Вони стали першими, кого називали «двоколісні волонтери». Вони продовжують робити щоденні подвиги, доставляючи гуманітарну допомогу миколаївцям. І водночас, продовжують робити улюблену справу. Про мотивацію, натхнення та прагнення наближати перемогу журналіст Гард.City поговорив із Катериною Звягінцевою, рандоннеркою з Миколаєва.
Миколаїв з перших днів повномасштабного вторгнення Росії став справжнім форпостом на півдні України. І продовжує ним залишатися. Незламний та нескорений, попри щоденні обстріли, він символізує непереможність українців. Ця непереможність — в його містянах. Героях, які щодня роблять подвиги. Сьогодні понад 3 десятки миколаївських рандоннерів є волонтерами Червоного Хреста і щодня попри обстріли та тривоги доставляють до найбільш віддалених куточків міста та передмістя гуманітарну допомогу людям, які її потребують.
«Ми шукали, де допомогти»
— Зазвичай запитую всіх: як і де вас застала війна?
— Від перших днів війни ми працювали ще не у Червоному Хресті, а просто шукали, де допомогти. На блокпости ходили, пісок тягали, коктейлі Молотова робили, словом, всюди, де потрібна була робота, ми старалися долучатися. Надавали будь-яку допомогу.
А тоді, десь за місяць після початку бойових дій, нам у наш велочатик (в якому понад 500 людей) написала людина, що потрібні волонтери на велосипедах. А оскільки ми все ж таки кататися любимо і вміємо більше, ніж тягати пісок, то ми радо погодились. Тим більше, це дуже вдалий був варіант: і «накат» не втрачати, і людям допомагати водночас. Нас 7 людей було на початку, зараз майже 30. Ми ходили, всім розповідали, розповсюджували інформацію про наше волонтерство, і однодумці долучались. І ось зараз нас вчетверо більше, ніж на початку. Звісно, одночасно їздить десь 15-20 людей, хтось на ремонті, хтось захворів. Виходимо не всі одночасно, але 15 людей точно виходить щодня на рейси і у місті, і за містом.
— Волонтерами Червоного Хреста стали свідомо?
— Червоний Хрест ми не обирали спеціально. Все сталось випадково, ми би пішли будь-куди, де були б корисні. Але саме Червоний Хрест набирав велокоманду, бо суттєві проблеми були із пальним, а в інших містах України відділення простоювали, тоді як наше відділення в Миколаєві завдяки оригінальному рішенню залучити велосипедистів не зупинялось фактично і продовжувало надавати допомогу усім, хто її потребував — літнім людям та людям з інвалідністю.
Слідом за нами інші рандоннери стали наслідувати приклад. Сьогодні вже чимало є таких велоспільнот, в яких є рандоннери, що надають допомогу, не обов'язково під егідою якоїсь організації, а просто й з власної ініціативи. Але на той час ми точно були перші, хто впровадив такий досвід. Ми стартували десь із середини березня.
«Маршрути бувають і по Миколаєву, і за його межами»
— Як побудована логістика та механіка вашої роботи?
— У нас є координаційний штаб, він у штабі власне самого відділення Червоного Хреста у Миколаєві знаходиться. Туди люди й приходять по допомогу, всі, кому треба, знають це місце. І там же велосипедний штаб знаходиться. Є в цьому штабі людина, наш куратор, який нам складає маршрути. Є колл-центр, який приймає дзвінки від одиноких стареньких людей. Ці дані вносяться в таблицю, і з неї куратор розносить все по маршрутах і роздає завдання нам. Маршрути бувають як по Миколаєву, так і за його межами. В Корениху, Радсад, Сливине ми їздимо.
— Серед ваших, як вірніше сказати, адресатів переважно одні й ті самі люди?
— Спершу в нас були дійсно майже одні й ті самі люди. Але потім вони як по тому сарафанному радіо передавали відомості своїм знайомим, і звернень ставало вже більше. Тому так, ми іноді потрапляємо до одних і тих самих людей, але кількість цих людей постійно змінюється в сторону збільшення.
«Волонтерство займає весь наш час»
— Тепер трошечки про спортивну форму. Який кілометраж долаєте за день?
— Кожен із нас по-різному наїздить за день. Але в середньому по 10 людей за день відвідуємо. Якщо це по місту, то кількадесят кілометрів набирається, до 50, а якщо за місто, то легко і до сотні, і за сотню кілометрів наїздити можемо. Тобто, якщо нас 20 людей виїздить, то порядка 200 пайків за день доставляємо. Це, вважаю, немало.
— Катати вам заввиграшки, але чим таки складна ця робота?
— Переважно їздимо парами. Особливо, останнім часом. Бо пайки достатньо важкі, навантажуємо і на спину, і на раму велосипеда, і в баул, і всюди, де можна. Бо є люди, які не можуть вийти фізично, і передати їм нікому. Отже, часто ми мусимо самі зайти і віддати. В цей час хтось має приглянути за велосипедом, а тим більше навантажений його залишати небезпечно. Тому їздимо по двоє.
— З чого складаються пайки, які доставляєте?
— До пайків входять, звісно, продукти харчування, засоби гігієни, медикаменти, іноді щось специфічне під запит треба, тому намагаємось максимально задовольнити всі потреби.
— Скільки часу на день приділяєте волонтерству?
— Зайняті ми фактично весь день, починаємо з 9 ранку, хтось на 10 приходить, і до самого вечора. Волонтерство займає весь наш час. Тим більше, ми зараз без роботи майже всі. З роботою в місті ситуація складна. Приміром, мій чоловік працював на заводі електриком-енергетиком, нині завод припинив працювати, і в багатьох людей така ситуація. Хтось втратив бізнес. Але якось все одно виживаємо. Так само, як і наші клієнти, отримуємо пайки від Червоного Хреста. Тримаємось.
— Вся ця історія певно неабияк виснажує, а ще й на тлі обстрілів у місті. Як долаєте втому, і фізичну, і моральну?
— Якщо говорити про фізичну втому, то це легко вирішується, а якщо про емоційне вигорання, то ми проходили дуже якісний психологічний курс від Червоного Хреста. Ну, і окрім того, що ми волонтеримо, все одно залишаємось рандоннерами, спортсменами, і крім волонтерства продовжуємо влаштовувати заїзди благодійні.
— То ви у вільний від волонтерства час ще й бревети катаєте?!
— Так, в нас були і 200, і 300 кілометрів. Ось мала бути 400-ка, але скасували через комендантську годину, яку оголосили на всі вихідні у Миколаєві. Перенесемо на наступний тиждень. Ми не зупиняємось ні на день. Всі ці заїзди благодійні, під егідою «Маріуполь-Азов». Крім того, ми стараємося вирватися на вихідні кудись за місто, ближче до природи, на Тилігульський лиман тощо. Це допомагає переключитись.
— Чи в багатьох із вас є родини, діти?
— В половини з нас є родини і діти. Більшість дітей, звісно, евакуювались, ті, хто молодші. Приміром, наша донька вже доросла, їй 16 років. Спершу вона нам допомагала і теж розвозила пайки, але їй все ж кільканадцять кілограмів важко брати на спину, тому зараз працює в колл-центрі, приймає дзвінки.
«Їздимо здебільшого до одиноких людей, не виходять із домівок»
— Що вас надихає у вашій діяльності?
— Дуже приємно, що чуємо подяку на свою адресу. Адже приїздимо здебільшого до одиноких людей, які можливо роками не виходили з домівок, і ніхто до них не приходив останнім часом. І коли до них не просто прийшли вручили пайок і пішли, а трохи затримались, поговорили, це їм дуже приємно. А нам приємно відчувати, що комусь робимо добре.
Бувають, звісно, і прикрі випадки. Коли приїздиш до якогось фешенебельного житлового масиву, а назустріч виходить жінка, яка, відверто кажучи, не має вигляду нужденної, і починає висловлювати претензії типу: «Що це ви мені привезли? Скільки можна самі каші?!» і так далі. А насправді там найбільший пайок за той день саме їй дістався. І ліки певні, яких іншим не вистачило. В такі моменти дуже прикро, що людина не орієнтується в навколишньому просторі і не бачить реальної картинки життя.
Але є й дуже зворушливі історії. Приміром, буквально пару днів тому приїхали до однієї бабусі, яка нас зустріла зі сльозами на очах. Бо вона вже давно самотня і кілька років не виходить з дому. І фактично її світ обмежується виглядом з вікна, немов екраном. І ось ці слова подяки, що про неї згадали, навідали. Це дуже надихає. Окриляє навіть.
— І все ж, як вам вдається тримати себе що називається, в ресурсі, та ще й допомагати людям, коли над головою літають ракети?
— Ви питаєте про вибухи? Та якось ми вже звикли. Людина до всього звикає. Якщо не десь прямо близько лунає, то й добре. Ми їздимо все одно. І під час тривог їздимо, бо якщо зупинятимемось і будемо ховатись, то більшу частину дня проведемо у сховищах. А люди чекають нас, розраховують на нас.
Щоби психіку свою відволікати, треба щось робити. Бо війна скінчиться, а що у нас залишиться в голові? І от щоби там все було в порядку, треба чимось постійно займатись. Тоді не буде часу на негатив у стрічках новин. І навпаки, відчуття співучасті до чогось доброго додає сил тільки.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
