Вкотре переконуюся, що наші зустрічі на цій землі невипадкові. Вони, як правило, вчасні і мають своє підґрунтя. Останнім часом моє буття сповнене волонтерських турбот. Це щоденні поїздки, комунікації та допомога. Останнє — це комплектація посилки антонівцям. Після поїздки до них, з’ясувалося, що хлопцям-ремонтникам потрібні робочі штани, а декотрим — садовий інвентар. Тож, зайнялася цим і, до речі, забігаючи наперед скажу, що посилка уже на шляху в Антонівку. Так ось, щоб зібрати потрібне, їхала по допомогу до банку одягу, що на Санта-Україні. І там випадково зустріла Євгенію Зінов’єву. Думаю, для більшості первомайців ця жінка — відома особистість.
Якщо хтось не пам’ятає, то коротка довідка для вас. Євгенія Яківна Зінов’єва — благодійниця, громадська діячка, волонтерка, нагороджена медалями «Ветеран праці», «За громадянську мужність», «За вірність і відданість» (Республіка Молдова), а також численними Почесними грамотами і подяками. Воїни-інтернаціоналісти називають її своєю мамою. Знають добре, що Євгенію Яківну не обійшло велике горе. Старший син, гвардії лейтенант Олексій Зінов’єв повернувся з Афганістану на поріг своєї домівки «чорним тюльпаном». Іменем Олексія Зінов’єва названо одну з вулиць нашого міста.
Ми обійнялися, привіталися і розговорилися. Вона теж у своїх питаннях завітала сюди. Як і раніше, опікується питаннями військових, поранених, займається благодійництвом та нагадує світові про тих, хто став жертвою війни.
Євгенія Зінов'єва: «Я живу цими хлопцями»
«Днями побачила в інтернеті хлопчика без двох ніг. Він пише, що немає за що лікуватися. Тож вирішила із своєї пенсії півтори тисячі гривень перерахувати. Загалом, я живу цими хлопцями. Я з ними комунікую в телефонному режимі, надаю консультації, як можу — то і фінансово допомагаю. Зараз стількох ми поховали, то я готую вже статтю «Герої не вмирають». Розкажу і про героя із нашого двору, який загинув півтора місяці тому. Йому всього лиш 44 роки. А сина мого вже немає 42 роки. Загинув 2 травня 1982 році в Афганістані. Але він живий і досі в пам’яті моїй і буде жити! Пишу статті, може, пам’ятаєте: «Мамо, я повернуся, бо це ж не війна». А другу статтю я написала напередодні повномасштабного вторгнення і вийшла вона в «районці» 15 лютого 2022 року. Я не знала, що почнеться війна. Але дуже хочу, щоб із цим матеріалом ознайомився і наш Президент Володимир Зеленський».
Фото: Наталія Клименко
Напевне, так треба було, щоб почути, усвідомити і продовжити
Наша розмова була короткою, але такою змістовною. Мати, яка колись втратила сина на війні, продовжує говорити про воєнні злочини і називає імена тих, хто винен у розв’язанні воєн. Про це треба говорити! Ми домовилися про зустріч. А я подумала: обов’язково спробую передати її матеріал в Адміністрацію Президента. Треба, щоб на державному рівні знали про таких матерів. Тож зустріч таки невипадкова. Напевне, так треба було, щоб почути, усвідомити і продовжити.
📌 Читайте цікаві та актуальні новини вашого міста та області на порталі у розділі регіону - ukr.net.
