Валентина Осипенко (Курійчак) до повномасштабної війни працювала продавчинею. Тепер вона служить у 126-й окремій бригаді територіальної оборони, має позивний Багіра та нагороджена Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України — Золотим хрестом. Як сталося, що дружина, мама двох донечок та представниця мирної професії стала до лав ТРО, Гард.City розповіла сама Валентина.
Валентина ОсипенкоФото: з особистого архіву
Наша героїня народилася та навчалася у Первомайську. Закінчила промисловий ліцей, вивчилася на продавчиню, переїхала на Одещину, працювала за фахом у різних місцях. Заміжня, має двох донечок. Здавалося б, життя дружини та мами плине протореною стежкою, за планом та без надмірних потрясінь. Так було до 24 лютого 2022 року, поки російська федерація не вчинила акт повномасштабного вторгнення і життя жінки не змінилося кардинально.
Звісткою про те, що Валентину нагородив сам Валерій Залужний, із редакцією поділилася її сестра Олена Оздемір (Курійчак). Вона ж і організувала зустріч із журналісткою. Пані Олена впевнена: те, що зараз відбувається, потрібно записувати, щоб наші онуки й правнуки не забули злочинів росіян, а про первомайців, які в перших рядах стали на захист Батьківщини, має знати увесь світ.
До ТРО Валентина пішла разом із чоловіком
Родина Валентини Осипенко наразі мешкає на Одещині, там і застала їх повномасштабна війна.
«До ТРО я потрапила за чоловіком, — розповідає Валентина. — Він спочатку у місцевій теробороні стояв на блок-посту, потім сказав мені, що буде подавати документи і йти воювати. «Чим я гірша?» — подумалося. У його телефоні взяла номер, подзвонила у центр комплектації, кажу: «Так і так, я хочу». — «Ким ви хочете?» «Мені все одно, я просто хочу приносити користь». Мені повідомили, що є місце кухаря. Підходить! На другий день чоловіку сказала, отак ми вдвох і по сьогоднішній день. 23 березня 2022 року ми уже прийняли присягу».
На жетонах військовослужбовиці — позивний, група крові та найрідніші люди
У Валентини дві дочки: 15 та 20 років. Старша дочка навчається і працює, молодша десятикласниця. Зараз вони з батьком, колишнім чоловіком Валентини.
«Дівчата проти були, щоб я йшла служити, — ділиться пережитим співрозмовниця. — Як тільки почалася повномасштабна агресія, я запропонувала їм виїхати за кордон, адже в той найперший день я й сама подумати не могла, що піду служити. Доці відповіли відмовою: «Будемо тут, ніякого виїзду». Спочатку я нікому нічого не розповідала, а дівчата сприняли мої натяки, як жарт. Подзвонила тільки мамі. Вона теж була проти, але з моїм вибором не сперечалася. Вирішила — значить вирішила. Зараз від дітей, від родини йде колосальна підтримка».
Спочатку Валентина пройшла спеціальну підготовку, навчалася і у Львові. За її словами, на стрільбищах вона не пасе задніх. А 12 грудня вони вже поїхали на «0».
Валентина ОсипенкоФото: з особистого архіву
«Все у нас, як на війні»
Підрозділ, де служить Валентина, наразі знаходиться в Херсонській області, ворог — в 500-х метрах від їхніх позицій.
«Спершу я була кухарем, — продовжує розповідь Валентина. — Потім перевели мене на начальника продуктового складу, але це було не моє. Зараз я в логістиці, діловод. Все у нас, як на війні. Є втрати, мабуть, як і в кожній частині. Обстріли щодня, адже 500 метрів від орків. Людей у селі, де ми стоїмо, залишилося дуже мало, і вони звикли до того, що відбувається».
На мою репліку, що це страшно чути, Валя стинає плечима:
«Люди вже знають по звуку, чи приліт це, чи виліт, хто стріляє — орки чи наші, що саме працює. Люди тримають господарство, намагаються жити своїм життям, але прилетіти може у будь-яку секунду. Навчилися ледь не в повітрі розвертатися і злітати в підвали. Якщо хочеш вижити, навчишся».
ХерсонщинаФото: з особистого архіву Валентини Осипенко
«Я відповідаю за речове забезпечення, — продовжує Валентина. — Під час боїв можуть бути втрачені бронежилети, зброя, інше, займаюся списанням. Видаю необхідне. Хлопці у нас — руки золоті, під обстрілами ремонтують старі автівки, адже без транспорту ніяк».
Про власну автівку — стареньку «Волгу» — Валя говорить із ніжною усмішкою. Каже: вірна конячка, яка не раз ставала в нагоді і пройшла разом із родиною багато випробувань, за якою чоловік упадає, як за коханкою, довезла їх додому у відпустку і зламалася, коли заїхали до батьків у двір. Машина наче відчула, що все, тут можна.
«З 11 грудня, — розповідає Валентина про воєнні будні, — ми змінили шість місць базування по Херсонській області, зараз уже на сьомому. Ось посунемо цих гадів, перейдемо на інший берег Дніпра».
Цікавлюся, як склалися стосунки з місцевими мешканцями, чи не потрапляла на відвертих сепаратистів.
«У цьому селі, де ми зараз, ні, — відповідає Валентина. — А ось на минулих місцях моїм хлопцям доводилося. Я сподіваюся, що мені й не доведеться.
З товаришкою по службіФото: з особистого архіву Валентини Осипенко
«Орки б'ють тоді, коли саме людям спиться»
Моя співрозмовниця налаштована рішуче, російських військових інакше, як орками, не називає:
«Все у них є. Є навіть така техніка, якої у нас немає. Іноді просто руки опускаються і приходять думки: «Демобілізуйся, повернись до дітей». Адже тільки приляжеш вночі — приліт, тікаєш до підвалу. Ось недавно дві доби у підвалі ночували. Одного разу наче всі справи закінчила, розслабилася, сіла на вулиці відпочити — тільки чую: «У-у-у». Все, летить і я вже лечу — до підвалу. Собака між ногами, так ми з ним разом і залетіли в той підвал (сміється — авт.). Ледь не вбилася, але не через обстріл, а через пса. Наш Рекс такий: бачить, що люди стартують, то попереду летить, а ні — так сидить спокійно. Ще є один песик, маленький, але того треба на руках нести. А ще по дорозі треба схопити бронежилет, каску, аптечку, щось тепле, бо там дуже сиро. Ніч посидів у підвалі — бронежилет наскрізь мокрий. Було, що й нирки схопили, лежала в Миколаєві у госпіталі, то 10 днів, як на курорті. Перші дні у відпустці не можеш спати, тільки уривками, смикаєшся від кожного звуку. Орки б'ють тоді, коли саме людям спиться. Вдень може бути пара прильотів, а так, в основному, всі обстріли вночі. Головне — мізками не поїхати. Після прильоту стараємося обійти село, де живуть люди. Ти береш аптечку, йдеш по хатам, можливо, когось зачепило, завалило. Було таке, що надавали першу допомогу. Тож врешті сама собі кажу: «Так! Зібрала свої соплі, ти чого сюди прийшла? От з перемогою додому і підеш!»
«Одного разу о першій ночі виглянула, — продовжує Валентина. — Небо світиться від обстрілів, а що ж — 500 метрів до них. Ми там знаходимося без цивілізації — ані електрики, ані газу, ані води. А їдемо з чоловіком у десятиденну відпустку, зупинилися за заправці, кажу йому: «Ти дивися! Ми як за кордон приїхали!» Він мені: «Що ти так довго у туалеті?» Так вода ж тепла тече! Ти звикаєш до польових умов, а тут — на контрасті».
«Щоб ви зрозуміли, — пояснює Валентина, — ми знаходимося у селі. Люди повиїздили, покинули хати під догляд тих, хто залишився. Ми домовляємося, чи можна в будинку пожити, зідзвонюємося з господарем, пускають. Штаб, логістика — у селі, роти — у бліндажах або теж по інших селах, розосереджені. Житло ми організовуємо самі собі. Там все побите, багато зруйнованих будинків, вишка мобільного зв'язку зруйнована, люди повтікали, ті, хто вже в солідному віці, позалишалися. Скільки повномасштабна війна йде — стільки й живуть люди в таких умовах.
Валентина Осипенко з товаришками по службіФото: з особистого архіву
Для зв'язку військові використовують «Старлінки». Зараз я там одна з жінок, є ще медики, але вони мають інше місце базування. Були ще у нас бухгалтери, але у дівчат не витримала психіка, то знайшли можливість їх перевести у більш безпечне місце, звідти вони роблять свою роботу».
«Я знайшла своє»
Цікавлюся, за що саме моя співрозмовниця була нагороджена Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України.
«За що мене нагородили Золотим хрестом? — перепитує Валентина. — Не знаю. Мабуть, командуванню видніше. Єдине, що скажу вам: там не хочеться ані грошей, ані нагород, нічого, думаєш лише, щоб скоріше це все закінчилося, щоб повернутися додому, до родини, до того життя, яке було в мирні часи. Хоча після перемоги я б хотіла залишитися на службі, я знайшла своє».
«А зараз щоранку одягаєш бронежилет, йдеш до штабу, там всі разом ми читаємо молитву переможця. І боїшся того, що може прозвучати: давайте помолимось за того чи іншого, бо він загинув. Не можна применшувати силу ворога, — так завершує нашу розмову Валентина. — Тільки дасиш слабину — все».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
