«На вело, як на крилах» — це девіз «Соколиних перегонів». От і ми з двоколісним крилатим другом (бо мій «Спеш» має крила!) цього року вирішили взяти участь у змаганнях. Їхали не за призами, а за враженнями, та щоб спробувати свої сили. Для цього якнайкраще підійшла нова категорія «Зухвалі та амбітні»: саме для тих, хто хоче не змагатися з іншими, а просто покататися цікавим маршрутом та оцінити свої можливості. Оце було саме те, що мені підходить!
Авторка з друзями на фініші
Моє знайомство із «Соколиними»
Якщо в двох словах — стомилася, проте було круто! Побачила море мальовничих місць, отримала купу позитивних вражень, а на додачу — ще й медаль фінішера та призову чашку. А тепер все за порядком, приготуйтеся до довгої оповіді на 100500 тисяч символів. Бо дійсно є про що розповісти.
Позаторік вже брала участь у Соколиних перегонах — 2019, але того разу не вдалося фінішувати. Чесно кажучи, тоді я їхала останньою, вже всі прилетіли на фініш, отримали нагороди та розлетілися. А все чому? Тому що не лише стомилася з незвички, а ще й зупинялася пофотографувати чи не кожну гарну квіточку, дерево чи мальовничу місцину, яких на трасі не злічити. Ромашкові луки, дерева на березі річки, ковила, що срібними хвилями стелиться під вітром — як можна проїхати повз таку красу? От мене й підібрали зовсім недалеко від фінішу, бо решті первомайців час було вирушати додому (тоді подорожували гуртом у мікроавтобусі). Тоді я й вирішила: наступного разу неодмінно повернуся, щоб фінішувати. У 2020 році змагання були скасовані через коронавірус. У 2021-му зареєструвалася, щойно дізнавшись про перегони, та довго вагалась: їхати чи не їхати? Врешті все якось само собою склалося — їхати! Знайшовся і трансфер (чоловік погодився відвезти та почекати, доки доїду до фінішу), і компанія (друг-велосипедист теж зареєструвався). Були сумніви, чи варто їхати туди, де багато народу, адже Миколаївська область ще не в зеленій зоні. Тож придбала собі веломаску — респіратор з вугільним фільтром, крізь який легше дихати, коли крутиш педалі, ніж через звичайну тканинну маску, та записалась на вакцинацію від ковіду. На місці з'ясувалося, що по суті, коли все відбувається на свіжому повітрі та всі їдуть на відстані один від одного, ризик не вище, ніж на ринку, та явно нижче, ніж у маршрутці (якими я вже давно не користуюся — їжджу на велосипеді і на роботу, і на ринок).
Перед змаганнями
День почався рано: аби встигнути на старт вчасно, виїхали з Первомайська о шостій. Назустріч світило вранішнє сонце, віддзеркалюючись у спокійних водах Південного Бугу й Синюхи, коли проїздили через мости. Мигія вразила дивовижним природним явищем: вся низина була заповнена туманом. Мигія, Буг та береги наче купалися в білій хмарі, а коли ми виїхали нагору, то було бачити, як над рікою стелиться смуга густого туману, наче величезна хмарина, що повторює обриси ріки.
Їхати було весело, тому що з двох роверів на багажник вмістився один, а другий зі знятими колесами подорожував у салоні. Тож ми зі «Спешем» їхали, обійнявшись на задньому сидінні. Мабуть, роверу це сподобалось, тому що на змаганнях він поводив себе ідеально. Навіть камера, яку ми в екстреному порядку клеїли пів вечора, протрималася до кінця перегонів.
Вознесенськ зустрів чудовою травневою погодою, квітучими каштанами та святковим настроєм. Прибули навіть зарані, тож мали нагоду спостерігати, як надувають арку на старті та звідусіль з'їжджаються учасники. Велосипедисти у своєму кольоровому спортивному одязі, на різнобарвних велосипедах, схожі на тропічних птахів чи барвистих метеликів. Дуже гарне видовище, яке завжди заворожує.
На старті почався рух, хтось реєструвався, хтось розігрівався, курсуючи туди-сюди. У повітрі витало азартне та радісне передчуття чогось неймовірного. А ми ще встигли сходили на ринок та придбати запасну камеру. До речі, дивно, що організатори не відкрили біля старту ятку із велозапчастинами — гадаю, то було б дуже доречно. Хтось щось забув, у когось трапилась несподівана поломка — було б зручно купити все на місті, замість того, щоб шукати.
Старт!
І от нарешті — старт! Відчуття — як перед екзаменом. Над стартом злетіли квадрокоптери, схожі на великих жуків. Трохи вище в ясній сонячній блакиті літали ластівки (цікаво, що вони думали про квадрики? Що то такі птахи чи комахи?) Пролунав гімн України та гімн Вознесенська, всі виголосили свої промови, і нарешті — сигнал до старту.
Спочатку ми проїхали містом. Організатори спеціально збудували довкола місцевої пам'ятки — ротонди — місток та контрнахили, щоб учасники зробили коло та мали змогу помилуватися нею. Проте я навіть не дивилася на ротонду... була зайнята тим, як проїхати там і не впасти з незвички. Треба було добре розігнатися — тоді пролітаєш по середині похилої доріжки, але було страшнувато, тож проїхала по самому краєчку. Буде привід повернутися наступного року, щоб спробувати ще. Тоді ми знов проїхали повз старт та далі, попід мостом через Буг, нагору на міст — і затяжним підйомом в село Прибужани, що на правому березі.
Перегони тривають
Добре, що маршрут проклали через Прибужани. Тому що, хоч це й подовжило його на 20 км, в селі чекало багато гарних та цікавих моментів! Скрізь на вулицях квітне бузок різних кольорів, багато, наче в київському Бузковому гаю — їдеш та купаєшся в пахощах. Згори відкривається чудовий краєвид на лівий берег. На в'їзді в село нас зустрічали мешканці, дорослі й діти, вони аплодували та кричали: «Молодці!», що дуже сподобалося та додало снаги. А малеча намалювала крейдою посеред вулиці напис «Фініш», що неабияк повеселило. Також у селі був «сюрприз» — провулок, яким треба було їхати вгору, оминаючи тюки сіна, розставлені в шаховому порядку. Тоді, на початку маршруту, це було весело та далось більш-менш легко.
В Прибужанах на нас чекав КП-1 із бананами та водою. Підзаправившись та покружлявши селом, знову виїхали на міст через Буг, і попід мостом рушили далі. Хочу подякувати волонтеру, котрий допоміг мені спустити велосипед з крутих сходів біля моста.
Далі маршрут пролягав уздовж берега Бугу, через поля та лісочки, село Таборівку. Траса постійно змінювалася: то це польова дорога, то асфальтове шосе, то вуличка в селі, то піщана доріжка поміж сосен, то вузенька стежинка в лісі поміж високої трави. Дорога то йшла рівно, то несподівано повертала, то дерлася вгору, то стелилася униз, а інколи різко пірнала кудись, щоб тут-таки злетіти на схил!
Старалася триматися так, щоб бачити когось з велосипедистів попереду, аби не заблукати. Траса була розмічена стрілками та позначками, проте де-не-де вони траплялись зрідка. Про всяк випадок в телефоні був завантажений трек, проте жодного разу не зазирнула туди. То когось обганяла, то мене обганяли, особливо, коли зупинялася пофотографувати. Мальовничих місць була незліченна кількість! Найбільш запам'яталися шикарні кущі бузку, схожі на філію Національного ботанічного саду в Києві; схили з ковилою, що сріблиться під сонцем, наче хвилі, коли її колише вітер; тінистий гайок з високою травою, де в кронах дерев співають птахи. Їдеш і слухаєш. А ще — піщаний кар'єр в Таборівці із бірюзовою водою; зелені поля із білими, жовтими та синіми квітами, а над ними — синє небо з флотиліями білих хмарин аж до обрію. З високих місць відкривалися такі неозорі краєвиди, що можна було стояти на сонці й при цьому бачити вдалині тіні від хмар на полях. Також не забудеш піщану дорогу крізь сосновий гай, де колеса буксували в піску; і трейл через ліс майже в кінці траси, де траплялося стільки цікавих моментів, що половину дільниці я пройшла пішки. А з найкрутішого спуску, що майже прямовисно пірнав униз, дуже «зухвало» з'їхала сидячи й тягнучи ровера за собою. Проте загалом проїхала цю трасу значно краще, ніж позаторік. Багато спусків, що раніше здавалися надто крутими, долала вже не пішки, а верхи. А місце з «веселими гірками» біля Прибужан, де стежка вела вгору-вниз, взагалі привело в захваті — почуваєшся, мов на гойдалці.
Трішки пригод
Погода видалася ясною, без дощу, але стало припікати. На півдорозі від гідратора загубився ковпачок (на щастя, від'їхала недалеко, тож повернулася і знайшла), та частина води вилилися на мене. Було приємно освіжитися, але на півдорозі вода закінчилася. Добре, що біля траси стояли волонтери з водою, тож можна було напитися та наповнити флягу й гідратор. Настало дивне відчуття, коли хочеться пити, але нема куди. Мені здавалося, що я перетворилася на акваріум з бананами. З собою взяла чимало горіхів, батончики, цукерки — легка та поживна їжа, що дає енергію, проте їсти щось не хотілося.
Перепочинок
Після гідростанції чекав ще один КП із водою та бананами. Як же було приємно побачити біля нього табличку із написом: «Залишилося 20 км»! Це дало друге дихання, адже 3/4 шляху вже позаду. Але як важко далися ці останні 20 кілометрів! Зовсім не так легко, як перша двадцятка. Вгору вже не їхала, а котила. На спусках був перепочинок, особливо, як на сонце набігала хмарка та обвівав зустрічний вітерець. З'явилось бажання цілком залізти в річку. Побачивши табличку «10 км», сіла біля неї просто в траву, зняла шолом, кросівки й облилась водою з пляшки, що дали на КП. То було класно. Босі ноги приємно холодила прохолода трава. З'їла велике яблуко, сил додалося, і після короткого перепочинку час було вирушати далі. Адже більшість учасників тим часом вже фінішувала.
Останні 10 км
Отже, ще 10 кілометрів! Якби по рівній дорозі, то було б легко. Але насамкінець траса приберегла цікавенний трейл у лісочку, про який я вже згадувала — із крутими спусками та підйомами, трамплінами та подібними сюрпризами. Коли я звідти вибралася, нагорі чекали волонтери. Вони турботливо спитали: «Як ви себе почуваєте?» Я чесно відповіла: «Хочу на фініш, і то скоріше!»
Але до фінішу було ще багато цікавого. Дорога привела до місточку через річку. Біля нього стояв волонтер та попереджав: «Обережно, крутий спуск!» Тож я спустилася на місток пішки. А на тому його кінці, за очеретами, стояв фотограф. Він загорлав: «Їдь давай, я тебе фоткати буду!» Я й поїхала. На диво, навіть не навернулась з того місточку й щасливо досягла берега. Там волонтери пригощали печивом (води та бананів вже не хотілося). Тут фотограф прибіг з мосту зі словами: «Я тебе погано сфоткав. Їдь ще!» Кажу: «Та ви що?!» «А ми тобі ще печива дамо, якщо іще раз проїдеш», — заохотили волонтери. «Ваше печиво дуже сухе, від нього ще більше пити хочеться!» — зауважила я. «А знаєте, чого воно сухе?» «Ні, а чому?» Відповідь змусила зігнутися від сміху, хоча сил реготати вже майже не було: «Тому що якби воно було смачненьке, волонтери б усе з’їли!» Отак, на цій веселій хвилі, я поїхала по місточку ще раз. Повертаюся на той берег річки, а там у волонтера очі круглі: «Чого це ви назад їдете?» Кажу: «Ваш фотограф задля гарного кадру ганяє велосипедистів туди-сюди!» Той сміється. А я знов проминула місток і остаточно впевнилася, що я це можу. До речі, другий кадр виявився вдалим, і печиво мені з собою дали, ще й не одне.
Ще трошки. Звивисті стежинки над схилами були рясно всипані білими пелюстками квітучих дерев. Там і там стояли яблуні, облиті цвітом, у лісочку палахкотіли тюльпани, а ген вдалині простелилося здоровецьке поле сонячних батарей.
Ось і приватний сектор Вознесенська! Тут був чи не найважчий відрізок, коли вже виснажені спортсмени мали дертися нагору вулицею, тоді вниз, і так кілька разів, зиґзаґами. Скажу чесно: всю трасу до цього місця я проїхала повністю, а цю ділянку зрізала, користуючись своєю «зухвалістю та амбітністю». Втім, мабуть, могла б з останніх сил попхати ровера нагору, проте тоді точно спізнилася б на фініш, а мені хотілося зазнімкувати нагородження для фоторепортажу. Тому проїхала прямо, по березі річки Мертвовід — до останнього місточка, того самого, що звели спеціально для перегонів. Там є капітальний місток через річку, але ж ним у будь-який момент можуть іти пішоходи. І, якщо раптом на місток вилетить велосипедист, навряд чи обом сподобається така зустріч. Тож на спортсменів чекав дерев'яний місточок поруч із основним. Бачила його на відео ще до перегонів, та чомусь боялася, що впаду звідти в річку. Навіть взяла про всяк випадок запасний одяг та взуття. Але все пройшло чудово! В мене вже був досвід катання по містках, завдяки фотографу. А місточок виявився зовсім не страшним, а класним! Він так мені сподобався, що навіть знайшлися сили проїхати по ньому ще. І ще, і ще... Всього п'ять разів! Ще б каталася, але був час фінішувати.
Фініш
250 метрів до фінішу... 100... 75...50... 25... І ось він, фініш із невеличким трампліном та оплесками! Я це зробила.
На фініші учасників чекало частування, проте тим, хто приїхав пізно, їжі вже не дісталося, тільки напої. Спортсмени отримали призове Соколівське пиво із Вознесенської пивоварні, а також можна було придбати тарілку плову (вже за гроші). Проте їсти все ще не хотілося.
О 17:00 розпочалось нагородження. Переможці отримали призи та відзнаки. Усій решті учасників мер міста власноруч вручив медалі фінішерів, і то було здорово. Тепер на згадку є не тільки фото та враження, а ще й медалька!
Написала на борді для відгуків свої враження. Здогадайтеся, про що саме? Так і кортіло написати відгук на п'ять тисяч символів, проте я втрималася. Треба ж й іншим місце залишити. А відписалися там команди з багатьох міст України: Черкаси, Дніпро, Мелітополь...
Після урочистої частини чекала ще одна приємна несподіванка: лотерея за номерами учасників. Мені пощастило виграти чашку з логотипом змагань.
Додому!
Стомлені, проте задоволені, ми поверталися додому. Сонце тепер світило знову назустріч автівці та, як вранці, віддзеркалювалось в Синюсі на мостах, тільки вже з протилежного боку. Як приємно повернутися додому після подорожі! Та розповісти про свої враження всім, хто бажає слухати.
P.S. На змаганнях видали листівки з анонсом чергової визначної велоподії Миколаївщини — gard Energy Ride, котрий проводитиметься другий рік поспіль у жовтні. Там чекатиме коло Бузьким Гардом зі стартом і фінішем в Южноукраїнську, довжиною 105 км. Як гадаєте, варто поїхати?
Щиро вдячна тим, завдяки кому змогла взяти участь в перегонах та досягти своєї мети:
- Своєму чоловікові Артему, що відвіз нас туди й назад, морально підтримував весь час та був фотокореспондентом, доки я їхала.
- Олександру Шуміліну за вчасне та якісне ТО велосипеда.
- Юрію Сільченку, що кілька років тому заохотив мене знов сісти на ровера після 10-річної перерви та навчив кататись по берегах Бугу, після чого ніякі траси вже майже не страшні.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
