Володимир Оліфіренко – житель Антонівки, що на Херсонщині. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, був на чергуванні у міськвиконкомі. Там він працював охоронником. Бачив на власні очі, як російські війська окупували Херсон, як стріляли по мерії, цивільним будівлям та як мародерили. «Це нелюди, — каже Володимир, — я ще не зустрічав у своєму житті таких неотесаних самодурів». Володимир пригадує, як все починалося і як нині російські війська продовжують знищувати все, що пов’язане з Україною.
Володимир Оліфіренко: «Я взагалі не розумів їхньої поведінки»
— 24 лютого якраз був на роботі, — розповідає Володимир. — Працював охоронником в мерії при Колихаєві Ігорю, який довго не здавався. 24 лютого у нас ще висів жовто-блакитний прапор. В обласній адміністрації, що навпроти, уже висів їхній триколор. Коли зайшли їхні спецвійська, так би мовити, то по тому, що вони навіть не знали, що то за кнопки на турнікеті, то було дивно. Вони несли якусь ахінею, типу, що ми тут ветеранів війни б’ємо, знімаємо з них нагороди. Я був у шоці. Я би дав їм підсрачник за таке. У мене дід всю війну пройшов майором. Це просто було наболіле. Я взагалі не розумів їхньої поведінки. Вони стали вибивати двері, виносити всю оргтехніку. Це ще було на початку березня. Пам’ятаю, як вони заходили в мерію, про щось там домовлялися з міським головою. З ними була і охорона зі зброєю. А ми ж без зброї, бо це будівля для людей. Проходили повз: всі в масках, балаклавах. Це були сто відсотків російські військові, бо наших військ уже не було. То проходили зі зброєю тільки вони. Ми нажимали кнопку, відчиняли турнікети і вони прямували до мера.
— Вони наказували вам відчиняти турнікети?
— А як би я під дулом автомату міг би відмовитися? А в березні, коли вони зайшли, то поклали на підлогу. В мене і в роті пересохло, і в одному місці помокріло. Почали вибивати двері, поставили своїх кулеметників, Я говорю: «Хлопці, навіщо ви це робите? Ось є ключі від усіх кабінетів, висять у нас, будь ласка, заходьте». Але вони своє робили. Я не розумію, що це за люди. І потім сказали: «Ви залишаєтеся з нами». Їх зайшло 28 чоловік, якісь спецпризначенці. І досі пам’ятаю: у одного позивний «Граніт», іншого «Звір». Це так вони між собою спілкувалися. Вони мене хотіли залишити до ранку, але тоді, коли міського голову виганяли з виконкому, той попросив їх: «Віддайте нашого хлопця, навіщо він вам потрібен?» А перший раз, коли зайшли, це було, здається, 26 чи 27 лютого, вони оточили верхню будівлю виконкому і дали кулеметну чергу прямо по будівлі, де було написано: «Слава героям». А потім, коли вони зайшли, почали шукати зброю, але нічого не знайшли. І коли ми запитали їх: «Навіщо, хлопці, ви нас обстрілюєте?», то вони відповідали: «Це не ми, це ваші».
Херсонщина у 2023 році
«Грабували, виносили, що тільки можна було»
— Російські війська займалися грабуванням, виносили, що тільки можна було, — продовжує Володимир. — Вони були дуже здивовані, коли бачили, що у нас така оргтехніка сучасна. Я думав, що таке буває лише в анекдоті, коли просили «код від мікрохвильовки». Це дикі люди: вибивають двері, ломляться. Я їм кажу: «Навіщо ви вибиваєте і ламаєте. Ось ключі — відчиняйте». І що найдикіше — відразу почали між собою ділити майно. У нас же все повністю було сучасне: оргтехніка та інше. Один попросив мене показати, як нажимати кнопки на кавомашині, мовляв, щоб потекла водичка. Я відповів, що сам не розумію. Прикинувся теж дурником. Іще вони дуже боялися, бо навіть заховали ніж, який у нас був у підсобному приміщенні, де ми обідали. Коли я попросився у туалет, то відразу перехотілося, бо дуло автомата приклали мені до спини. Я вже нічого не хотів. Бити не били, але в голові у них незрозуміло що, бо, як побачив ніж, то відразу пересмикнув автомат. Сильно боялися, що камери все засвідчать, бо ж у нас вони скрізь. То шукали серверну, щоб все це розбити. Замість того, щоб вимкнути просто комп’ютер, то вони взяли й випустили автоматну чергу по ньому. Потім ми з ними майже цілу ніч сиділи разом. Розговорилися з одним, звали його Алєксандр. Ми його запитуємо: «Для чого ви по нас стріляли»? То він знову: «Это не мы, это ваши» . А при цьому все приміщення було оточене їхніми бетеерами.
— Бетеери були з певними позначками?
— Так, їхні зетки. V (вешок) було мало у нас в Херсоні, в основному зетки. І переміщалися вони переважно вночі, при цьому цілодобово чергуючи. У нас навпроти мерії — морський коледж, то вони там розмістилися, там теж висів уже триколор. Вони кожен ранок робили обхід і на будівлі було видно снайпера, біля флагштоку. Вони прибігли, коли мерія вивозила архіви, стали контролювати, який транспорт виїздить. У нас ще тоді гуманітарка була.
— Вони пропускали гуманітарку?
— Так, гуманітарка заїжджала, видавали молочку, правда, за гроші. Але це все таке, на той момент уже в Херсоні нічого не було. Це вже потім при рашистах був базар-шанхай. Продавали все: починаючи від горілки і закінчуючи консервами. Молодці були рибна мафія. Хоч і говорять — «рибна мафія». Але вони ловили рибу і просто роздавали людям. Це був весняний нерест. Хлопці ловили і безкоштовно роздавали. І дуже допомагала Лугова Галина, секретарка.
— Як ви ходили на роботу?
— Пішки.
— Ви долали блокпости?
— На той час ще не було блокпостів. Ми разом з товаришем ішли 25 лютого зранку з роботи в Антонівку. Бачили спалені машини, біля них сидів лисенький такий сержантик. Ішли з піднятими руками, це вже коли заправка у нас горіла на мосту. Почали нас обстрілювати кулеметною чергою. Ми упали в дренажну канаву і пролежали там з четвертої ранку і до сьомої ранку. Потім вони кинули міст, пішли на лівобережжя. Потім, коли був бій за Антонівський міст, то це було дуже страшно. Він тривав недовго — хвилин 15-20. Почався о пів на першу. Ми сиділи в підвалах, куди бетон і штукатурка сипалися. Страшні речі творилися і творяться.
І при цьому ми не є в зоні бойових дій. Як це? Коли палають у нас будинки щодня, води і світла у нас немає другий рік. Якщо є вода, то лише технічна і то по годинам. Питну дають по талонах, дякувати, що видають хліб. Не працюють магазини, інші об’єкти.
— Чи проходили ви під час окупації блокпости? І як до вас ставилися?
— По-різному, бувало, просто перевіряли документи, а бувало висаджували з маршрутки, роздягали майже до трусів, дивилися, щоб не було наколок чи синців.
— Психологічний тиск?
— А як ви думаєте, під дулом автомата — це не психологічний тиск? Здійснювали, коли тобі треба було під дулом автомата виходити і роздягатися, то це не дуже приємно.
— Чи приходили вони до вас додому?
— Приходили і навіть в собачій будці шукали, і в закинутому колодязі шукали щось підозріле. І це було, мабуть, щотижнево разів по три. Це було масово: вони оточували село, їх було багато, «Камазами» приїздили вояки і з різних сторін заходили. І на горище лазили, і навіть в зливну яму зазирали.
— Що вони шукали?
— Шукали заборонені предмети: зброю, наркотики, словом, незрозуміло що, але щось шукали. У мене стояв прапорець з європейською та українською символікою, то вони наділи кайданки, так, падло, затиснув, що руки аж посиніли. Я довго пояснював: «Ви ж розумієте, це моя держава. Який у мене мав би прапор висіти?» Хто з ними не спілкувався, ніхто не може зрозуміти, що це за люди. Під чим вони знаходилися, таке враження, що вони недорозвинені. Вони думали, що ми тут зовсім село глибоке. Якщо вони вивезли наш дитячий потяг і підірвали нашу телевежу, то про що можна говорити. Їхній бетеер їздив по Антонівці. Горілку вони дуже гарно пили, на бетеері шашечки висіли від таксі. Вони напивалися до такого стану, що мочилися на свої автомати, а потім не хотіли їх навіть брати. Ніхто ж нічого не міг сказати, якщо людина без зброї. Вони брали гроші з людей, щоб ті могли проїхати понтоном, щоб без черги кудись прийти. Загалом вантажили усе, що їм потрібно було. Забирали в людей машини, курей, їжу.
Херсонщина 2023 року
«Скажу відносно референдуму: нічого тут не було»
— Ви були свідком, як вони мародерили?
— Звісно, був. Бачив, як забирали машини, потім декотрим повертали, а курей пожерли. Ну, якщо вони на качечок говорять «індюшата», то як це? Вони заходили до нас на подвір’я, а ми тримаємо качечок, то вони говорили: «О, так у вас тут индюшата». Шукати атовців наших — для них це було все! Зрозуміло, що у нас було немало колаборантів, які здавали. До речі, вони і зараз декотрі тут живуть.
Іще скажу відносно референдуму: нічого тут не було. Може, пару чоловік і приходило. До мене теж прискіпувалися, щоб ішов голосувати, то я сказав, що у мене алергія на папір. «Ось дивіться у мене навіть копійки в кишені, а не паперові гроші», — казав їм. «Хіба ж так може бути»? — питали мене. Багато в Антонівці і своїх мародерів. У нас кожен день обстріли, тож і грабують. Людей мало в селі. Оце заходиш — і луна по селу. Але, слава богу, потихеньку люди повертаються додому, хоч і гатять щодня. Щодня у нас прильоти. Втім, ходять тролейбуси, маршрутки, працюють комунальні служби, магазини і медики. Це в Херсоні. Роботи, звісно, немає. Центральний ринок не працює через обстріли. Дуже страждаємо через те, що немає у нас лівобережного ринку, там розсада завжди гарна продавалася.
— Як ви почули про початок війни?
-- Зранку 24 лютого стояв великий дим у Чорнобаївці. Також вибухнула наша військова частина біля Антонівки. Це був їхній перший ракетний удар. А тут уже все диміло і пішов слух, що почалася війна. Потім ми почали купувати російські сімки, бо уже не було ані зв’язку, ані телебачення, ані інтернету українського. На один паспорт одну сімку можна було купити. Була «бомжовська» сімка дорога з інтернетом, але якість, скажу, ніяка. Потім їхнє радіо, їхні телебачення. Їм важко було зрозуміти, що у нас в кожному селі супутникові антени. новини такі контрастні були, що жах. Вони розповідали, що ведуть наступальні дії, що перемогли, що люди тут мріяли жити в росії. А тут вони нам показували, що хлопчика на хресті розіп’яли. А що з мостом зробили? У нас був дуже гарний залізничний міст. Його навіть фашисти не чіпали, а ці гади зруйнували.
На берег Дніпра вийти не можна було, хто хотів на рибалку. Вони забирали рибу. І за очерет не можна було на човні запливати. Приїздив їхній катер, забирав рибу, буцімто, поїсти собі. Ну, уявіть прийшов з автоматом, набрав усього собі, а потім каже, що розрахується пізніше. Офіцери їхні пили каву, розраховувалися українською гривнею. Грабували банкомати, банки, магазини. Приїздили на бетеері, тросом двері зачепили — і нема дверей. Ось такі вони.
— Ви були свідком цього?
— Так, бачив, коли магазин «Асорті» грабували, «Везунчик» в Антонівці — бачив, коли його розбили. А фабрику… Щоб ви бачили, коли вона горіла, це був жах! Вони наших тероборонівців розстрілювали, а потім заходили на фабрику і мародерили. Немало і наших (мародерів — ред.) там було, то ми їх скотчем прив’язували до парканів.
— А що вони виносили?
— Все, що бачили. Телефони, праски, шуби, куртки. Їхні бетеери їздили, завішані пральними машинами та кондиціонерами. Багато вони пограбували автомобілів. У нас же чимало було автосалонів, то вони звідти виїздили на новеньких. Один раз бачив Губарєву, як вона проїздила на шикарній автівці по місту. Це ж її в новинах показували. А ми при цьому були голодними і холодними. Я, чесно признаюся, ходив за гуманітаркою російською кілька разів, але мені не дісталося, бо багато людей було. Людям не було що їсти, роботи не було. Це добре, якщо ти проживаєш в приватному секторі, то ти щось маєш. Але це була весна, коли вже нічого не було, все проїли. Грошей не було. А під час окупації в продажу було все: і ананаси, і все. А ось ліки були дуже дорогі, але якість дуже паршива.
Під кінець вони вивозили усе: дитячі паровозики, статуетки, грабували банки, автосалони, з будинків виносили навіть унітази. В прості будинки не заходили, там, де були заможніші, туди й ходили. Бачив, як вони човни розстрілювали на причалах. Просто топили, а гарні собі забирали. Та там весь берег засипаний.
— Ви звідки це бачили?
— Я проїздив на маршрутці і бачив, як все це колонами вивозилося. Кілометра три була черга, все на пором спускали. Оце їхали їхні військові фури, їхні військові за кермом. А щодо обшуків, то ФСБ їхнє приходило у всі селища, в усі пункти. Обшуки були по два-три рази на тиждень. А якщо їх десь гепнули, то вони «відривалися» на нас. Вони дуже жорстокі. Перевіряли телефони. Всі ми, в принципі, змінили телефони на кнопкові, тому що з такими не можна було ходити. Був свідком, коли гахнули по Антонівському мосту, а хлопець наш сфоткав це. А тут військовий підійшов, відібрав телефон, кинув на землю і з автомату вистрелив прямо в телефон. Могли тебе забрати, якщо раптом хтось на тебе наговорив щось. Забирали — і дай боже, щоб в живих залишився. У мене друга Олександра, 1973 року народження, забрали. То він розповідав про це. Добре, що дорогу знайшов назад. Прийшли, прикладом по голові — і до катівні. А там уже все використовували: ніжку від стула в одне місце сунули. Шокером — найболючіше по серцю та статевим органам. Тоді викинули його десь посередині дороги. Добре, що він доповз додому. Два дні повз, бо все одбите і синє. Ще один з наших, Дмитро. Його теж забрали, побили. Він десь тиждень не міг дихнути.
Антонівка у 2023-му
«Є багато людей, кого забрали і досі не відомо, де вони»
— Чи знаєте ви таких, кого забрали?
— Іван, не пам’ятаю прізвища, місцевий мешканець. Його і досі немає: ні звістки, нічого. Дехто повернувся з катівень. Охоронці, з якими я працював. Це був охоронець нашого мера, він потім виїхав за кордон — Креза Володимир. Скибу Віктора забирали. Правда, його швидко відпустили. Дмитро Оліфіренко побував у катівні.
— А міського голову забрали коли?
— Спецпідзрозділ спочатку вигнав його з виконкому, а потім заарештували його. Він довго підтримував життєдіяльність міста. Луговій Галині спалили хату в Антонівці за те, що вона допомагала людям. Це треба було все пережити. Багато у нас людей повмирало незрозуміло від чого. Та і нині помирають. На деревах нині якийсь білий наліт, голуби безпричинно падають.
— На ваших очах убивали людей?
— Бачив, як заарештовували, як гранати кидали, бачив, як в повітря стріляли бачив.
— А кого на ваших очах заарештовували?
— У нас кожного дня проходили мітинги на підтримку України. На Центральній, на вулиці Ушакова. І просто, якщо тебе помітили, то зупинявся автомобіль, клали на землю, закручували руки. Був свідком, коли у дітей вони знайшли коктейлі Молотова. Символіка була заборонена. Українською мовою забороняли говорити.
— Вам особисто забороняли говорити українською?
— Так, звичайно, тож расєйськая фєдєрація. Ти не маєш права розмовляти на «фашистськом язике».
— Чи була можливість виїхати?
Була — в Красноярськ, в Крим. Але я прийняв рішення лишатися в Україні. Це моя Батьківщина і по-іншому вчинити не міг.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
