Коли журналіст отримує завдання прожити один день із представником певної професії, завжди виникає запитання: а до кого цього разу? І це, насправді, одне із найважчих питань. Цього разу вибір зупинився на спортивному напрямку, безпосередньо на тренерському складі місцевої Федерації кіокушин карате, де президентом є Юрій Галімон. Чому саме такий вибір? Ми часто бачимо результативність роботи та численні перемоги, про які щоразу розповідаємо. Тож виникло бажання зазирнути за лаштунки і побачити, як то воно — ростити чемпіонів. Далі про день, проведений зі спортсменами.
Так склалося, що професійне життя Юрія та Анастасії Галімон тісно переплелося з особистим. Вони подружжя. І він, і вона тренери і горять своєю роботою. Де закінчується особисте, а де починається професійне — насправді розділити важко. Тривалий час подружжя вирішує не лише питання спортивної підготовки, а й матеріально-технічного забезпечення тренувальної бази. Причому цей процес триває і досі, а між тим Федерації в наступному році уже двадцять. За цей час виховали не один десяток чемпіонів, в тому числі й світового масштабу, подолали сотні викликів та сформували імідж первомайського спортсмена-каратиста. З першого погляду здається все просто і легко: є база, є охочі займатися карате, є тренери та тренування, і найголовніше — є результативність. А от що за цим криється, нумо поспостерігаємо.
«Тренується тіло, загартовується дух і наповнюється енергією усе єство»
Робочий день у тренерів розпочинається з самого ранку. А ранок — в залежності від поставлених задач. Якщо попереду турнір, то це може бути і шоста, і п’ята ранку. І залучаються до тренувань усі, хто має їхати на змагання. Враховуючи, що наша зустріч відбулася відразу після чергових змагань, то ранкові тренування розпочалися близько сьомої і лише у колі тренерів.
Зустрілися ми у місцевому парку, де тричі на тиждень спортсмени разом із донькою здійснюють ранкову пробіжку та займаються на турніку. Пробігають від чотирьох до шести кілометрів. Роблять це не кваплячись, насолоджуючись природою та довкіллям. Поки родина на бігових доріжках, я роблю світлини та розпитую: що дають такі тренування? У відповідь чую: гарний настрій, заряд енергії та налаштування на робочий лад. Погодьтеся, такий початок робочого дня — це поєднання корисного й красивого. Тренується тіло, загартовується дух і наповнюється енергією усе єство. Запитую у наймолодшенької, чи не важко так розпочинати день. Каже, що ні. А батьки-то знають, що це величезний труд і не завжди малечі до вподоби підніматися зранку та давати навантаження організму. Втім, вони впевнені, що саме така звичка дасть можливість бути не лише у формі, а розвиватиме її як особистість та формуватиме характер. А для спортсмена — це річ важлива, адже доньку Анну подружжя теж залучає до спорту і дівчинка має уже неабиякі результати.
Спостерігаючи за активностями тренерів, дещо уточнюю.
«Життя спортсмена — це 24 години на добу робота над собою»
— Як вдається поєднувати спорт, особисте життя та кар’єру?
— Життя спортсмена – це 24 години на добу робота над собою, — говорять Юрій та Анастасія. — І навіть, якщо ти в певний момент не займаєшся фізичними вправами, все інше дотичне до цієї теми. Особливо, коли ти тренер і розумієш, які задачі протягом дня треба виконувати. А ще є домашні справи, бо ж ніхто їх не відміняв. І в сьогоднішніх умовах енергетичної кризи — це справжнє випробування.
— Все своє життя та роботу я підлаштовую під заняття спортом, — продовжує Юрій. — А я пройшов від простого спеціаліста до керівника управління державної служби, і все завжди поєднував зі спортом. Як вдавалося? Це важко, але водночас легко, бо через те, що ти постійно змінюєш напрямок роботи, в тебе немає того, що тобі набридає. Таке життя не приїдається. А ще це дає можливість відпочити психологічно. Бо це постійний рух і постійна зміна виду діяльності. Тут ти займаєшся спортом, тут — хатньою роботою, тут ти поїхав на городину і відпочив там душею, тут — у тебе тренування. Ти переорієнтувався, перезавантажився. Звісно, важко почати це робити, а коли ти вже почав, то уже важко кинути. Тому, думаю, якщо в когось є хоч маленька можливість, треба учитися поєднувати все це. Особливо хочу наголосити на питанні здорового способу життя. Це насправді великий труд, і людина має приділяти цьому увагу. Тому й батькам пояснюю важливість режиму дня та харчування, щоб діти звикали до системності та правильного харчування.
— А щодо початку робочого дня, то тут немає конкретної прив’язки, — говорить тренер. — Якщо готуємося, для прикладу, на Європу, то починаємо день дуже рано: або о п’ятій, або о шостій. Бо це і саме тренування, це і контроль спортсменів, і завершення якихось справ, і приведення у відповідність спортивних залів. Особливо це актуально зараз, коли вимикають світло. Треба приготувати генератор, щоб можна було нашим тренерам проводити заняття. Ви знаєте, що у нас два зали: на Коротченка та в центрі. Тому все залежить від обставин і ситуації. Але в будь-якому випадку день починається з сімейної ранкової зарядки. Це дає нам сили та і приклад для доньки. Тренування, як правило, двічі на день, а коли готуємося до змагань, то додається ще одне, обіднє. А ще контроль за тренуваннями. Усі спортсмени мені скидають на телефон свої заняття, а я все маю переглянути і зробити висновки. Звісно, що це все непросто, особливо, коли дітей багато. Буває, заходиш до зали о 15.00, а виходиш пізно увечері. Але є задачі, є і бажання постійного руху вперед.
— Як вибудовуєте комунікацію з дітьми та батьками? — цікавлюся далі.
— Я прихильник консервативних методів та противник так званого «європейського» підходу щодо виховання дітей. Можливо, якби спортом не займався, то був би дещо іншим. Але коли маєш справу з травматичним видом спорту, то тут варіантів у тренера не має бути. Це дисципліна, системність і жорсткий підхід. У противному випадку результатів не буде. І це не лише моя думка. Це думка тих тренерів, які дають результати. Комунікація має бути в першу чергу з батьками, а потім уже з дітьми. Тобто, коли батьки приводять дитину і кажуть: «Я хочу, щоб йому сподобалося», то я говорю: «Це вам тоді в кінотеатр або в ігрову кімнату». Не може подобатися дитині працювати, не може подобатися дитині навантажуватися чи отримувати синці. Це не подобається дорослим, а ви хочете, щоб сподобалося дитині. Іноді батьки кажуть, що дітям треба давати більше свободи. Не може бути такого, у дитини має бути дисципліна. Бо дисципліна, як кажуть, – це мати перемоги. А вона починається з елементарного: з правил ранкової гігієни, виконання певних обов’язків та дотримання правил. До тренера завжди багато претензій. Тому, щоб їх не було, я і концентруюся на дисципліні, на жорстких вимогах. Тому, коли ми беремо дітей до себе в школу, відбір вони проходять серйозний і той, хто не налаштований на роботу, сам відсіюється. Колись казали, що краще втратити з розумним. Звісно, можна було б набір зробити великий до школи, і я знаю, як це зробити, але результат піде вниз.
— А чому ви колись обрали саме цей спорт — карате?
— Це єдиний напрямок у моєму житті, де є хоч якась надія на справедливість. Відпрацював на сто відсотків. Вклав душу і сили — отримуєш результат. І його не може змінити ніхто, незважаючи на державну службу чи на якісь побутові проблеми, де завжди знайдеться хтось, хто зможе перекрити або фінансово, або впливово. І все. Ну, ти ж не можеш покарати його фізично, бо ми ж живемо в соціумі, а не в лісі.
— Які переваги для дітей, які займаються цим видом спорту?
— Я завжди кажу: результат заняття карате — це не можливість «когось набити». Кінцева мета в моєму розумінні — це виховання характеру та морально-вольових принципів, які тобі не дадуть можливості поводити себе так, як поводять себе невиховані. Жоден із наших вихованців не дозволить собі вести себе так. Бо спорт виховує дисципліну та певний режим та графік, який дає можливість уникнути неприємностей. У такої людини немає часу на якісь неприємні ситуації, бо вона віддається іншій справі. Немає часу на «героїчні вчинки». Тому я вважаю, що спорт має бути обов’язково результативним.
— А спорт під час війни має бути?
— Обов’язково, особливо дитячий. У мене більше практики виховання саме дітей, з дорослими є досвід, але, на жаль, вони всі роз’їжджаються. Дорослим треба фінансова мотивація. Дітям під час війни потрібно більше уваги, особливо батьківської. У багатьох батьки на фронті, тож їм не вистачає чоловічої уваги. Мами не завжди справляються з такими функціями, а тут спорт, який дисциплінує. І діти стають психологічно сильнішими. Ось, для прикладу, поїздки на змагання під час війни. Це ж і питання безпеки, це і тривоги, а ми все рівно працюємо і, мені здається, що діти стають стійкішими. А разом з ними і батьки більш витривалішими. Бо їм потрібно дитину завезти на заняття, забрати, підготувати до змагань, поїхати разом з ними. І тут стільки плюсів і найперше — це зближення. Спорт єднає дітей із батьками, бо коли я вимагаю щось від дитини, то я в першу чергу вимагаю від батьків. А це ще одна можливість бути ближчими.
Ранкові тренування завершуються і розпочинається новий етап робочого дня у житті тренерів. І це доволі незвичне заняття. Подружжя родиною їде на городину, що неподалік у сільській місцевості.
— Для чого це спортсменам? – запитаєте ви. Запитую і я.
«Ми можемо виховувати чемпіонів, то чому не можемо вирощувати огірки, перець та томати?»
— Це один із способів творення, — відповідає Юрій, — якщо ми гарні у спорті, то ми маємо бути у всьому гарними. Ми можемо виховувати чемпіонів, то чому не можемо вирощувати огірки, перець та томати? Моя практика показала, бо в моїй родині завжди була робота на городі. Мої батьки — сільські люди, і я все своє дитинство проводив у селі, і я був до цього залучений в повній мірі, то є певні навички. І коли я виріс і виникло питання, що далі робити, а особливо зараз, у такі важкі часи, то чому б не зайнятися виробництвом, особливо, коли є де і є трішки вільного часу? Тому до цього я поставився, як до можливості самореалізації. І коли я в це заглибився, то зрозумів, що це не так просто — виростити екологічно чистий продукт. Це насправді важко. Дуже просто його виростити не екологічно чистим, бо ж є всілякі препарати, але що потім з твоїм організмом? Це вже інше питання. Ми поставилися до цього дуже серйозно, і як практика показала, виростити екологічно чистий продукт дуже важко. Це великий труд.
Має бути глибоке розуміння цієї справи. Ми дуже багато читаємо, дякуємо, що в інтернеті зараз є багато інформації. І це дає змогу рухатися в цьому напрямку. Спілкуємося з рідними, які підказують нам, де, коли і що можна садити. Для прикладу, терен розцвів — треба садити кукурудзу. На Юр’їв день треба садити бахчу. Знаєте, в принципі, всі прикмети спрацьовують, бо іноді ми намагалися садити не в термін, то потім доводилося все переробляти. Бо ж і земля не прогріта, і все насіння просто трухнявіло. Тому все таки народні прикмети працюють, не потрібно поспішати, якщо ти хочеш виростити екологічно чистий продукт. Якщо ні — тоді саджай, коли хочеш та стимулюй рослину, як тобі хочеться. Але, на жаль, воно потім все з роками проявиться і не в кращому варіанті. Тому так.
Дисципліна тут відчувається у всьому
Наступний етап у робочому тренерському дні — це самі тренування. І починаються вони з 15.00, а завершуються десь о 20.00. Звісно, якщо це не тренування під змагання. Бо там особливий режим. Я ж потрапила в звичайний день, коли в двох залах паралельно ведуться заняття. В центрі міста з наймолодшенькими працює Анастасія Галімон. До них особливий підхід. Кожному треба роз’яснити, показати, навчити. Але, попри вік, вони наполегливо працюють.
У цей же час ідуть тренування в залі, що на Коротченка. Тут сам семпай коментує тренування, робить зауваження і навчає прийомам бою. Діти жваво реагують і тут же виправляються, якщо допустилися помилки. Дисципліна тут відчувається у всьому.
Довідка: Зазвичай семпаєм називають ту людину, яка має більше досвіду в тій чи іншій сфері. Якщо одна людина займається чимось довше за іншу, то вона — семпай. Кохай — протилежне поняття: людина, менш досвідчена в деякій сфері занять.
Місце, де живе спортивний дух
Для тих, хто вперше у тренувальній залі, кидаються в очі кубки, завойовані вихованцями Федерації. А їх тут за роки праці дуже багато. Тут же є місце, де можуть спортсмени перепочити перед тренуваннями або батьки можуть чекати на своїх дітей. На стінах — світлини з історії Федерації. Атмосферно.
До речі, до тренерського складу Федерації входять і вихованці. Ось Анастасія Давиденко, яка вже сама веде тренування і цілком справляється з поставленими завданнями. І нагадаємо: вихованці Федерації — неодноразові чемпіони світу, Європи, всеукраїнських та обласних змагань.
У народі кажуть: курчат по осені рахують. А у спортсменів — після наполегливих та виснажливих тренувань. Щоб досягти результату, треба 365 днів на рік працювати та 24 години на добу іти до цілі. І тут можна було б поставити крапку в цій робочій історії. Та ще є одне. Вишенькою на торті стало вітання спортсменів, які повернулися з перемогою з чемпіонату Європи і з київського турніру. А вітання ці організувала господарка «Челентано» Олена Бойчук.
Фото на пам'ять про перемоги та святкування
— Чемпіонами не народжуються, — каже Олена, — ними стають. А це величезна праця, тож велика шана тренерам, вчителям, батькам і всім, хто в такий непростий час здобувають славу для України.
То як вам день із тренерами?
