Бабці Раї у цьому році 25 січня виповнилося дев’яносто один. Святкували скромно — в родинному колі. Воно й зрозуміло: час не для пишних свят. Тож зібралися найрідніші: діти, онуки, правнуки та сусіди. До речі, про іменини повідомила сусідка та далека родичка Тетяна. Її просте питання: «А чи багато в нашому місті таких поважних людей?» — покликало мене на цю зустріч. Наступного дня після іменин ми уже розмовляли з Раїсою Григорівною.
Раїса Григорівна Карпова
«Невеселим було наше дитинство»
Сама іменинниця родом із сусіднього Синюхиного Броду. Там, далекого і голодного 33-го року, вона і з’явилася на світ в родині колгоспників. Із сімох дітей в живих залишилося п’ятеро. Дивом залишилася жити і бабця Рая. Згадує, як їй розповідала мама про той жахливий рік мору. Голод, холод, у селян відбирали все, що можна було відібрати. Та найстрашніше, розповідає, коли живцем людей кидали у ями, куди звозили померлих: «То все робили комуністи. Ходили по хатах, і там, де були кволі, забирали їх з собою. Казали, що не мають часу, аби в інший день приїздити. Так ось, вони потягли із собою одного дядька. Потім примусили його копати яму, а коли та була вирита, вкинули його туди й притрусили землею. Він довго вигрібав землю — і таки йому вдалося визволитися. А тоді полем, бур’янами дістався до когось із своїх. Так і врятувався. Мама казала, що він потім на війну пішов, там і загинув».
«Невеселим було наше дитинство, — пригадує бабця Рая. — Пухли від голоду. Щоб не померти, ходили в поле, збирали колоски, виганяли з нір ховрахів. Були й такі випадки, коли люди й гризунів їли. Нашу родину ще бог милував. А ще мама казала, що дітей їли… мовляв, все рівно помруть… А тоді війна почалася. Страшно було, але виживати треба було. Я малою уже на полі працювала. Пам’ятаю, як мужики в полі косили, а ми перевеслами снопи в’язали. А ще я воду їм носила. Біжу, бувало, а стерня босі ноги коле, а нічого, біжу, бо ж треба води принести».
Найбільше в пам’яті засів голодний сорок сьомий
Та найбільше в пам’яті Раїси Григорівни засів голодний сорок сьомий, коли неврожай був. Набідувалися. Збиратися до школи, а у них нема в що одягтися. Не було що їсти, ходили голі, босі та голодні. Але вижили. Коли підросла, тітка її забрала з собою до Грузії. «Туди багатьох українців відправляли, — каже бабця Рая, — бо не було тут трудоднів. Ось я і поїхала працювати там в їдальню офіціанткою на металургійний завод. Але додому дуже хотіла, весь час плакала. А ще був страх, щоб не викрали, бо ж молода була. Залицявся там до мене один Григорій, все казав: ось візьму і вкраду. А потім сам же допоміг мені в Україну поїхати. Прилаштував мене до якихось людей, так разом і поїхали додому».
Анатолія свого зустріла в Синюхиному БродіФото: з родинного архіву
«Золотих маю дітей»
Повернулася Раїса Григорівна у своє рідне село Синюхин Брід. А там уже й Анатолія свого зустріла. Вони однокласниками були та й на сусідніх вулицях жили. Побралися. Не встигло молоде подружжя порадіти своєму щастю, як треба було збиратися на заробітки. Поїхав її Анатолій аж до Мурманська, а дружина згодом услід за чоловіком. Як зароблявся хліб насущний, і досі пам’ятає. За час подружнього життя прижили двійко дівчат: Тетяну та Валентину. До речі, молодшеньку Валентину назвали на честь космонавтки Терешкової. А в шістдесятих роках переїхали до Первомайська.
За час подружнього життя народилися двійко дівчатФото: з родинного архіву
Довгий час працювала на цегельному заводі, дуже нелегка була робота. Може через те і злягла, але дякувати богові, одужала. Зі своїм Анатолієм прожила більше п'ятдесяти років. Жили душа в душу. Каже, ніколи не ображав, називав «любця моя». Навіть золоте весілля встигли відзначити. Онуків та правнуків дочекалися. Тепер їх у бабці Раї аж одинадцятеро. Пишається ними, Бога просить, аби долю щасливу послав: «Я ж, як упала на ноги, весь час з дітьми. Вони мене доглядають: то одна донька, то інша. Золотих маю дітей».
Гордяться своєю бабунею і діти. Кажуть, вона спритна дуже була: останні роки все городом опікувалася. І зараз мріє на весну саджати. Питаю: а що любите висаджувати на городі?
— Та все у нас було: і кукурудза, і картопелька, бурячки, цибулька, кабаки — словом, все, як годиться. Тепер невгарна стала і пам'ять уже підводить.
Та і війна підкосила. Коли почула сирени, сплеснула в долоні: «Що ж то за напасть така? Що ж буде з нами, Україною?» Тепер у бабці Раї нові турботи — просити у Бога милості та Перемоги для України та для своїх дітей:
— Я так хочу, аби все це скінчилося, аби моїм дітям та онукам все добре було. Хочу, щоб усі були щасливі. Вірю, що скоро буде Перемога. Ми, українці, що стільки перенесли в своєму житті, маємо бути щасливими.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
