Якщо вона не влаштує мене, буду виходити на Київ, у міністерство культури, Інститут національної пам'яті.
Просто ганьба так ставитися до пам’ятників всім оцим «червоним партизанам» і тим, хто встановлював у наших краях радянську владу.
Якщо і центральна влада не буде мати впливу на наших можновладців, треба буде підіймати, організовувати громадськість, робити акції протесту, облити червоною фарбою оці так звані пам'ятники, як в інших містах роблять.
Ще хочу звернутися до первомайських краєзнавців, істориків, патріотів. Ви створили дуже гарну спільноту, але вона дуже закрита. Це добре —артхаб Вінграновського, музей. Але треба не тільки збиратися там вірші читати чи слухати про Вінграновського та інших поетів. Повинна бути діяльність, треба реальні речі робити. А у мене склалося враження, що патріотична громада у Первомайську —як гетто у місті, де переважна більшість людей байдужа, їм українство, держава — по фіг.
Їхав я якось у громадському транспорті, а одна жінка запитує іншу про зібрання у сквері Небесної Сотні: «Що це у них за праздник сьогодні?» А та відповідає: «Не знаю, задовбали вони своїми празниками». Оце так думає переважна більшість людей в місті. Їм не має значення, біля якого пам'ятника зустрічатись, якими вулицями ходити.
Зате коли заходять окупанти, вони тягнуть і відновлюють демонтовані радянські пам’ятники, саме такі, за які так вперто зараз тримається наша міська влада.
Матеріал створений у рамках проєкту «Голоси України» в рамках ініціативи Ханни Арендт за підтримки фонду European Centre for Press and Media Freedom та Federal Foreign Office Germany. Партнери не впливають на контент і не несуть за нього відповідальності.
