Валентина двадцять років свого життя працює в Центрі первинної медико-санітарної допомоги №2 в Миколаєві на посаді бухгалтера. Звикла вести обліки та підрахунки, а зараз не може порахувати, скільки всього у неї забрали окупанти.
Валентина Самохвалова понад сорок років прожила у батьківській домівці, що на Миколаївщині. З селом Новогригорівка пов’язані всі спогади та моменти тепер уже життя «до».
На початку повномасштабної війни жінка з Миколаєва поїхала до рідного села. Сподівалася, що там буде безпечніше. Проте, на превеликий жаль, помилилася: «Я думала, що село в нашій стороні ніхто чіпати не буде. А виявилось все навпаки. Там ходили ті танки туди-сюди і ми не могли місяць виїхати взагалі ніякими шляхами, ніякими долями». Валентина разом із чоловіком евакуювалася в останню мить. Згодом все село почало піддаватися щоденним обстрілам: «Евакуювали, коли вже горіло все село. Нас вивезли всіх автобусом, вивезли в місто. Окупанти обстрілювали село. Вже почали так стріляти, що горіло все: земля і небо».
«Нову хату розбили, стару взагалі розбомбили. Кухня згоріла до тла, взагалі до нитки»
Батьківський дім — найприємніший спогад майже для кожного. Жінка більшу частину свого життя намагалася там підтримувати затишок. Її батьки прожили тут все життя, а сама Валентина кожен вихідний та на свята приїздила до Новогригорівки. «Це було моє життя, це було моє там все. І знаєш, щоб взяти просто так — і його не стало. Нову хату розбили, стару взагалі розбомбили. Кухня згоріла до тла, взагалі до нитки. Ми от з чоловіком скільки там робили і Діма, мій синочок, скільки там робив, все… Ми зробили там ремонт: поперекривали дахи, все-все-все. І це опинилося все на «нулю». Дуже-дуже тяжко», — із сумом розповідає жінка.
«Немає, де приткнутися, немає навіть даху над головою, всюди все голе небо»
До звільнення Херсону в Новогригорівку в’їзд був заборонений. Ніхто не міг поїхати та просто подивитися, що ж зосталося від осель. В листопаді Херсон звільнили, тому траса на село стала безпечнішою. Сюди повертаються люди.
Проїжджаючи повз знайомі хатини, Валентина побачила свою та не втримала сліз. Замість села — одні руїни. Все розбите та спалене. В неї бодай залишилися стіни… Згорів і автомобіль. «Емоцій тут нема. Тут немає слів, просто сісти і плакати. По-іншому тут не можна жити. Дуже тяжко. Немає навіть, де приткнутися, немає навіть даху над головою, всюди все голе небо», — ділиться Валентина.
Жінка вперше з періоду вимушеної евакуації потрапила до батьківської хати та розповідає: «Погнило все. Йшли дощі, попадало все, всередину потрапляла вода. Десь там дещо змогли забрати, а так все інше погнило і вкрали. Багато Діминої техніки розікрали. Те, що було в хатинці, ми змогли врятувати. Все інше, що було там, згоріло».
Валентина втратила й твори мистецтва, які ще з юності милували її душу. Три величезні картини, а також весільний портрет її брата. Від вибухової хвилі картини впали та пошкодилися.
Жінка вирішила забрати її із собою: «Ми заклеїмо її, буде в нас реліквія. Що вона там була, під війною».
«Прийшла нечисть і розбила все наше життя»
Валентина й досі вагається, чи варто після Перемоги повертатися в рідне село та відновлювати будинок. У жінки були думки придбати дачу, але в душі немає того відчуття, що довкола всі знайомі. Там все чуже, тому Валентина розповідає про плани: «Я сьогодні от подивилася, що люди їдуть (в село — авт.) і все роблять. І знаєш, якщо там буде вода, світло, будуть люди і буде маршрутка, я, звісно, теж хоч дві кімнати збудую і якусь там кухоньку, і буду все одно там жити, тому що це моя батьківщина. Я люблю і не можу її зрадити».
Жінка сподівається на фінансову підтримку від держави, оскільки впевнена, що не зможе самостійно відбудувати все, шо зруйнували окупанти: «Прийшла нечисть і розбила все наше життя. І розбила все, що можна було. Це, звісно, дуже страшно. Хоч я в місті живу, але все одно більша частина мого життя пройшла в селі. Всі свята, всі вихідні були там».
«Так, я люблю своє село. І буду любити»
Останні кілька років село Новогригорівка суттєво омолодилося. Вулицями прогулювалися батьки з дитячими візочками. Був клуб, в якому влаштовувалися різноманітні культурні заходи та дискотеки. Життя вирувало.
«У нас багато було людей. У нас село просто ожило. Я такого села не бачила… Одного часу в нас було так мало людей, всі старі. Зараз у нас дуже було багато молоді, багато дітей народилося. Йдеш увечері, візочки туди-сюди, машинки. Рух був, люди жили нормально, всі побудували хатинки, зробили затишок собі, все було добре. Так, я люблю своє село. І буду любити його до кінця життя», — ностальгуючи розповідає Валентина.
Жінка завжди була гостинною, тому подруги частенько заходили до неї, аби разом провести час. Валентина розповідає, що мала навіс, під яким планувала влаштовувати свята: «Ми, як робили ремонт, Діма зробив сінник, навіс зварив. Він такий довгий-довгий. Заасфальтували двір, все так поробили. Боже, якби знали, в житті б це не робили».
Зараз Валентина переглядає світлини, на яких вони були щасливими та мали усе. Теплі спогади та рідні люди надихають жінку не опускати руки та відновлювати батьківський будинок.
Найцінніше, що забрали окупанти у Валентини, це роки її життя, які вона вкладала в цей дім та землю. Жінка мріяла, що зустріне свою старість у Новогригорівці: «Я там хотіла жити, щось робити. Я хотіла піти на пенсію і там жити. Просто з чоловіком жити спокійно. А вони поламали все нам життя. Яке вже відновити дуже тяжко».
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
