Сто кілометрів траси та ґрунтових доріг, справжнє, хоч і невеличке, плавання разом із ровером, акації та маки, щасливі цукерки та море вражень — такою була моя подорож вихідного дня.
Здавалося, що до Южика далеко — років два тому взимку їздили туди маршруткою на каток. Проте досвід друзів-велосипедистів доводив, що доїхати в Южноукраїнськ ровером цілком можливо. Давно вже й хотілось теж випробувати свої сили, й страшнувато було. Ще рік тому така подорож здавалася складною та далекою. Але після «Соколиних перегонів», де проїхала понад 70 кілометрів, відчула, що час спробувати.
Отже — перевірити, чи справні гальма та накачані колеса, взяти воду та провіант (горішки, банан, батончик та яблуко), вдягтися по погоді (було тепло, й курточка «про запас», на випадок дощу, так і прокаталася в рюкзаку). Можна вирушати!
Маршрут був прокладений повз Генівку, Степківку та Щасливку, далі — в Богданівку і поромом на той берег в Костянтинівку. Обрала цю трасу через те, що на ній мало автівок, і починається вона недалеко від дому. Дорога загалом нормальна, де-не-де трапляються вибоїни, але достатньо рівна та без великих перепадів висоти. Ось і знайомий поворот у 10 км від Первомайська, де дорога перетинає трасу Полтава-Кишинів, — ліворуч Іванівський міст, праворуч Врадіївка. І праворуч, і ліворуч вже не раз їздила, а тепер мені треба вперед! Туди їду вперше. Траса виявилася дуже мальовничою, хоча ям на ній значно побільшало. На узбіччях палахкотіли маки, траса то вела між сонячних полів, то перетворювалась на тунель між рясних акацій; білі грона духмяно пахли, а десь в гущавині тьохкав соловейко. Коли-не-коли повз проїздили автівки. Аж ось і населений пункт попереду. Без таблички при в'їзді. Симпатичний місток через річку — не полінувалася звернути праворуч та прокататися по тому містку — вниз-вгору та назад, і сфотографувати його. Що ж це за село? Подивилася на мапі. Щасливка! Яка гарна назва. А місточок, що мені так сподобався, — через річку із загадковою назвою Бакшала.
А ось і крамничка. Саме час, щоб перехопити. У крамничці був багатий вибір морозива, обрала собі шоколадне з горішками. Хотілося щось привезти як сувенір з цього симпатичного села. Цукерки — те, що треба. Кажу продавчині:
— Зважте, будь ласка, грамів сто оцих. Привезу в подарунок друзям щасливі цукерки!
Продавчиня посміхається.
З новими силами вирушаю далі, і от на виїзді таки є зупинка із написом «Щасливка». Неодмінно треба тут сфотографуватися!
Траса вела далі, а мій шлях лежав ліворуч — до Богданівки. Ґрунтовка петляла між посадок та полів, а десь на пів дороги несподівано «вдяглася» в пристойне асфальтове покриття. Їдеш, з одного боку — акації, з другого — маки! І все це квітне та пахне. А які хмари над полями фантастичні, а яке жито-пшениця на тих полях — як зелені моря. Ось фазаниха стоїть на узбіччі, а он дятел сів на дерево. Незчулася, як попереду вже виднілися багатоповерхівки Южноукраїнська на тому березі.
Тепер треба скотитися униз, через Богданівку, та знайти пором. Пару разів уточнила напрямок у місцевих, але загалом дорога сама вивела, куди треба: вниз та вниз, звивистими вулицями, через місточок та повз гарні закручені сходи, пухнасті сосни, що пригрілися на сонечку й дивовижно пахли глицею, хатки неймовірного синього кольору та мальовничу кручу, заквітчану шавлією, ромашками та шипшиною. На граніті нагорі кручі намальовано синьо-жовтий прапор із написом «Люблю Україну».
Аж ось і берег, а при березі — пором! Тут їх два: один — малий, моторний баркас із тентом, для легких мандрівників, і великий — для автівок. Переправа на малому поромі коштує 5 гривень. Ми зі Спешем були єдиними пасажирами: човняр поставив ровера на платформу, я всілася на банку — так звуться лави у човні, загурчав мотор, і пором взяв курс на протилежний берег.
То була чудова кількахвилинна подорож! Ровер гордо дивився уперед, мов капітан, жовто-синя стрічка на поромі тріпотіла під річковим вітерцем, у воді Бугу віддзеркалювалися хмари, довкола плюскотіли хвилі. Назустріч пройшов великий пором. Човняр дозволив вийти на платформу та стати поряд із ровером, і тоді вже я відчула себе на капітанському містку.
Ось і берег. На пором вже чекав гурт народу, тож він поплив назад, а ми з ровером попрямували вперед та вгору — стежинкою між зеленої трави, бузкових, жовтих та білих квітів, повз стрімкі гранітні нагромадження на березі. Скелі в рясному вбранні літніх квітів були настільки мальовничими, що я трохи відхилилася від маршруту, щоб пофотографувати. Двоє дівчат люб'язно погодилися сфотографувати нас зі Спешем на фоні тієї краси.
Ще трошки сільських вуличок із промовистими назвами — вулиця Прибузька, вулиця Буго-Гардівська, і ось він, Южноукраїнськ! Мені дуже до вподоби лагідно-зменшувальне ім'я «Южик», котрим інколи його називають. Високі будинки, прямі вулиці, церква із золотою маківкою на тлі синіх хмар... Як гарно! Куди ж поїхати, що подивитися? Вирішила просто покататися містом, куди покотять колеса.
Коли отак приїздиш до нового міста — не обов'язково у справах, а просто заради того, щоб познайомитися, з піднесеним настроєм та передчуттям відкриттів, — місто теж тобі радіє та охоче відкриває свої секрети, показує найкрасивіші місця, вулиці самі приводять тебе туди, де бачиш щось цікаве та приємне саме для тебе. Це класно, і це варто відчути. Хоча я вже бувала в Южику, проте завжди то було якось поспіхом чи проїздом. А нині ми нарешті мали змогу роздивитися одне одного краще. Півторагодинна поїздка перетворилася на яскравий калейдоскоп вражень.
В цій крамниці знайшлися смачні сувеніри для домашніх та друзів: льодяники, шоколадка й маршмеллоу на паличці. А далі місто приводило до місцевих цікавинок: справжній якір у дворі багатоповерхівки, чудовий мурал «Берегиня» на торці будинку; затишний дворик із симпатичними скульптурами — сова, равлик, жабка; Палац культури із просторим майданчиком перед ним, де повно молоді з роверами, скейтами, батьків із візочками й дітлахами та бабусь-дідусів із малечею; парк із загадковими стежками, музей військової техніки на краю міста, звідки круті сходи ведуть униз, до міського пляжу. На пляж я не пішла, бо довго було б спускатися разом із велосипедом, а тоді підніматися нагору. Тож просто всілася на скелі з неймовірним видом на Буг, пляж та протилежний берег, підкріпилася бананом та з новими силами вирушила у зворотну дорогу.
За годину вже зупинилася в Благодатному на каву із маковою булочкою. Там є дуже симпатична крамничка при дорозі із велопарковкою та віконцем, через яке можна замовити щось, не заходячи всередину — дуже зручно для мандрівників. Кава в отаких придорожніх кафе, що дарують швидкоплинний затишок та перепочинок, смакує по-особливому. Сонечко вже хилилося до вечора, і я почувала себе, як та мурашка-мандрівниця, котрій було треба потрапити додому до заходу сонця. Ще трошки, і ось вже Радонове озеро. Ну як не заглянути на п'ять хвилин, щоб пофотографувати? Озеро таємничо світліло в сутінках, унизу, а вгорі з-за хмар феєричним віялом світили промені вечорового сонця.
Від Мигії до Первомайська вже зовсім близенько. Як приємно бачити знайомі місця після довгої подорожі! Залізничний переїзд, в'їзний знак (подумки вітаю — привіт, Первомайськ!), Фрегат, центр. Вгору по Одеській — і от я вдома.
Первомайськ
Домашні радо зустріли «жабку-мандрівницю»: щоб менше хвилювалися, телефонувала додому на кожній зупинці та повідомляла своє місце знаходження та про те, що політ нормальний. Вдячна своїй родині, що відпускають у подорожі. Звісно, можна було б сказати: «Краще сиди вдома!» Але комусь для щастя треба затишно влаштуватися на дивані, а когось кличуть незвідані краї. Тож важливо розуміти це та відпускати, щоб потім радо зустрітися та обмінюватися враженнями! А їх було вдосталь. Мандрівка вихідного дня завершилася посиденьками за чаєм із «щасливими цукерками» та смаколиками з Южика і переглядом світлин. Ось найкращі з них — подивіться і ви!
Вітаємо, ви переглянули матеріал на Гард.City — незалежному первомайському інтернет-виданні. Якщо вам сподобався цей сюжет, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
