За полями, за лісами, за високими горами — а насправді, не дуже й далеко від міста є дивовижні місця, схожі на мініатюрну Швейцарію. Стрімкі скелі та обривчасті береги, бірюзова вода та звивисті стежинки у буянні зелені й квітів, - це варто побачити. Журналістка Гард.City запрошує у мандрівку вихідного дня до кар'єрів біля Кодими.
Взагалі-то, в мене була зовсім інша мета й завдання в тих краях: дізнатися, як працює пункт прийому металобрухту. Зі свого району до цукрового вирушила ровером, бо так швидше й легше, ніж пішки, та цікавіше, ніж маршруткою. Дізнавшись, що треба, зібралася було назад, але побачила гарну асфальтовану дорогу, що вела кудись в невідомі краї — в той бік, де ще не була. Погода чудова, час є — чом би й не розвідати цю дорогу? Отак я міркувала, котячи з вітерцем дорогою, яка привела мене в Кам'яний Міст. Таж тут десь поруч є цікаві місця! — згадала розповідь своєї колежанки-журналістки про міні-похід до кар'єрів.
Давно хотілося їх побачити, та все якось було не по дорозі. Глянула гугл мапи — справді, кар'єр зовсім поруч. От тільки дороги до нього не видно. Що ж, будемо шукати. І ми з ровером рушили стежкою, що губилася в траві. Через кілька метрів стежка пірнула в урвище, вимите дощами — точніше, шаленим потоком води. На дні яру лежали здоровецькі камені, а стежка за метр-півтора виринала з нього та бігла собі далі.
Залишу ровера та й подивлюся, що там попереду. Кілька кроків уперед — і праворуч від мене, в обрамленні зелених шипшинових арок, відкрився кар'єр у всій своїй красі.
Величезний водний простір, в якому пливуть хмарини та колишуться джунглі водоростей — невідомо, яка там глибина. Стрімчасті прямовисні береги, кольорові, наче торт-медівник на розрізі: руді, золотаві, білі та піщані, там і тут прикрашені купками зелені — дерев та кущів. А квітів — бузкових, жовтих, синіх! Над різнотрав'ям пурхають такі ж барвисті метелики: лимонно-жовті, лазурово-блакитні, крапчасті. Зачаровані тією красою, ми з ровером стали поволі пробиратися стежкою уздовж берега, раз у раз спиняючись, щоб сфотографувати краєвиди. Тут навіть мальовничіше, ніж на славнозвісному Радоновому озері — та ж неймовірного кольору вода, ті ж стрімкі береги, тільки набагато масштабніше. І туристів нема. Бо озеро просто на трасі, а сюди складно добратися — що, може, й на краще.
Стежинка то вела поміж кущів зеленої шипшини, що так і намагалися схопити колючими вітами за руку — мабуть, поздоровкатись хотіли; то дерлася угору сипким схилом, то пірнала униз, в затінок поміж акацій. Та врешті вивела на невеличку галявинку просто біля води, порослу травою. Тут можна присісти на камінь та перепочити, дивлячись то на спокійне плесо, то на величні скелі, то на маленьких рибок у воді при березі. Знайшлися і сліди цивілізації — обгортка від чогось.
Перепочивши, рушаємо далі, адже сонечко припікає, та й їхати вже час. Мандрівка-експромт зайняла більше часу, ніж гадалося. А стежка веде й веде до протилежного краю кар'єр, губиться в траві. Тільки не повертатися назад — варто було лиш це подумати, як стежинка знову здивувала: переді мною відкрився другий кар'єр, до якого вела широка ґрунтова дорога. Між двома кар'єрами є перетинка, тут можна постояти на вершечку (звісно, не підходячи надто близько до краю) та озирнути простори довкола: аквамаринове плесо Одеського кар'єра та синьо-бірюзове — Кодимського, білу дорогу та сміливі квіти, що вчепилися корінням на самісінькій кручі.
Дорогою, хоч вона й була всипана щебенем та піском, пересуватися виявилося значно легше та швидше, ніж стежинкою: вже хвилин за 20-ть вона вивела повз руїни цукрового заводу до міста, на проспект Труда. От як треба було сюди добиратися, я ж, як завжди, обрала кружний шлях та трошки поблукала. Але воно було того варте, адже саме в таких місцях, далеких від цивілізації, можна побачити дику красу природи, що повертає своє. Колись тут працювала техніка, гуркотіли двигуни, вирувала робота, а нині панує тиша і спокій, тільки вітрець жене легкі хвильки по воді та гойдає квіти, хтось цвірінчить, хтось скрекоче, хтось плюскає, а над усім тим пурхають ластівки, бабки й метелики.
Несподівана мандрівка підходила до завершення, та сьогодні на мене чекав ще сюрприз: в центрі зустрілися із дослідницею краю Тетяною Олександрівною Хмарою, й у книжці, яку вона принесла показати, була розповідь якраз про ці кар'єри. Звідки я й дізналася, як вони звуться? Одеський та Кодимський. Також неподалік, за Кінецьполем, є Молдавський кар'єр, нині теж закинутий, але то вже зовсім інша історія.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
