До редакції звернулась дружина важкопораненого військового: у 2022 році на фронті поряд з Іваном Сорокіним розірвалась міна. Нині подружжя кинуте зі своєю бідою сам на сам: на вартісні лікування та реабілітацію коштів немає, чиновники від Міноборони футболять з кабінету в кабінет. Що буде далі? Читайте історію поневірянь українського захисника.
Як Іван Сорокін потрапив на фронт та отримав поранення
Матрос Іван Сорокін не може добитися від держави компенсацій, які заслужив на фронті. Воїн військової частини А0216 отримав важкі поранення на Херсонському напрямку, неподалік населеного пункту Давидів Брід — поряд із ним розірвалась ворожа міна. Нині чоловік майже не бачить і не чує, не відчуває смаку та запаху, а також страждає від хронічного болю і шуму у голові та потребує численних операцій, довгої і дорогої реабілітації. Гард.City зустрівся з Іваном та Мариною Сорокіними, щоб дізнатися про їхню історію.
Марина та Іван. Перед відправкою на службуФото: з особистого архіву Марини Сорокіної
— Коли Іван був призваний до лав ЗСУ? — запитуємо.
— Перший раз він пішов добровольцем у червні 2022 року, — розповідає дружина. — Його забрали і одразу повернули назад за станом здоров’я. Оскільки бачили, що він хоче служити, мобілізували знову, і вже 31 липня Іван прийняв присягу. Після півторамісячного навчання він розпочав службу і повоював до 6 жовтня 2022 року — саме тоді біля нього розірвалась міна і він отримав чисельні поранення.
Іван Сорокін до пораненняФото: з особистого архіву Марини Сорокіної
Після поранення Івана доставили до Одеси, однак майже одразу перевели до Києва
— Які ушкодження отримав ваш чоловік?
— Чисельні уламкові поранення голови, рук та ніг, було розірване око, роздроблений ніс, а також сильно пошкоджені органи слуху — повністю зруйнувалась барабанна перетинка у правому вусі і частково — у лівому. Нині Іван не бачить на ліве око, не чує на праве вухо й частково чує на ліве, на єдиному оці лишилось близько 30-40 відсотків зору. Також він втратив відчуття запахів та смаку і щоденно страждає від постійного сильного болю та шуму у голові, що ніколи не припиняється.
— Де і як ви лікувались?
— Після поранення його доставили до Одеси, до інституту Філатова, потім лікувався у Києві. В Одесі першочергово намагались врятувати розірване ліве око. Праве теж рятували, але воно було більш уціліле. Зрештою довелося видалити одне око, тому що воно не прижилось і почало відмирати. Тепер там протез. Праве око нині бачить десь на третину, а також не працює периферійний зір. Після операцій на очах лікарі взялись за органи слуху. Те вухо, що було у критичному стані, прооперували, але згодом почався лютий біль та з’явились виділення з вушного каналу. На нього він не чує взагалі. Інше теж потребує чисельних операцій.
Історія поневірянь Івана та Марини Сорокіних
— Де брали кошти на лікування?
— На той час Івану ще нараховувалась зарплатня та виплати за поранення. У лікарні ми лежали по березень, а виплати нараховувались лише по лютий. Коли я звернулась до відповідних органів, мені відповіли, що недостатньо доказів того, що мій чоловік саме лікувався у шпиталі, а не просто лежав — тобто їм для оформлення виплати не вистачало довідок за кожну процедуру, що робили моєму чоловікові.
— Ви звертались до військового керівництва?
— Неодноразово. Усі годують обіцянками. Я вже не можу навіть пригадати, скільки порогів доводилося оббивати, щоб нас почули. Але нас так і не почули. Я просто хочу кричати.
Я писала рапорти й на Міністерство оборони, й у військову частину чоловіка. Нещодавно, правда, нам передзвонили з Мінооборони — просили уточнити назву частини, в якій проходив службу Іван. А згодом подзвонили й із частини, аби з’ясувати адресу, на яку вони надішлють відповіді на наші запити. Пройшло вже тижнів зо два. Тихо знову, ніхто не дзвонить.
Оскільки Іван отримав другу групу інвалідності, ми подали до нашого територіального центру комплектування та соціальної підтримки (раніше — військкомату) документи на оформлення компенсації. Через деякий час мовчанки ми знову туди прийшли — я просила надати мені підтвердження того, що наші документи дійсно пішли в опрацювання. Там нам підтвердили, що документи прийняті, а на запитання: «Чому так довго?», нам відповіли, що нині дуже багато роботи у питаннях із загиблими військовими.
«Івану ж навіть не дали посвідчення учасника бойових дій»
— Я не прошу того, що нам не належить, — продовжує Марина. — Я хочу, аби держава віддала Івану те, що він заслужив своєю кров’ю та загубленим здоров’ям. А йому ж навіть не дали посвідчення УБД. Сказали, що у нього вже є група інвалідності і він списаний, тож посвідчення не обов’язкове. Розумієте, виходить так: вони пораненого військового не долікували і списали, а далі роби, що хочеш. А тепер Іван не може працювати через інвалідність, а я не можу піти на роботу через те, що увесь час повинна бути поруч із чоловіком. І тепер я маю ходити від кабінету до кабінету, аби на нас звернули увагу. І я ж не можу йти туди сама, обов’язково потрібно брати із собою Івана, а йому такі «прогулянки» даються вкрай важко. А коли потрібно якісь питання вирішити у телефонному режимі — це теж неабияка проблема: Ваня майже не чує, а вимагають розмови саме із ним. Я навіть не знаю, як описати увесь цей відчай.
Іван та Марина Сорокіни на зустрічі з журналістом
«Я, мабуть, у житті не чула нічого образливішого від того, що тоді сказав той майор»
— Я не можу пояснити, як це — бачити щоденні муки чоловіка і не знати, чим йому зарадити, — продовжує виливати душу Марина. — А знеболювальні ще й не завжди працюють. Грошей у нас немає, а усе моє золото закладене у ломбардах, купа боргів. І невідомо, скільки ще чекати і на що взагалі чекати. Юристи нам сказали, що з таким станом здоров’я можна було отримати першу групу інвалідності замість другої, яку нам поставили.
Я взагалі не звикла щось у когось просити. Ми навіть не думали про те, аби організовувати якісь збори на лікування — ми просто добиваємось законних відшкодувань. Усе думали, що доб’ємось того, що держава винна, але поки що лише тиша у відповідь.
Військовий квиток Івана Сорокіна
Щоправда, після деяких моїх скандалів у міській раді, нам грошима допоміг наш міський голова. Я не конфліктна людина, але мене там добряче вивели із себе, коли жбурляли від кабінету до кабінету.
Ми за увесь цей скрутний час надивилися стільки нахабства, що не передати. От, наприклад, випадок: коли я вимагала в госпіталі лікування для чоловіка, один військовий там буркнув на мене, мовляв: «Полікувалися «на шарка», та ще й тепер тут права качаєте? Дякуйте, що вас з перших днів не списали з обліку, а ще й полікували!» Я, мабуть, у житті не чула нічого образливішого від того, що тоді сказав той майор.
— Що вам потрібно робити далі з наслідками поранення?
— Першочергово потрібно прооперувати ніс та вуха хоча б, аби прибрати причини постійних запалень. Ніс перебитий і там, як каже лікар, — просто біда. А далі ще роки відновлення і безліч реабілітацій. А поки що ми чекаємо, сподіваємось і тримаємось, як можемо.
— Не тільки з бездушними людьми нам довелося зустрічатися, — завершує розмову Марина. — Тому я хочу висловити величезну подяку всім, хто допомагав і допомагає, людям і з Первомайська, і з інших міст.
- Підписуйтесь на нас у Telegram: канал Гард.City або Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook.
- А ще ми є у Instagram.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
