23 серпня 2020 року в Первомайську відбувся велопробіг на честь Дня Прапора. Участь в ньому взяла зовсім нечисленна компанія, але подія видалася такою яскравою, що про неї мають дізнатися якомога більше народу.
До редакції Гард.City звернулася учасниця пробігу, щоб поділитися своїми враженнями. Представляємо Юлію Савву. Ось що вона пише про себе:
Розповідає Юлія Савва
Первомайський друг-велосипедист пару років тому поділився своїм спортивним захопленням та показав чудові місця довкола. З того часу обожнюю велопоїздки на природу. Відкрила для себе Бузький Гард. А зараз досліджую та фотографую старі млини на Бузі та Синюсі. Тож є багато фотоматеріалів та вражень.
Чимало цікавого про Первомайськ дізнаюся з вашого ресурсу. Особливо до вподоби тематика ретро, тести та фото довколишньої природи.
Може, наступного року збереться більший гурт! Адже в Первомайську чимало велосипедистів — і досвідчених, і початківців. Й такі поїздки — в не гоночному режимі — це чудовий привід познайомитися з людьми, які розділяють твоє захоплення, а ще — побачити мальовничі краї, що розкриваються перед очима, варто лиш виїхати за межі міста!
Близько десятої ранку до стадіону імені Кривицького почали з'їжджатися ті, хто бажав взяти участь. З'їхалося нас небагато: близько десяти, і більшість незнайомі... Але всі радісно віталися та щиро раділи кожному новому учаснику. Це було справді святково: великі та малі прапори, різнокольорові велосипеди та посмішки! І що з того, що наймолодшим велосипедистам на вигляд років одному 5-6, іншому 11-12, а найстаршому за п'ятдесят? Нас об'єднували спільне захоплення та спільна мета.
Врешті вирішили вирушати. Колона велосипедистів попрямувала через мости до Орлика, тоді знов по мостах через центр і далі, повз 25-й завод до Грушівки. Прапори сяяли на сонці жовтим та синім, тріпотіли на зустрічному вітрі, автівки сигналили, пішоходи посміхалися та махали руками. То було чудово.
Бадьоро доїхали до двох стовпів на виїзді з Грушівки, які були кінцевою точкою маршруту. Пофотографувалися. І відчули, що якось мало. Розвертатися і їхати назад нікому не хотілося. Хтось сказав: «А давайте поїдемо далі!» «А давайте!» — радісно підтримали всі. «До струмка?» — «Нумо до струмка!» І гурт вирушив далі, спочатку по дорозі, а тоді — лісовими стежинками, що подекуди стають крутими та сипкими, звивистими чи каменистими. Зробили привал на галявині неподалік від струмка. Спілкувалися, фотографувалися, набрали свіжої води із джерела серед мальовничих каменів, вкритих смарагдовим оксамитним мохом. А тоді хтось знов сказав... Ну, ви вже здогадалися.
Отож частина гурту вирушила додому, а друга частина у кількості чотирьох найзавзятіших — до Іванівського моста. Шлях вів уперед та мінився: то ставав польовою дорогою, то пірнав з крутосхилу піщаною стежкою, то перекидався на широкий проїзд для автівки, а то — на вузьку стежку між дерев. Десь ліворуч відчувалася присутність ріки — навіть коли води не бачити крізь дерева, знаєш, що Буг там є. А коли дорога приводить впритул до ріки, відчуваєш прохолоду та неповторний річковий аромат. При березі ковзають швидкі водяні павучки-водомірки, у воду сполохано порскають жаби, а на віддалі зворотним шляхом пощастило побачити трійко лебедів. Неподалік від моста зустрілася дика яблунька із невеличкими зеленими яблучками. Вони були тверді та кислуваті, але якими ж смачними видалися після поїздки спекотного дня!
Ось і міст! Колекція поповнилася гарними світлинами — із прапорами на мосту над Бугом. Прапори відчули вітер та майоріли, наче вітрила, над головою. А у сонячно-синьому небі високо над нами пролетіли лебеді — мабуть, ті самі, що їх бачили згодом на ріці. Білі крила сяяли проти сонця. Заради цього вартувало їхати за 30 кілометрів цієї серпневої днини! І заради смарагдової ящірки, котру зустріли шляхом назад і яка не злякалася, а дозволила себе сфотографувати близько-близько. І заради дарунків лісу та степу: смачних диких яблук, духмяної м'яти біля струмка, напрочуд смачної та холодної джерельної води. І заради дивовижного відчуття, що ти це можеш!
Якщо навіть ви їздите на велосипедів на ринок і додому, чи на роботу, або взагалі катаєтеся зрідка — беріть свого двоколісного друга та знайдіть час виїхати хоча б у Грушівку. Або й далі! Адже нам поталанило жити в такому чудовому місці, де за півгодини неспішної їзди починаються дива. Сонячний степ, де вітер пахне чебрецем, змінюється лісовим затінком, в якому дзюрчать струмки та джерела. Прадавні граніти гріються на сонці, а в траві ховаються прудкі ящірки. Цей неповторний світ чекає на вас. Зовсім не обов'язково вирушати кудись за моря, щоб привезти з поїздки купу феєричних вражень. І допоможе вам в цьому велосипед, який проїде там, де не пробереться автівка, та не злякає шумом полохливих мешканців Бузького Гарду.
Тож якщо є можливість кудись поїхати — їдьте! Винагородою буде багато цікавого і море позитиву, та радість, що сильніша за втому.
По приїзді додому виявилося, що проїхали понад
Насамкінець хочу додати, що хотілося б побільше таких от заходів. Щира вдячність організаторам пробігу та учасникам за хорошу компанію! Та побажання на майбутнє: варто, щоб про подібні події дізнавалося більше народу. Бо цього разу реклами майже не було. Я дізналася лише завдяки другові, котрий поділився публікацією про велопробіг у фейсбуці. А чимало людей, які хотіли б прокататися, може, й не бачили цього посту. Тому варто писати в газеті, показувати анонс на телебаченні, або ж розклеїти листівки по місту. Тоді учасників побільшає — а отже, побільшає щасливих та натхненних людей, які люблять Україну, Бузький Гард та велосипеди!
