Їх заклеймили «контрою», «бандитами», «петлюрівцями», «націоналістичною сволотою» і подібним. 19 січня 1922 року у сутичці із загоном чекістів загинув 24-річний отаман Лихо. Розстріляні первомайці.
На початку 20-х років ХХ століття центром, який очолив боротьбу українських повстанців, став штаб Головного отамана Симона Петлюри у Львові. Тут було розроблено план повалення радянської влади в Україні та проголошення незалежності. Передбачалося до 1 серпня 1921 року підготувати збройне повстання в Україні; створити Центральний Український штаб збройного повстання на чолі з генерал-хорунжим Тютюнником у Львові; всю територію України поділити на оперативні військово-повстанські округи.
Симон Петлюра
Великі сподівання Петлюра покладав на Південну оперативну округу, яка організовувалася на території Північної Таврії, колишньої Херсонської губернії та Південного Поділля, де через голод і утиски відбувалися особливо активні виступи селян проти радянської влади. Головнокомандувачем Південної оперативної округи призначили Кирила Бондарука (Лихо). Це було зумовлене як довірою Петлюри до молодого отамана, так і його особистими заслугами, організаторськими здібностями і тим, що він був родом із південноукраїнського регіону.
Перед петлюрівськими повстанськими загонами стояли різноманітні завдання: здійснювати контроль шляхів навколо найважливіших адміністративних пунктів, нападати на вузлові залізничні станції, підривати водоймові станції, руйнувати шляхи, депо, знищувати відділи Червоної Армії та розпорошувати їхні сили.
З огляду на те, що Первомайський повіт знаходився у центрі Південної оперативної округи, Бондарук (Лихо) свій штаб облаштував саме тут. Першою квартирою, де базувалися керівники повстанців, був дім Євтікія Продана та Остапенка у м. Первомайську. А основна квартира Бондарука знаходилася у хатині Дануци, що була в Голті – історичній частині Первомайська.
Кирило Бондарук (Лихо) разом із Іваном Нагорним (курінним отаманом, уповноваженим штабу головної розвідки та військовим інструктором трьох повітів: Єлисаветградського, Ананьївського і Вознесенського) займалися організацією партизанських повстанських з’єднань і частин. Також відновлювали зв’язки зі старою українською інтелігенцією, створювали підпільні патріотичні групи. Лише в Ольвіопольському повіті зуміли організувати кілька підпільних груп, в тому числі в Грушівці, Мигії, Сировому, Берізках, Доманівці, Кінецьполі, Голті, Ольвіополі, Богополі. Підпільні групи та осередки прихильників УНР були організовані в єдину Первомайську організацію, а отамана Бондарука (Лихо) почали називати командуючим повстанськими військами Херсонщини.
У Первомайську Бондарук та Нагорний зуміли створити розгалужену мережу підпільних явок і агентів
На території Первомайська Лихо мав багатьох резидентів. Серед них — Семен Комісаренко, мешканець Ольвіополя. Під час формування партійної і радянської номенклатури новоствореного Первомайського повіту став завідувачем земельного відділу повітвиконкому. Він був членом більшовицької партії, до якої вступив з міркувань безпеки. Адже мав далеко не пролетарське походження та ще й мав вищу сільськогосподарську освіту, яку отримав у царській Росії. Разом із тим, був прихильником створення УНР. Тому після перевороту проти уряду гетьмана Скоропадського перейшов на бік Директорії УНР. Федір Смілянецький — емісар Симона Петлюри, його відрядили зі Львова до Первомайська на допомогу Семену Комісаренку, жив в Ольвіополі, працював заступником завідувача повітового земвідділу. Карпо Близниченко — завідувач Первомайським повітовим відділом народної освіти, Маркіян Ясельський — начальник телеграфу залізничної станції Голта, Ольга Любецька — керівник патріотичних груп у Грушівці та Мигії, донька колишнього управителя господарством родини Корбе. Олена Лаврентьєва — секретар-друкарка Первомайського управління надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем. Михайло Гольдберг — заступник начальника відділу карного розшуку Первомайського повітового управління міліції та багато інших.
За наказом Головного отамана, спираючись на патріотичне підпілля, Кирило Бондарук (Лихо) та його заступник Іван Нагорний взялися за підготовку збройного повстання. Незважаючи на активізацію дій чекістів і міліції, вони зустрічалися з керівниками військових формувань повстанців Херсонської губернії та Північної Таврії, перевіряючи готовність до виступу. Лише у Первомайському повіті у першій половині 1921 року було проведено кілька нарад із командирами повстанців у церкві Різдва Пресвятої Богородиці в Ольвіополі, у будинку священика у с. Семенівка, на хуторі Розумівка.
Проведені заходи дали практичні результати. Навесні 1921 року біля Балти відбулося об’єднання повстанських загонів Лиха, Заболотного, Чорного Ворона, Кошового, Солтиса (до 1 тисячі шабель, 1 тисяча багнетів, 18 кулеметів). Спільно вони здійснили військовий рейд на Ольвіополь.
Однак пожвавлення діяльності повстанських сил та патріотичного підпілля було помічене чекістами. Радянська влада вдалася до надзвичайних заходів, щоб знешкодити національно-визвольний рух по всій Україні, і, зокрема, на Півдні. Центральний комітет партії більшовиків і радянський уряд України відрядив до Одеси секретаря ЦК більшовицької партії Яна Гамарника, який на одній із нарад заявив: «Центральний комітет нашої партії дуже тривожить обстановка, яка склалася у південних губерніях, де помічено посилення діяльності петлюрівського підпілля. ЦК ставить завдання перед чекістами та міліцією — викрити так звані повстанські, а на далі контрреволюційні, комітети і знешкоджувати їх всіма доступними засобами».
Над патріотичним підпіллям Південної оперативної групи нависла загроза масштабного провалу. Ситуація склалась так, що оперативний уповноважений відділу повітового управління надзвичайної комісії на ольвіопольському базарі упізнав колишнього учителя місцевої гімназії Дяченка, який свого часу був сотником у війську Директорії УНР. Чекісти знали, що із відступаючими петлюрівцями він пішов за кордон, аж ось раптом з’явився у місті. Під час перевірки він назвався іменем Шрота — завгоспа Багачівського радгоспу, що підтверджували й пред’явлені ним документи. Спочатку конспіратор заперечував будь-які звинувачення, однак після кількох очних ставок із колишніми гімназистами змушений був визнати, що він і є той самий Дяченко. Не витримавши психічного та фізичного тиску під час допитів, він видав інформацію про Кирила Бондарука, Івана Нагорного, а також розповів про учасників підпілля: Загорського, працівника Багачівського радгоспу, власника заїжджого двору, що був біля Голти, Клименюка, працівника повітового земельного відділу Щербаня, учителя із Семенівки Бочарова. Він також вивів чекістів на слід Жосана, командира полку з дивізії Степового, та мешканця хутора Рожково Євтікія Продана – зв’язкового Кирила Бондарука. Після арешту Продан виказав начальника телеграфу залізничної станції Голта М. Ясельського та інших підпільників. Незабаром слідство з’ясувало, що затриманий за свідченнями Дяченка непримітний учитель сільської школи М. Бочаров та командир повстанського полку Жосан — одна й та сама особа.
На основі отриманих свідчень органам надзвичайної комісії вдалося затримати мешканця Богополя М. Ізотова. Після від’їзду Симона Петлюри за кордон, М. Ізотов одержав завдання повернутися додому і перейти на конспіративне становище. Після початку підготовки повстання у якості головного писаря увійшов до штабу дивізії Заболотного. Під час обшуку у дворі Ізотова знайшли ретельно замасковану схованку, у якій зберігалися таємні документи (списки особового складу, адреси вояків, паролі, печатки тощо). Після тортур Ізотов «зламався» і виказав важливу інформацію. Колегія Первомайської повітової надзвичайної комісії засудила Євтікія Продана та Ізотова до розстрілу. Борців за Українську Народну Республіку було розстріляно у 1922 році.
Ще влітку 1921 року первомайські чекісти заарештували близько 200 осіб, запідозрених у приналежності до Петлюрівської контрреволюційної повстанської організації у Первомайському повіті на Одещині. Постановою Одеської губернської надзвичайної комісії від 14 грудня 1921 року за участь у Петлюрівській контрреволюційній повстанській організації, що діяла в 1920-1921 роках на території Первомайського повіту, 125 осіб було засуджено до вищої міри покарання — розстрілу; позбавлення волі з відбуттям у виправно-трудових таборах на 5 років — 34 особи; позбавлення волі з відбуттям у виправно-трудових таборах на 3 роки — 33 особи; направлено в колектор для неповнолітніх — 2 особи; позбавлено права працювати в органах ЧК — 1 особа. Всього засуджено 195 осіб, із них реабілітовано прокуратурою області у 1992 році 192 людини.
У 1921 році були засуджені: Костянтин Баковецький Феодосій Балицький, Дмитро Басюк, Ольга Басюк, Григорій Бевзенко, Трофим Бевзенко, Олександра Бєлоус, Ігнат Береза, Фома Бондарєв, Бенціон Брофман, Федір Будьонний, Олександр Бюлов, Анна Бюлова, Меланія Вециня, Антон Вишневський, Іван Волошин, Яків Гааз, Василь Гладченко, Юзеф Гнездовський, Дмитро Дзюба, Федір Дивізінюк, Володимир Добровольський, Максим Добровольський, Петро Добровольський, Ульян Добровольський, Олександр Дудченко, Онисим Дурінцев, Володимир Єрмощенко, Григорій Жарук, Ірина Желобенко, Петро Желобенко, Яків Жмурченко, Людмила Загорська, Марія Зельницька, Петро Зельницький, Іван Ільяшенко, Володимир Калиновський, Анатолій Кель, Анастасія Коваленко, Олександр Кожевников, Гасан Кожемякін, Іван Коломієць, Роман Коломієць, Костянтин Костненко, Мартин Крижанівський, Вадим Кубаркін, Данило Кузєв, Меланія Кулик, Дмитро Левицький, Павло Левицький, Марія Лещина, Акуліна Лонік, Микола Лосовський, Август Лутс, Павло Мартинюк, Олександр Медведовський, Іхіл Медовар, Григорій Мельников, Микита Могилевець, Леонід Нікітін, Євгенія Петрова, Максим Поздняк, Павло Поплавський, Юліан Пташинський, Іван Радковський, Фелікс Садловський, Ісидор Іванович Середенко, Ісидор Антонович Середенко, Костянтин Скрипник, Костянтин Спинул, Григорій Стадницький, Пантелей Сулима, Феодосій Тараненко, Антоніна Тауріна, Варвара Титаровська, Микола Титаровський, Анна Халипенко, Іван Хижняк, Олександр Хмарський, Василь Черноголов, Марцел Юзеф. У 1991 році згідно із законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року реабілітовано 82 особи.
Згодом чекістам стало відомо і про місцезнаходження Бондарука та Нагорного, які зуміли втекти, а у вересні 1921 року поновили конспіративну боротьбу. На початку грудня 1921 року отаман здійснив візит до Подільської губернії для об’єднання зусиль Подільської і Первомайської повстанських організацій, однак справа не увінчалась успіхом. Водночас Первомайській повітовій ЧК 28 грудня 1921 року вдалося заарештувати рідного брата Івана Нагорного — Миколу. За матеріалами допитів Миколи Нагорного чекісти арештували Миколу Кулєва — помічника отамана Бондарука (Лихо) з питань керівництва та організації підпільних груп. Підсумувавши усе, що було відомо про підготовку збройного виступу повстанців та вторгнення петлюрівців до колишніх південних губерній України, колегія управління надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем прийняла рішення про введення особливих загонів чекістів, міліції, частин особового призначення, комуністичних дружин, військово-партійних загонів, загонів комсомольців-добровольців, створених для боротьби із прихильниками уряду Директорії УНР. Також до бойової готовності привели частини 15-ї Сиваської дивізії та інших військових з’єднань. Серед населення було посилено агітаційно-пропагандистську роботу, спрямовану проти прибічників УНР, яких заклеймили «контрою», «бандитами», «петлюрівцями», «націоналістичною сволотою» і подібним.
На початку 1922 року відбувся спад повстанського руху на Півдні України, який був пов'язаний із трагічним завершенням Листопадового рейду Другого Зимового походу частин Армії УНР — останньої спроби українських національно-державних сил відкритим військовим шляхом здобути незалежність України в ході національно-визвольних змагань 1917-1921 років.
У середині січня 1922 року штаб отамана Кирила Бондарука з невеликим загоном було відрізано від основних сил повсталих і оточено на околицях Врадіївки. Частини загону зуміли вибратися із оточення. Проте Іван Нагорний потрапив у полон, а 19 січня 1922 року у сутичці із загоном чекістів загинув отаман Лихо. Ліквідація та арешт лідерів повстанської боротьби привели до значного зменшення сітки повстанських осередків на півдні України. Була ліквідована і Петлюрівська контрреволюційна повстанська організація у Первомайському повіті.
Постановою колегії Первомайської повітової надзвичайної комісії з боротьби із контрреволюцією і саботажем було засуджено 50 осіб. Із них 27 найактивніших борців за українську національну державність — до найвищої міри покарання та конфіскації майна.
14 лютого 1922 року колегія Первомайської повітової ЧК постановила:
«Вважаючи звинувачення доведеними до громадян Миколи Кулєва, Марії Вітлицької, Петра Долженка, Пелагії Седленко, Діоніса Луценка, Василя Жука, Івана Боровика, Михайла Ребдела, Харитона Чернеги, Євтікія Продана, Гаврила Гаренка, Єфросинії Лисенко, Макара Жука, Єлисея Кодрова, Федора Наливайка, Олександра Грекова, Федора Грекова, Михайла Цедальського, Володиира Жуковського, Володимира Ізотова, Миколи Ізотова, Никифора Ильницького, Михайла Синюти-Булахова, Іллі Докієнка, Карла Зелінського, Олександра Беккера, застосувати вищу міру покарання – розстріл…». У 1997 році більшість із засуджених і розстріляних були реабілітовані згідно із ст. І. Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні».
Члени Петлюрівської контрреволюційної повстанської організації у Первомайському повіті були учасниками знакових подій Української національно-демократичної революції, відданими прихильниками уряду Директорії УНР. Пам'ять про тих, хто загинув у борні за українську державність початку ХХ століття, має бути збережена.
***
Стаття присвячена визвольній боротьбі Петлюрівської контрреволюційної повстанської організації у Первомайському повіті, учасники якої проводили організаційну, пропагандистську та антибільшовицьку діяльність і готувалися до збройного повстання. Ключові слова: повстанський рух, петлюрівська організація, Кирило Бондарук (Лихо), репресії, реабілітація.
Історія діяльності Петлюрівської контрреволюційної повстанської організації у Первомайському повіті є прикладом борні за Українську Народну Республіку на теренах Степової України у період національно-демократичних визвольних змагань.
Головними джерелами публікації є матеріали справи № 44224 «Про Петлюрівську контрреволюційну повстанську організацію у Первомайському повіті в 1921 році», що зберігається у Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Також використані опубліковані матеріали із 6-ї книги науково-документальної серії «Реабілітовані історією. Миколаївська область» та з видання «Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині 1920-50-ті роки».
Історіографія представлена дослідженнями Ю. Котляра, Р. Коваля, В. Шкварця, М. Ковальчука та інших дослідників національно-визвольних змагань на теренах Південної України і Миколаївщини зокрема. Також важливим є видання «Миколаївщина: нариси історії революції 1917-1921 років» із серії книг «Миколаївщина. 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років», яке має на меті висвітлити історичний та джерельний матеріал революційних подій на Миколаївщині, пов’язаних із визвольною боротьбою й утвердженням української державності.
