Студенти пишуть по війну

Наталія Клименко Журналістка-медіаторка

21 квітня 2022 15:25

Мої студенти — журналісти, другокурсники НУК імені адмірала Макарова — отримали завдання написати есе «Моє воєнне сьогодення». Коли давала завдання, побоювалася, що тема може зранити, але коли отримала роботи, зрозуміла: тема, хоч і болюча, але необхідна!

Це хроніка кожного, хто став свідком цієї страшної війни. Це переживання і болі. Це можливість розповісти свою історію, яка увійде чорною сторінкою в український літопис.

Кожна робота — це біль і страждання, це усвідомлення свого призначення в цьому житті та переусвідомлення всього буття. Хочу, щоб ви прочитали роботу Юлії Голокоз. Це історія пережитих подій та психологічного стану, в якому студентка знаходиться і досі.

Це страшна хроніка звичайної миколаївської родини, яка переживає всі воєнні страхи. Це розриває душу... Юлічко, ти не просто справилася з завданням! Ти тепер для мене справжня журналістка! Після Перемоги ти станеш прекрасним фахівцем і будеш нести Правду Слова у маси! Я в це вірю! Я це знаю! Мої студенти виправдовують високе звання журналіста!

Юлія Голокоз: Початок нескінченності та відліку до щастя

Історія української студентки-журналістки: пережиті події та психологічний стан, появу яких спричинила війна

Минуло 50 днів від того дня, коли щоночі засинаєш із думкою про безтурботне світле майбутнє. Настав час поділитися реальністю: як все починалося та з якою інтенсивністю триває донині.

Паніка і початок існування

Ранок 24 лютого розпочався з нерозуміння маминих сліз. Вона плаче і не може вимовити жодного слова. «Що трапилось?» — страшенний подив змусив серце битися частіше. Крізь сльози мати змогла видавити зі своїх легень ковток повітря і сказати: «Доню, почалась війна. Розбомбили Кульбакінський аеродром». Шок у поєднанні зі страхом. Розум відмовляється сприймати. В душі закралася тривога. Що робити? Де себе подіти? Мовчазна відповідь розчинилася у просторі…

Мама працює на «Миколаївводоканалі», а це означає, що вона мусить йти на роботу, попри всі обставини долі. Я панічно збираю в рюкзак усе, що потрапляє на очі. Єдиний, більш-менш надійний прихисток зараз — у бабусі. Обійми. Ті міцні та теплі обійми, зі сльозами на очах. «Мамо, бережи себе!», — крізь страх попрощатися назавжди, вдалося вимовити ці складні сім складів.

Пролетів літак — серце «впало» в п’яти. Неспокій на душі. Життя набирає нових обертів: секунди тривають вічність, яку нещадно поглинає панічний настрій. Моніторинг новин — гостра потреба.

Повернувшись з роботи, матуся принесла хліб. Свіжоспечений пахучий український хліб. Він ніколи так не був цінний, як у час, коли на нашу свободу зазіхають.

Через панічний емоційний настрій у родині, змушені покинути рідну квартиру. На прощання тамую подих і в голові: «Сподіваюсь, ми ще зможемо сюди повернутись». Всередині несамовито болить.

«Кайдашева сім’я» у «вибухові» часи

Понад три тижні ми жили, як на голках. Велика родина зібралася в одному будинку. Настрій панував різний, тому непорозуміння були, як в «Кайдашевої сім’ї» Левицького. Важко. Повернулися додому. Квартира в порядку, домовик ще не втік.

Бабуся щоденно телефонує, хвилюється і в сльозах промовляє: «Я ще помирати не хочу. А вам, ви ще молоді, треба жити». Попри внутрішнє спустошення, заспокоюю, все буде добре з кожним із нас. Хоча не вірю своїм словам.

У нашому районі два рази були потужні вибухи, від яких ударна хвиля ледь не перетворила квартиру в груду бетону. Одна ракета впала біля п’ятої лікарні, тому в ній майже не залишилося вікон. Інша — прилетіла на підприємство «Ольвія». Страх не вижити опанував психіку.

Африка по-миколаївськи

Квітень. Дванадцяте. Окупанти перебили водопровід у селі Киселівка. Весь Миколаїв залишився без води. Влада нічого не повідомляє, проте заспокоює. Люд панічно скуповує всю воду, що є в магазинах. Мамі на роботі нічого не говорять. Працівники не розуміють масштаб проблеми. Це початок гуманітарної катастрофи.

Сімнадцяте квітня, місто без води вже 5-ту добу. Добрі люди діляться водою зі своїх свердловин. Умови для існування вкрай важкі. Миколаїв не окупований, але водні мережі під контролем орди. Отримати воду — найзаповітніша мрія кожного корабела.

З роками ці хроніки будуть спогадами. Наші діти будуть знати про це не тільки з підручників історії, але і від нас, тих, хто пережили цю нещадну війну.

Читайте також: Довідник переселенця: як оформити документи та влаштуватися в Первомайську