Наш земляк, грушівчанин Олександр Узун, матрос 35 ОМБР імені Михайла Остроградського, загинув під Мар'їнкою навесні 2023 року. У нього залишилися дружина і маленька донечка, яка народилася через 2 місяці після його загибелі. Про свого чоловіка, про повторення історії та народження донечки розповідає Ірина Узун.
«Ми передчували повномасштабне вторгнення»
— Пані Ірино, розкажіть, як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
— 24 лютого — це був для нас страшний день, — розповідає Ірина. — Ми, як менша, мабуть, частина людей, вірили в те, що буде повномасштабне вторгнення. На той час ми жили в Одесі. Ранок 24 лютого розпочався із того, що почули гучні вибухи у місті. Вийшовши на роботу (я працюю медиком в лікарні, у відділенні реанімації, чоловік працював будівельником в той час), ми побачили танки, БТРи, що їхали містом, людей, що зі зброєю готувалися до захисту. Мій чоловік не залишився осторонь, одразу сказав, що хоче йти на захист нашої країни. У той день я його відмовила, тому що не розуміла, як мені бути далі, куди мені їхати, що робити. Ми взагалі нічого не могли зрозуміти. Із роботи мене не відпускали, оскільки я також військовозобов’язана і мала надавати допомогу пораненим. І надавала, були в нас поранені, коли я працювала.
У той день чоловік вирішив, що піде у лави територіальної оборони. Саша довгий час працював на місто: облаштовував блокпости, зварював протитанкові «їжаки», робив усю ту роботу, яку міг зробити руками. Приїхав додому і каже: «Дай мені усі непотрібні речі і постільну білизну». Я кажу: «Навіщо?» — «Ми робимо коктейлі Молотова, потрібні ґноти». Бензин купив, масло, а бракує тканини. Ми усе це збирали, допомагали.
Олександр Узун
Потім його друзі масово пішли в ЗСУ, і знову він мені сказав: «Я йду з ними». Я його знову таки відмовила. На моїй роботі не було вихідних, у місті було гучно, постійні прильоти. Він наполягав на тому, щоби я виїхала, але виїжджати із України я не хотіла, казала: «Я потрібна тут, надавати допомогу, так само, як і ти потрібен».
Чоловікові видали одразу три повістки
— У червні минулого року моєму Саші дали одразу три повістки: дві на блокпостах і одну біля магазину. Хоча він говорив, що йому вже дали, однак всунули ще ті повістки. Отримавши першу, одразу пішов у військкомат. Він мав супутні захворювання, з якими взагалі не повинен був служити: мав усі підстави, щоби не йти до армії, проте сказав лікарям, що здоровий, пройшов медогляд. І пішов служити, — згадує Ірина.
Олександр Узун
До речі, їй також приносили повістку, через два місяці після початку повномасштабного вторгнення, але через те, що працює в лікарні, де багато поранених, вона отримала відкріплення.
До армії чоловіка забрали не одразу: у жовтні Олександр поїхав до Житомира, у 95-ту бригаду, але за станом здоров’я відправили додому. Сказали, що він не може служити у штурмовиках, що ця посада не для нього, не для його стану здоров’я, і відправили назад в Одесу. 26 жовтня повернувся додому, і йому сказали чекати дзвінка: «Це не означає, що ви нікуди не підете, просто там не склалося».
«Ми дуже чекали дитинку»
— 27 жовтня, коли Саша приїхав, я дізналася про те, що вагітна, — продовжує розповідь Ірина. — Це наша перша спільна дитинка, яку ми дуже чекали. А 21-го числа Сашу призвали в іншу частину, і він поїхав. Сказав: «Не хвилюйся, я їду в «учебку», все буде добре, тут спокійно, я буду вчитися». Бо він раніше не служив.
На той час Ірина та Олександр були разом понад п’ять років, але ще не були одружені, увесь час відкладали на потім. Вийшла цікава історія зі шлюбом. 16 січня, закінчивши навчання, Олександр їхав потягом через Одесу: їх перевели на Донецький напрямок, на Мар’їнку, і в Одесі була пересадка тривалістю дві години.
За ці дві години, під час блекауту, пара побралася: зловили момент, коли у РАГСі дали світло. І Олександр поїхав на Донецьк, служити в інженерно-саперних військах. Він обіцяв, що буде обережним, запевняв, що усе буде добре.
Олександр Узун
— За цей час він мені мало що розказував, — каже Ірина. — Один раз його відпустили у березні у відпустку. Приїхав на 10 днів. Я йому допомагала: збирали кошти усім нашим містом — і Первомайськом, і у Одесі, де ми працювали, — зібрали 70 тисяч на тепловізор, який передали воїнам для роботи. Його товариш подарував машину, яку треба було довести до ладу, і ми також збирали кошти на ремонт, 25 тисяч зібрали, усі допомагали, долучалися всі. Максим Дирдін (народний депутат — авт.) долучився великою сумою до збору. Багато людей, яких я знаю, долучилися до збору. Відремонтували авто за час його відпустки, і тепловізор він забрав і поїхав.
Олександр Узун
8 квітня увечері він пішов на бойове завдання. 9 числа вранці від дружини його побратима я отримала повідомлення, що вони потрапили під артилерійсько-мінометний обстріл. Що частина хлопців перебувають у шпиталі, а про мого чоловіка нічого не відомо. Де він, що з ним — ніхто не знав. Був такий варіант, що, можливо, він просто потрапив до другого шпиталю. Але вже ближче до вечора моєму братові повідомили (оскільки я була вагітна, мені боялися про це сказати), що його не стало. 10-го, коли я вже дізналася, вирішили ми тут, у місті, де він жив, його поховати, це Батьківщина його і моя, тут знайомі, друзі. Ось така історія.
Казав: «Я ж будівельник». У нас не було свого житла, і він мріяв, що допоможе країні у відбудові, і, можливо, країна піде назустріч і ми своє житло отримаємо. Він дуже хотів, щоб усе було добре, і постійно говорив, що війна скоро закінчиться: «Усе буде добре, не хвилюйтеся, вас захищають».
«Він дуже хотів донечку та обрав ім’я для неї»
— Розкажіть про народження донечки.
— Донечку я народила рівно за два місяці: Саша загинув 9 квітня, а донечка народилася 8 червня. Ім’я для доньки — Даяна — підібрав Саша ще за свого життя. Казав: «Хочу, щоби її так звали, якщо ти не проти». Я була впевнена, що у нас буде хлопчик, а він дуже мріяв про дівчинку, дуже хотів донечку. Коли у березні приїздив додому, то все нам купив, організував, сходив до лікаря, домовився щодо наших пологів. Я й сама могла це зробити, але він так піклувався, щоб усе було добре. І навіть в останній день свого життя зранку подзвонив і каже: «Ти все вже купила в пологовий?» Я кажу: «Та ще ж два місяці, довго ще». А він каже: «Ні, купи сьогодні, у тебе якраз вихідний, щоб усе в тебе було зібрано, щоб ти знала, що все готове, щоби ти тоді тільки сказала, що їдеш в пологовий, і поки я приїду звідси, вже будеш народжувати».
— Це була довгоочікувана та складна вагітність, — розповідає Ірина. — Лікарка дуже хвилювалася, щоби не сталися передчасні пологи. Але я взяла себе в руки, адже розуміла: те життя вже не повернеш. А це нове життя тільки я можу зберегти.
У пологовому будинку
Донечка моя народилася в Одесі, у пологовому будинку №5, з нею все добре. Вагою 3 770 грамів, зростом 53 сантиметрів. Дуже схожа на Сашу.
Ірину із донькою зустрічають рідні
— Кажуть, як донька схожа на тата, то буде щаслива.
— Дуже сподіваюся, що їй поталанить у цьому житті більше, ніж зараз нам, що наша нація переживає зараз таке.
«Повторилася історія дідуся і бабусі»
— У нашому житті була ще одна цікава історія, яку мама розказала мені вже після того, як Саша загинув. Мій прадідусь також загинув на війні, і у нього так само дома залишилася вагітна дружина. Коли він пішов служити, вік у нього був такий самий, як у Сашка: 37 років повних йому було. І у них також народилася дівчинка. На жаль, ми переживаємо те саме.
Олександр Узун
Це був батько мого дідуся по маминій лінії. У нього в той час мала народитися третя дитина. Був мій дідусь і його брат (від першого шлюбу: дружина померла, і залишилися двоє синів), а та дівчинка — третя. Третю дитинку народила друга дідусева дружина, яка і виховувала далі мого дідуся і його брата. Ось така цікава історія в нас була вже в житті, не дуже приємна, але зараз ми зробити вже нічого не можемо.
«Збираю голоси на присвоєння звання Героя України, щоби вшанувати його пам’ять»
— Сашу представили до нагороди «Золотий хрест» посмертно. Рапорт написав командир. Розумію, що зараз через брак часу в офіцерів, тих, хто на передовій, документи якийсь час чекатимуть на підпис.
Зараз, щоби вшанувати його пам’ять, я збираю голоси за присвоєння йому звання Героя України. Я розумію, що держава не може виплачувати усім кошти за звання Героя, але ми не претендуємо на кошти. Ми претендуємо просто на звання і на те, щоб він був відзначений. Його пам’ять для нас важливіша. Хочу, щоби через роки, коли я буду донечці розповідати це все, щоб вона розуміла і знала, чого це було варте, як було складно і що я намагалася зробити усе, щоб вшанувати його пам’ять.
— Вам хтось допомагає з дитинкою?
— Так, бабуся нам допомагає. Із Сашиного боку немає рідні, його батьки померли давно. А з моєї сторони бабуся, дядько наш — мій брат допомагає, друзів багато, всі допомагають. У Саші є гарний товариш, якого він просив бути кумом для нашої донечки, хрестити її, він теж допомагає. Є підтримка близьких, рідних. Побратими його не забувають нас, періодично і телефонують, і фінансово підтримують, бо невідомо, коли ми отримаємо виплати, бо з документами ще купа проблем. Коли ця вся бюрократія закінчиться, мені наразі незрозуміло.
— Можливо, ви чогось потребуєте?
— Чесно кажучи, наразі поки нічого. Днями нас покликали до міськвиконкому, якась фірма привезла дуже багато речей для діток, то нам дали нових, із бірками, речей, памперсів. То, в принципі, від міста є така підтримка невелика. Рідні, близькі допомагають: всі щось купують, всі щось привозять, тож поки що ми більше не потребуємо.
Торік я вступила до медичного університету.
— Зараз у декреті, взяла академвідпустку. Але у цьому році вже хочу вийти на навчання, навчатися і отримати професію, — каже Ірина.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
