Люди почуваються самотніми. І це найбільш нормальна та водночас сумна частина нашого існування, яка тільки може бути. Нам хочеться поглядів, уваги, доторків, слів — і відчувати, що наші фрази, усмішки і побажання доброї й тихої ночі теж комусь дуже потрібні. Людська самотність — це вірус, він шириться в натовпах і в квартирах багатоповерхівок, та найбільше він прогресує, коли ми залишаємося наодинці з собою. Однак навіть коли здається, що «вашої» людини годі й знайти — це все ж не так. Хочу порадити вам книжки, які в такому випадку вас зможуть трохи зігріти і підтримати.
«Наші душі вночі», Кент Гаруф
Одного чудового дня сімдесятирічна Едді приходить до свого сусіда Луїса. Вони двоє втратили своїх коханих, їхні діти давно виросли та покинули маленьке місто, життя протікає рівномірно та спокійно, поки жінка не пропонує чоловікові дивну річ — спати разом. Лежати в ліжку, розмовляти, засинати без снодійних, знаєте? — просто відчувати тепло іншої людини поряд. А читачам залишається лише спостерігати, до чого призведе ця авантюра. Ця книжка про те, що ми, люди, завжди хочемо все залагодити — і не виходить. Про те, що ми хочемо одного, а виходить зовсім інше, і не завжди результат нас засмучує. Про те, що ми не одинокі у своїй самотності, і навіть коли байдуже до усього світу, це-таки трохи врівноважує.
«З Елеанор Оліфант усе гаразд», Ґейл Ханімен
З пані дійсно все гаразд: вона п’є горілку, ходить на роботу і не розмовляє з людьми з п’ятниці по понеділок — бо немає з ким. Звісно, вона в повному порядку.
Соціальна взаємодія Елеанор з навколишнім світом, його сприйняття загалом — це диво дивне, через що за її життям стає дуже цікаво спостерігати, і таки є за чим! По-перше, Елеанор має за спиною дуже темну історію, але яку саме — ми можемо тільки здогадуватися. По-друге, її соціальне життя рушило з місця: з’явилися нові друзі, концерти, вечірки, червоні светри та обіди на двох. Трансформація героїні як внутрішньо, так і зовнішньо, просто дивовижна!
Мене цей троп дуже зачепив, і попри те, що сама книга йде доволі спокійно та розмірено, моменти їхніх телефонних розмов давали мені ляпаса й змушували тривожитися більше, ніж під час прочитання жахастиків. Тож так — самотність буває і такою.
«Дощило птахами», Жослін Сосьє
Сюжет такий: давним-давно у кількох містах Канади відбулися Великі Пожоги, полум’я охоплювало все і всіх, через що вижило не так уже й багато людей (і птахів теж, як ви можете зрозуміти з назви). На цьому вигадка закінчується і починається реальність, де у трьох хижках у самотньому лісі живуть троє літніх чоловіків, що покинули своє звичайне життя з тієї чи іншої причини, один із яких — Тед — вижив під час Великих Пожогів. І у цій маленькій, лише на 160 сторінок, історії, ми бачимо як вони живуть, і бачимо їхню свободу обирати чи не обирати смерть, і недолугість прощань, і, звісно ж, сильне кохання, бо ж «шерше ля фам»: жінка в сюжеті з’явиться, а то й не одна. Про дружбу, виживання і саме життя, як би це не було банально.
Ділюся цими історіями, думаючи про вас, товариство. А поки про вас думає хоча б одна людина — ви вже на дещицю менш одинокі цього спекотного літнього дня.
