Віталій Белінський загинув під Бахмутом у квітні 2023 року. Він доброволець полку ССО «Азов» і єдиний син у матері. В цьому році йому виповнилося тридцять три. Тепер Світлана Белінська збирає підписи про присвоєння сину звання Героя України (посмертно). Під петицією уже підписалися понад 12 000 громадян. Всього ж документ має набрати 25 000 підписів. Часу для зібрання голосів залишилося небагато — всього п’ятдесят днів. Журналістка зустрілася з мамою Віталія і розпитала про життя сина до війни, як потрапив до полку «Азов» і про те, що допомагає їй прожити втрату.
Родина БелінськихФото: з особистого архіву Світлани Белінської
Віталій — єдиний син у родині Світлани Белінської. Самі вони із Тернівки, що на Миколаївщині. Росія не лише вбила сина, а й зруйнувала будинок, розбомбила дачу в Очакові, відібрала бізнес (виробництво алюмінієвого профілю), який налагоджували роками, та змусила стати переселенцями. Із Миколаєва їм довелося переїхати до Первомайська, де нині проживають у рідні та намагаються якось налагодити виробництво. Сина поховали у квітні 2023 року, однак прийняти це і досі не можуть. І донині живуть його життям та намагаються увічнити пам'ять, як Героя України.
Про загибель сина Світлана дізналася на другий день після Великодня. Спочатку вона не повірила, бо такого просто не могло бути. Її єдиний син, кращий боєць і спортсмен, активіст і життєлюб — з ним нічого не мало статися. Тим паче, що напередодні вона довго розмовляла з Віталієм, говорили, як скучили одне за одним та будували плани на майбутнє.
«Я до останнього моменту надіялася, що це не Віталій»
«Розмова була тепла і щира, — пригадує жінка. — І я раділа, що хоч зрідка з сином вдається поговорити по душам, бо, зазвичай, в коротких перепочинках між завданнями ми перекидалися лише кількома словами.
Того вечора я лягла спати зі спокійною душею. Нічого не було такого, щоб мене насторожило. Я ще рідним тоді сказала, що ніколи так довго не розмовляла з Віталієм. А ще, на диво, він у тій розмові з усім зі мною погоджувався, хоча завжди мав свою точку зору. Тож ніч не віщувала нічого лихого. Але уві сні у мене припинилося дихання (про це розповів чоловік). Це сталося, напевне, в момент, коли не стало Віталія. Моє материнське серце відчуло біду, тому й подих припинився. Загалом, я його відчувала на відстані. Знаєте, це було особливе єднання матері та сина. Я і досі його відчуваю, і досі не вірю, що його немає. Вони виконували завдання в тилу ворога — і він ішов уже на перепочинок. Але їх, вочевидь, вистежили й накрили. Віталій ніколи не любив відпочивати… Я до останнього моменту надіялася, що то не мій син, але коли друг Віталія вийшов після упізнання — все стало зрозумілим. Повірити в це не було сил. Поховали ми Віталія у Тернівці, на сімейному кладовищі. Він пішов у вічність на Великдень і у віці Христа».
«Я поважала його вибір, тому навіть і натяку не було на те, що я можу бути проти»
«Коли почалась війна, Віталій в перший же день пішов до військкомату, — продовжує розповідь Світлана Яківна. — Але через відсутність військового досвіду його не взяли.
Тож згодом подав документи до полку «Азов». Я навіть про це і не знала. Там був дуже жорсткий відбір: із ста п’ятдесяти чоловік відібрали лише п’ятьох, серед них мій Віталій та його товариш. Зупинити його я не могла. Я знала, що він зробить так, як вважає за потрібне. Він такий по життю принциповий і наполегливий. Звісно, ніхто не хотів би відпускати ні сина, ні чоловіка на війну, але я не мала права вибору. Він вирішив йти воювати — значить, так треба. Я поважала його вибір, тому навіть і натяку не було на те, що я можу бути проти.
Віталій БелінськийФото: з особистого архіву Світлани Белінської
З того часу, як Віталій пішов воювати, ми бачилися всього кілька разів. Він приїздив на короткі перепочинки. Бувало таке, що він просто спав добу, і ми його не тривожили. Для нього війна стала роботою. Ми, коли розмовляли з ним, то я завжди його питала: «Ти сьогодні на роботі, чи вихідний?» А він відповідав: «Мамо, сьогодні в ніч». Він ніколи собі не дозволяв розслаблятися. Весь час був, як то кажуть, напоготові. І навіть коли з’являлася вільна хвилинка на перепочинок, він намагався зайнятися чимось корисним. До речі, дивна річ, що кілька місяців син був неоформлений документально в полку. Не знаю з чим це пов’язано, але питання і досі відкрите. Та він мені завжди казав: «Я пішов добровольцем, тож і служу, як доброволець».
Фото: з особистого архіву Світлани Белінської
«Віталій мене навчив бути сильною»
«Як би це парадоксально не звучало, але Віталій мене навчив бути сильною та долати негаразди, — розповідає Світлана Белінська. — Він завжди мені говорив, що немає таких проблем, які не може подолати людина. Він усього добивався в житті сам. Захотів стати спортсменом — і став: ходив у спортзал, тренувався сам і тренував інших. Мені здавалася, що для нього немає задач, які б він не міг виконати. Коли проходив випробування в «Азов», він розповідав, що то було неймовірно важко, що треба було докладати надлюдських зусиль. Та він не умів програвати, тож вистояв і, попри всі складнощі, став бійцем полку! Віталій виконував складні завдання в тилу ворога, приймав виклики долі сміливо і учив мене бути такою ж. Він по життю був лідером, умів організувати навколо себе хлопців, завжди був у вирі подій. Його у нас на районі всі знали, як Віталія Білого. Так і на війні — він отримав позивний Білий. Тож моя сила — це його підтримка, його впевненість і непосидючість. Сьогодні вкрай важко змиритися з думкою про те, що його немає поруч, але треба жити.
Скажу так: не можна впадати у відчай. Тому я тримаюся, я навіть не можу собі дозволити сказати, як мені важко».
«Мій син — захисник України, і загинув, захищаючи її, тож прошу усіх не пройти повз цієї петиції»
Ще в червні 2022 року родині Белінських довелося покинути рідний будинок. Його вщент розбили росіяни. Відновлювати під кулями не було сенсу, тому ухвалили рішення їхати до Первомайська. Тут рідня, було кому підтримати.
«Зустріли нас дуже гарно: ми оформилися як переселенці і стали звикати до нового життя, — говорить Світлана. — Все було непросто, адже, окрім будинку, ми втратили ще й бізнес. Тому залишки алюмінієвого профілю ми перевезли сюди і сьогодні потроху пробуємо налагодити виробництво: треба ж за щось жити. Пережити всі наші біди нам допомагає рідня, яка завжди поруч. Я їм за це щиро вдячна. Та, коли не стало Віталія, все навколо стало безрадісним. Живу, бо треба, і зовсім не боюся, що потраплю під ворожу кулю. А ще маю завдання: зібрати підписи щодо присвоєння синові звання Героя України (посмертно). Він заслужив на це звання! Бо він був безстрашним, він захищав Україну, мене і кожного, хто живе тут. У нас залишилося не так багато часу для зібрання підписів. Всього п’ятдесят днів. Тож я звертаюся до всіх: мій син — захисник України і загинув, захищаючи її. Прошу усіх не пройти повз цієї петиції. Я горджуся своїм сином, хоча мріялося про гордість не посмертну».
Сьогодні на батьківщині Віталія, в Миколаєві, говорять про подвиг хлопця, про його діяльність під час розвідки, про його безстрашність. А сусіди ініціювали збір підписів, аби перейменувати вулицю Гагаріна, де все своє життя прожив Віталій, на вулицю Белінського. Уже зібрали сто підписів і є надія, що зовсім скоро ім’я Героя буде увічнене. А ми маємо пам’ятати завжди, якою ціною завойовується свобода та незалежність України, не маємо права на слабкість, мусимо бути єдиними і сильними. Бо сьогодні народжується нова українська державність і ціна тому — життя наших бійців, життя Віталія та сотень інших воїнів.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
