У другу річницю повномасштабного вторгнення росії редакція Гард.City звернулася до читачів із проханням поділитися своїми спогадами: що робили вони 24 лютого? У цьому матеріалі — історії земляків. Вони варті пам’яті.
У матеріалі використані фото ДСНС України. Всі вони від 24 лютого 2022 року.
У Чугуєві Харківської області Фото: ДСНС України
Немає жодного українця, хто забув би той день
Степан Легеня: «Прокинувся, поїхав на роботу, оскільки в робочий групі написали виходити, зрозумів, що толку мало і пішов в ТрО».
Вікторія Коцюбенко: «23 лютого зранку були в лікарні з меншим сином. На той момент йому було 9 місяців. Лікар каже: «У вас COVID-19. Таких маленьких у місті не лікують. Направляємо у миколаївську лікарню. Треба тільки швидкою, інакше лікарня не прийме. Своєю машиною не можна». Години до 15-ї чекали швидку і десь до 19.00 добралися до Миколаєва. У швидкій ще дві мами з дітками до півтора року. Позаду швидкої — чоловік на машині. Вивантажилися, доїхали. Фух. Чоловік каже: «Щось авіація розліталася». Дивно, в такий час. Біля лікарні аеропорт Кульбакіно. Прийняли, поселили у палату. Це все десь до +-12-ї ночі. І протягом ночі ще приїздили хворі. У палаті вмикалося світло, всі з сумками, пакетами, медсестрами і т. д. Все, як заведено у лікарнях: голосно ходили, грюкали дверима, кричали на коридорах. Я з температурою (на себе не заважала), малий — 39. В думках: хоч би не розбудили дитину. Нарешті, десь о 4-й ранку, вся метушня затихла. Палата спить. Та куди там! О 5.00 літаки, шууух, шуух. Тоді БАХ, ще один, ще... Вікна у лікарні великі, вибуховою хвилею дригонять — дай боже. Але я тоді це не розуміла, що то вибухова хвиля. Поруч, думаю, будівництво якесь чи що. І чого так рано вони вже почали працювати? Але ж ні. Літаки такі швидкі. Дивно. Потім тиша. Всі в палаті почали бубоніти. Ну, думаю, чоловіку дзвонити рано, тільки вночі повернувся додому. І чого, ну, бахнуло щось. Мама зі старшим сином теж ще сплять. Пішла до соцмереж. Перший пост був від Наталії Нагорної: «ВІЙНА». Думаю, що за маячня. Я це слово читала разів 20, як наче читати не вмію. Потім знайомий з Одеси: «Почалася Війна». І далі, і далі... Далі довга історія виїзду з Миколаєва. Але то вже було 25-го».
Валентина Цушко: «23.02 (в середу) зранку, лягла в «Оберіг» на планову операцію. Проснулась під ранок в четвер від вибухів, двигтіла земля, а небо було чорне від ворон, які несамовито каркали! Лікарі таки прооперували, хоч і вагалися, починати операцію чи ні, бо ніхто не знав, що буде через годину, дві, три. У всіх паніка. 25-го зранку вирішила їхати додому, в Миколаївську область. Підписала всі необхідні документи, бо лікарі відмовлялися відпускати, і о 10-й ранку ми з дітьми вирушили в дорогу. До Первомайського району їхали 13 годин. З Києва до Білої Церкви — 7. В Одеському напрямку машина біля машини, а на Київ тільки військова техніка. І періодично — літаки в небі, низько-низько, із страшним гулом. То був, як фільм жахів, та ще й мій стан післяопераційний. Думала: не доїду. І ось уже два роки, як цей жах продовжується. Дякую лікарю київської клініки «Оберіг», який мене дистанційно консультував, і місцевим лікарям, які мене підтримували. Бажаю всім дочекатись Перемоги, здолати цю наволоч і майбутнім поколінням залишити вільну Україну. Витримки всім».
Київ. На Броварському проспекті. 24 лютого 2022 рокуФото: ДСНС України
Людмила Бондар: «На світанку розбудив дзвінок сина з Києва. Думка: щось сталося. Обмінялися привітами, пауза, чую: щось тихо приглушеним голосом говорить, питаю, чи все у них нормально, чую: «Так, все нормально». А в голові: чого ж так рано телефонує? Озвучую цю фразу, і чую: «Мамо, війна, Київ бомблять, ти не хвилюйся, у нас все нормально». Відключилася у повному ступорі. І за мить — дзвінок від тітоньки: «Війна, всі повтікали, скрізь бомблять, наші тікають, мені сказали люди, які мають зв’язки у верхах» — б’ється в істериці. Виходжу зі ступора: «Не кричи! Кого ти слухаєш, не розводь паніку! Перевіряй інформацію!» А в голові думка: «Де шукати інформацію? Куди йти? Що робити?» Прилипла до смартфона, передзвонила до тітоньки, видала порцію інформації, виписала пілюлєй (слів не підбирала). Зателефонувала меншому: війна. У відповідь, спросоння, після паузи: «Ясно». В голові тенькає: що далі? Час йти на роботу. Там діти. Емоції змішані: страх перед невизначеністю, страх за дітей (Київ бомблять, а у нас на півдні пруть і зрадонька процвітає), злість до перехоплення подиху… А найбільше — ненависть до сусідів, що братами нас називали…»
Світлана Швець: «Моніторіла... і ревла. Бо з Одеси зранку дзвонить дитина (студент), говорить: «Мама, в нас бомблять». А я не з ним в той момент. І не знаю, що робити. Це був жах».
Галина Обертун: «Прочитала усі коментарі, і не можу заспокоїтися. Вже не буде так, як було раніше. Але дай Боже всім дожити до перемоги!!! Щоб наші діти жили під мирним небом. А тим, хто поклав своє життя за нашу Україну — Вічна Слава і шана...
Подзвонив син, військовий, сказав що у нас вторгнення. Потім сестра з Миколаєва сказала: війна почалася, нас бомблять. Жах... Наче як вчора. Дай Боже нам справитися з тією ордою, а наші діти — щоб повернулися додому живі і неушкоджені. Господи, змилуйся над нами! Два роки жахіття».
Між с. Жуківці та Трипілля Обухівського району впав військовий літак ЗСУФото: ДСНС України
Олена Маркова: «Донька з Миколаєва подзвонила, була на четвертому курсі. «Мама, — каже, — що робити? Літаки, вибухи, десант з вікна бачила». Кажу: «Виїжджай». Бог її зберіг, майже сім годин водій маршрутки полями вивозив, чудом. Я втратила 5 років, поки дочекалась, жах. Боже, допоможи нам, нашим янголам, побороти цю нечисть!»
Тая Манзюк: «У грудні 2021-го син пішов до армії. Тому 24 лютого в мене була істерика. І на 2 роки телефон приріс до рук. Ми тоді були, як новонароджені кошенята. Не розуміли, що робити, куди бігти, що в чергову сумку зібрати. Що важливе, а що ні».
Ірина Лагіш: «У мене донька навчалася в Херсоні. Вона мені написала: «Мам, ти спиш?» Кажу: «Ні, а що?» — «Мам, страшно, щось бахкає. І звернення Зеленського ще більше лякає». Я їду перший день на стажування, на роботу. І там я дізнаюся — з інтернету, від людей, що летять ракети по всій Україні, я не витримала та поїхала додому, бо дома друга дитина сама. І так з телефоном я прожила десь півроку. Доки не забрали дитину з окупації. Бо моніторила більше 30 груп, шукаючи місце їй, аби вивезти тільки звідти доньку».
Ірина Осадча: «Син розбудив і сказав: «Мама, війна». Увесь день чекала, поки дитина приїде з Миколаєва.
Наталя Дужик: «Завмерла».
Черкаська областьФото: ДСНС України
Ірина Сідоренко: «Спала в обіймах коханого чоловіка, була на 5-му місяці вагітності. Після ранішнього дзвінка свекрухи до чоловіка спочатку нічого не зрозуміла, і чоловік не знав, як сказати, щоб я не хвилювалася у своєму положенні. Але від його слів: «Кохана, нас почали бомбити, прийшла до нас війна», в мене було таке відчуття, наче серце зупинилося, страх за рідних, за старшого синочка, за немовля, яке ще не прийшло на цей світ, найбільший страх — за коханого чоловіка, бо він військовий. Але страх був небезпідставний, бо любий каже: «Сонечко, треба йти захищати вас, для мене головне, щоб ці іроди не прийшли до вас, за мене не хвилюйся». Кажу: «Як не хвилюватися, ми чекаємо на твого первістка, як так, чому саме ти маєш йти?» У відповідь почула: «Хто, як не я?» Мене наче обухом по голові стукнули, цей день — 24.02.22 — назавжди в наших думках, це жах. Але завжди підтримую свого коханого, кажу: «Вір в себе, як ми з дітками віримо в тебе, з божою допомогою скоро перемога і ти будеш поряд з нами, для нас найголовніше, щоб ти себе беріг понад усе, бо ніхто нас не буде так любити, як ти любиш».
Катерина Олефіренко: «Прокинутись під звук пролітаючої ракети. Лягти спати. Ще одна. Вже руки трусяться. 5 ранку. Дзвінок... Війна почалась, Миколаїв бомблять. Паніка. Сльози. Дивишся в ліжко, спить дитина. А за сотні кілометрів він... (значок сердечка). Знов паніка. Але знаєш, що нікуди не подінешся. Обстріляли. Відтягнули. Маріуполь. Сльози. Але є зв'язок. Півкільце. Кільце. Сльози і відчай. Ще приходять СМС і поодинокі дзвінки з якоїсь вишки під обстрілами. Паніка. Безкінечні сльози. Трусяться руки. Дзвінків немає. Повідомлення не доходять. Відчай, страх, сльози. Море сліз. 5 днів. 10… Пошуки, істерики, найгірші думки. Квітень. Стрічка новин з однією геолокацією. Не знаєш, що робити. Чорніша чорного. 5 ранку. Дзвінок. Трусяться руки. Живий!!! Що буде далі — не знає. Або пан, або пропав. Пару годин очікування. Ще сльози. Дзвінок. Нас везуть до наших. Ще трохи — і вдома. Трохи. Далі знов Донбас, Авдіївка, Кринки. Але це вже без істерії. З тривогою, але з вірою в те, що рус@і пи#да. Йбн рсн, ви забираєте життя, щастя, спокій, ви руйнуєте наші міста та села. Ви вже прокляті до сьомого коліна. Ніколи не пробачу. Слава ЗСУ. Честь та шана полеглим у боротьбі за нашу свободу і незалежність».
ХарківщинаФото: ДСНС України
Юлія Савва: «Мені о 7-й ранку зателефонувала мама з Києва. Я спочатку не повірила. Бігом читати новини, писати друзям. Розгубленість, страх, нерозуміння, що далі і що робити. А потім моталася на ровері містом, щоб написати людям, де є хліб, де працюють банкомати, що взагалі відбувається — той рух і допоміг трошки впоратися з емоціями. Купила котам переноску і разом з ними та з дітьми бігали в підвал сусіднього будинку. Через три дні переселилися до бабусі й дідуся у приватний сектор, там здавалося спокійніше, і відсиджувалися під час тривог у льосі, серед картоплі та консервації. Там було холодно, а ми щойно після ковіду, знов почали кашляти. Пам'ятаю, як бігали до виходу з льоху ловити вайфай, бо внизу інтернету не було, дивитись відбій та слухати сирену. А там, унизу, понастеляли усе тепле: ковдри, куртки, і сиділи з телефонами, грали в гру, де треба з букв складати слова, бо вона офлайн, а ще трошки відволікає. Потім настала весна, а за нею літо, страху поменшало, повернулися назад до себе».
Олег: «Ніколи не дивився російських каналів, але на фоні постійних розмов про війну ввечері 23 лютого 2022 року знайшов «росію 24» в ютубі. В «бєгущей стракє» було написано, що Україна обстрілює росію з території Донбасу. Вранці 24.02.22, десь о 4 ранку (чомусь не спалось), побачив на «росії 24» путіна, який з «растроєной мордай», розповідав, що змушений почати «спєціальную ваєную апєрацію на Данбасє». Глянув наші сайти, телефон мало не випав з рук: «Ракети(!!!) в Києві та Харкові».
Світлана: «Подзвонила донька, яка мешкає в Первомайську, що з Харкова виїхали молодша донька з зятем та їдуть до нас. На моє здивування, чого їдуть, адже я нещодавно від них приїхала, старша донька відповіла, що почалася війна і Харків це вже відчув. У мене були страх та розгубленість, адже я не вірила чуткам та розмовам про війну».
Людмила: «Ми прокинулись близько п’ятої ранку — доньці скидали колеги з Одеси фото і сповіщення, що їх обстрілюють. Війна. А я напередодні її забрала майже силоміць «побути вдома пару днів», бо так щось тривожно. Шосте відчуття не підводить. Першим я почала телефонувати близьким друзям, у яких син 13-ти років сам був в Києві! Він навчається у футбольному коледжі. Вже згодом я дізналася, що вони мені не повірили!!! Лише в обід виїхали за сином і до вечора ледь добралися до вʼїзду до Києва. А ми ходили, як зомбі. Розгубленість. Шок. Хоча тривожна валізка була зібрана і те, що почнеться війна, нам ще з осені доносили з усіх ЗМІ «поміж рядків». Але ж ніхто не хотів в таке вірити. Ми не один раз обговорювали з моєю подругою з Ужгорода, що якщо, не дай Боже, станеться війна, щоб їхали до неї. Почали готувати підвал. І коли низько над головою пролетів винищувач, ми були саме на вулиці, син 8-ми років сильно злякався і закричав: «Мама! Я не хочу помирати!» Він так плакав. Донечка нагримала на нас, щоб збиралися хутко і виїжджали. Так о 15:00 ми вирушили в довгу дорогу… Без зупинки і сну 35 годин до міста Ужгород. Над Уманню ми бачили якийсь чорний гелікоптер, який кружляв над розбитою військовою частиною. Чий він був? І ще багато можна писати про переживання, про людей…»
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
