Фах — водій автобуса. Журналістка Гард.City кілька годин робочого дня їздила 51-м маршрутом у Первомайську, щоб дізнатися: як це — працювати водієм громадського транспорту.
Ранок і перше знайомство
Лютневий, напрочуд сонячний, день, близько пів на десяту доїжджаю до кінцевої зупинки на «Фрегаті» і починаю шукати очима жовтенький автобус, який їздить за маршрутом №51 «Котеджі-Корабельна». Рівно о 9:30 він приїздить, підходжу до автобуса і застрибую всередину, водій здивовано дивиться на мене. Представляюсь. Водій наче соромиться і не знає, як реагувати.
— Ви, мабуть військовий в минулому, що так чітко за розкладом приїхали, — жартую. — Та ні, я просто все життя водій, — відповідає. І справді: до кінця цього довгого дня я дійсно зрозуміла, що переді мною фахівець.
Знайомимося. Сергію Борисовичу Чайковському 66 років. Первомайчанин. У 18-ть отримав посвідчення водія з правом кермувати автобусами та вантажівками, і більше з цією професією не розлучався. Працював водієм та механіком, на декілька років виїжджав за кордон, а, повернувшись, до пенсії залишився у рідному, як він сам каже, 20-му автопарку. Працював на MAN, SKANIA, ЗІЛ, КАМАЗ далекобійником. А, вийшовши на пенсію за віком, вирішив перейти на автобус місцевого маршруту. І вже шостий рік працює у ПП «Талісман».
«Коли мені 60 років виповнилось, захотів більш спокійного життя, бо важкувато вже було працювати на вантажівках, цілодобово в дорозі, спати, їсти – набридло жити в машині, і так без вихідних», — розповідає про себе Сергій Борисович.
Домовляємось спілкуватися тільки на кінцевих зупинках, коли є по 10 хвилин «на відстій».
Спілкуємося на кінцевих зупинкахФото: Ганна Ткачук
До початку рейса встигаю поставити ще кілька запитань.
— Сергію Борисовичу, на вашу думку, важлива професія водія автобуса?
— Я не знаю, наскільки вона важлива. Комусь же ж потрібно працювати. В мене, наприклад, пенсія маленька, от я і пішов, щоб додати ще трохи доходу. Та й ще є сили працювати. Але за кермом я відчуваю себе впевнено, ця справа мені до душі.
— Як починається і завершується ваш робочий день?
— Буває по-різному, ми ж за графіком працюємо. От сьогодні, наприклад, я вже о 7-й ранку мав бути в автопарку, тому що о 7:20 перший маршрут починається, і в 17:30 завершується на кінцевій зупинці на «Фрегаті», потім на заправку і вже можна додому їхати. Маю два вихідних на тиждень, завжди можу домовитись з керівництвом або з колегами, щоб взяти саме той день, коли мені потрібен вихідний.
9:50. Починаємо маршрут
Перші пасажири
Тривалість 51-го маршруту від кінцевої до кінцевої зупинки — 30 хвилин.
Перші пасажири на зупинці, їх небагато, але добре, що вони є. Я поки роздивляюсь автобус зсередини, різні оголошення, повідомлення, контактні дані, інформацію для пасажирів.
Звертаю увагу, що в автобусі є табличка з даними водія (ПІБ), хто сьогодні за кермом автобуса. Чомусь раніше ніколи не звертала на це увагу — дивуюсь сама собі.
До кінцевої зупинки «Котеджі» їду мовчки, спостерігаю за Сергієм Борисовичем. Він уважно слідкує за дорогою, завчасно запитує пасажирів, на якій наступній зупинці вони мають вийти, щоб знати, зупиняти автобус чи ні. А тим часом від вулиці Мазепи до центра всі зупинки пусті: пізніше Сергій Борисович розкаже, як він засмучується з цього приводу. На пішохідному переході пропускає пішоходів, не поспішає — рух автобуса спокійний та рівномірний. На одній із зупинок виходить бабуся з дівчинкою, маленька скаче по сходинках, водій зауважує бабусі: «Тримайте, бо впаде і дверима стукнеться».
У Первомайську
10:20. Кінцева зупинка — «Котеджі»
Нарешті я маю ще 10 хвилин для спілкування з водієм.
— Можливо, траплялися незвичайні історії на вашому маршруті за ці 5 років? — цікавлюся.
— Ой, я навіть не знаю, та ніби нічого такого. (задумався — авт.). Було, що чоловік втратив свідомість, чую: пасажири кричать до мене, що чоловік не рухається. Я зупинив автобус, підійшов, він блідий, голова повернута на бік. Викликав швидку, дочекався її, чоловіка забрали в лікарню. Добре, що пасажири теж зрозуміли і не сварилися, що затримуємось.
— Ще згадав, — продовжує водій, — було це в другу зміну, після 5-ї години. Зайшла жіночка і каже: «Я покладу біля вас свій пакет з речами» — і сама далі по салону пройшла. Та хай стоїть, мені ж не шкода. А людей багато було. Коли час їй виходити біля першої лікарні, вона запитує: «А де мій пакет?» А він зник, хтось підхопив, я сам нічого не зрозумів. Тепер навчений: речі хай тримають біля себе. Неприємна ситуація, я тоді дуже перехвилювався.
— Якось зайшли біля військкомату двоє чоловіків напідпитку, двері підперли і стоять, — продовжує згадувати пан Сергій, — а двері автоматичні, та й стали рухатися назад-вперед. Я зробив зауваження, щоб не ламали автомат на дверях, а вони стали сваритися, що то автобус просто поганий. Слава богу, вийшли на наступній, а то була б, напевно, бійка. Мої колеги кажуть: бувають п’яні пасажири — приходиться висаджувати, а мені не траплялось такого, на щастя.
На кінцевій
— Що, на вашу думку, найскладніше в спілкуванні з пасажирами?
— Мені нічого не важко, мене не руш, та й і я не рушу нікого (сміється — авт.). Я виконую свою роботу і просто чіплятися до людей не звик. Балачки зайві не веду, якщо по маршруту щось запитують, то, звісно, відповім. Колись зайшла жіночка, сіла, і щось в мене запитала, а я російською відповів. Та як почався крик, чого це не державною мовою, ви де живете, як говорите, чи вам не соромно… Я замовк — сварки не люблю.
— Я народився в радянські часи, — пояснює Сергій Борисович, — так і навчався, так і працював. Тоді всі розмовляли російською або нашим місцевим суржиком, я стараюся переходити на державну мову, але буває трохи складно, пасажири теж по-різному розмовляють, але ж я нікого не висаджую.
10:30. Час вирушати за маршрутом
На зупинці «Достоєвського» до салону заходить декілька пасажирів. А я не полишаю своїх спроб все ж таки дізнатися у водія: чому ж важлива його професія: «Борисовичу, можливо, поки до кінцевої доїдемо, спаде на думку відповідь?»
Чую приємний жіночий голос позаду себе: «А можна я скажу?» Звісно, можна.
Надія Кузьміна, працююча пенсіонерка:
— Є пасажири дуже доброзичливі, які ставляться і до водія, і до оточуючих дуже добре, а є дуже агресивні, навіть ворожо налаштовані, нервові, з якими водію потрібно постійно працювати. То він має мати неабияку витримку! Я дуже рада, що я часто їжджу з цим водієм, від нього ніколи не чула лихого слова, завжди він доброзичливо усміхається, відповідально ставиться до своїх зобов’язань, хоча йому теж нелегко буває з пасажирами. Це нелегка робота — працювати з людьми завжди важко, а зараз, в наш непевний час, коли в нас така загроза, водії в першу чергу отримують усю «доброту», яка йде від пасажирів.
«Корабельна» — «Достоєвського»: туди й назад
Ще оберт, і на Корабельній водій запитує, чи не хочу я випити кави з печивом. Йдемо до магазину по напій та смаколики, а я не забуваю запитати у продавчинь з магазину на кінцевій, чи постійний у них покупець Сергій Борисович. «Вихований і сором’язливий», — усміхаються. Те, що сором’язливий, я вже помітила й сама. А виявилось, це не сором’язливість, це важка ноша, яку несе ця людина.
П’ємо каву біля автобуса:
— Вибач, п’ємо на вулиці, щоб не смітити в салоні, я ж сам потім і прибираю.
Запитую про родину, Сергій Борисович зітхає.
— Я, — каже, — завжди весела людина був. Та 26 березня 2023-го зник безвісті мій син під Бахмутом, інформації ніякої отримати не можемо, сказали — чекати. Так і прокидаюся з надією в серці кожного ранку. Він сам пішов до тероборони в місті 24.02.2022, а потім — у військкомат, і поїхав далі на нуль.
12:20 — потрібно знову виїжджати по маршруту
Ще один оберт, і я знову маю своїх 10 хвилин на спілкування.
— Ось я помітила, що пасажири ввічливі такі: добрий день, дякую, до побачення. Це завжди так?
— Знаєш, пасажири дійсно останнім часом більш ввічливі стали, я б навіть сказав, виховані і стримані. Це, напевно, через війну. Бувають, звісно, унікали, але їх менше.
— Я звернула увагу: ви не палите.
— Я ще у 1988 році покинув палити, підшлункова як схопила, так і кинув цигарку одним днем.
— А, до речі, які професійні хвороби у водіїв?
— Це спина та поперек. Ти дороги наші бачила? (зітхає — авт.).
— Як працюється з початку повномасштабного вторгнення?
— Складніше було працювати, коли ковід був. З початку повномасштабного вторгнення, на жаль, стало мало пасажирів. А в ковід було складно, коли під’їжджаєш, на зупинці стоїть 20 людей, а можеш взяти тільки 10. Починається сварка, люди зляться, лаються, а водій не знає, як себе вести в такій ситуації. Тоді можна було возити тільки на сидячих місцях, і виходить: водій — з однієї сторони, люди — з іншої сторони, поліція — з третьої сторони, і все одно винуватим водій виходить. У ковід і для водія, і для людей було складніше, чим зараз.
Вже потім, аналізуючи день, проведений у маршрутці, згоджуюсь: пасажирів дійсно мало, не більше 12-ти в салоні одночасно. Втім, тоді ж поцікавилася: а колись же буває багато? Каже: «Інколи з 7 до 8 ранку та з 16:30 до 17:30, у післяробочий час, і все».
— Яким болем та радістю хочете поділитися? До чого привернути увагу громади? — цікавлюся.
— Основний наш біль — це дороги, їх латають періодично, але ж це все до першого дощу, тож якість ремонту наших доріг. Переїзди залізничні — це взагалі жах, стан залишає очікувати кращого, ти в нього застрибуєш і з нього вистрибуєш, і поїзди ходять часто, буває, так довго чекаєш на переїздах, запізнюєшся по графіку свого рейсу. Ну, і те, що зовсім мало пасажирів зараз.
Будемо прощатися
Начебто вже про все переговорили, хочу виходити на зупинці «Магніт», і тут Сергій Борисович згадує ще одну історію:
— Зайшли дві жіночки, стали та й говорять біля мене, хоча салон практично порожній. На наступній зупинці заходять люди, а я ж дверей не бачу через цих пасажирок, попросив трохи пройти далі. Вони стоять. Люди, звісно, їх штовхають, коли заходять, так одна мені чуть на кермо не сіла. Я пожартував: «Жіночко, ви гарна, але на коліна мені сідати не потрібно».
Сергій Чайковський за роботою
— Кермо та двері (дивитися, щоб ніхто не випав), — пояснює, — це мої основні інструменти роботи, а якщо я їх не бачу, то як мені працювати? Вона мені нічого не відповіла, а ввечері вже отримав зауваження від керівництва, написала ця пасажирка на мене скаргу.
Що ж, буває і так. А ось від мене буде подяка: за приділену увагу та щирість. Цікаво було спостерігати водія за роботою, коли він був зосереджений на дорозі: як впевнено тримає кермо, усміхається, відраховує решту, спілкується з пасажирами. Дякую йому за цей день: я побачила наше місто очима водія місцевого автобуса.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
