Анна Алексеєва віднедавна проживає у Первомайську. Як і більшість переселенців, потрапила сюди у пошуках прихистку. Війна змусила покинути рідну домівку, виїхати за кордон, а потім — повернутися в Україну. Тепер потихеньку адаптується до нового життя, час від часу згадуючи, що довелося пережити.

Війна перевернула життя Анни з ніг на голову. І у страшному сні не могла вигадати, що буде поневірятися світами в пошуках спокою та прихистку.

Сама Анна з Краматорська. Там працювала вихователькою, опікувалася робочими питаннями, виховувала сина, спілкувалася з друзями та налагоджувала особисте життя. І раптом — війна.

Жах, який охопив молоду жінку, словами передати важко. Найбільше боялася за п’ятирічного сина, свою кровиночку. Знаючи, що таке війна (гіркий досвід 2014 року), почала шукати варіанти, як покинути місто. Її молодий чоловік мешкав у Слов’янську. Тож, не довго думаючи, зателефонувала і попросила, аби він забрав її з сином до себе.

Приїхали у Слов’янськ, але спокою там не знайшли. Щоденні вибухи змушували сидіти в підвалі і здригатися від виття сирен. Тиждень сподівалися, що все минеться. Не минулося. Тоді й ухвалив рішення поїхати за кордон. Обрали Чехію. Та знайти собі там прихисток не змогли. Умови, запропоновані іноземцями, м’яко кажучи, не відповідали ніяким стандартам. Житло не опалювалося, їсти не було на чому готувати. Отак, напівголодні і холодні, і поневірялися понад місяць. Все сподівалися, що якось вирішиться. Але час ішов, влаштуватися краще не вдавалося.

І тоді молоді люди вирішили повернутися в Україну, де все близьке і знайоме. Хай і не в рідне місто, але на Батьківщину. Так сталося, що для проживання обрали Первомайськ. Тут знайшлося житло для них, поселилися в людських умовах. І найголовніше, стверджує пані Анна, — поруч українці, щирі і добрі душею, які готові прийти на допомогу. Дякує, що не кинули в біді, дякує, що надають допомогу і дарують відчуття необхідності.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися