Мозаїка кольорових каменів і барвистого осіннього листя, стрімкі пороги та широкі плеса, нелякані качки й таємничий острів — цей калейдоскоп вражень чекає на вас зовсім поруч. За рогом, можна сказати. А точніше — під кручею, що по вулиці Павла Тичини, за 6-ю школою. Саме там сипкими схилами спускається стежинка до «Третьої мельниці», як і досі чомусь називають в народі млин Августа Гана на Ольвіопольському березі.
Минулого разу ми з вами подорожували до Ганівського млина на Голтянському березі, біля 3-ї школи. Нині ж пропоную відвідати млин, що якраз навпроти, — але з правого берега не побачиш, бо ховається за Синевецьким островом, де за роки виросли високі дерева.
У публікації Оксани Дорошенко є ретро-світлина з архіву Первомайського краєзнавчого музею, де ліс на острові ще зовсім молодий, добре проглядається той берег та будівля млина на ньому. Наприкінці XIX століття тут, поєднавши два береги, працював потужний борошномельний комплекс, де за добу перемелювали тисячі пудів борошна. І саме на лівому березі збереглося набагато більше цікавих споруд із тих не дуже й давніх часів.
Гребля навесні
Перший раз приїздила в ці краї навесні, коли ще тільки з'являлося листячко на деревах, і гілки були оповиті легким зеленим серпанком. Проте вирішила ще раз з'їздити до цього млина, щоб зробити нові світлини. Й не пошкодувала, хоча й майже потрапила у шалену зливу. Бо восени тут зовсім інші кольори; місце те ж саме, але виглядає інакше. При цьому не менш казково!
Зранку вже збиралося на дощ: небо то загромаджували величні хмари, то виглядало сонечко; біля Орлика хмара таки оббризкала дощем, та вже в Молодіжному парку по-весняному зелене листя засвітилося в теплому промінні, а на тлі сизо-синьої хмари над «Фрегатом» сяяла дивовижно яскрава подвійна веселка. Погода змінювалася щохвилини, наче попереджувала: ой, щось буде! Та нас, мандрівників, не залякаєш дощем, і ось я вже на кручі, дивлюся на Буг, на Скелю через річку, праворуч, ліворуч... А звідти, з боку Грушівки, насувався дощ! Навіть не дощ, а злива — було бачити, як вона йде сірою туманною стіною. Мала кілька хвилин, щоб сховатися.
Він знайшовся під навісом неподалік школи. Там ми з велосипедом і влаштувалися. Споглядали, як на вулиці шаленіла злива. Таке коїлось!.. У міському парку зламалося дерево. Центр засипало градом. Вулицею мчали потоки. А з боку Мигії вже прояснювалося. І от хмари вилили весь цей шалений запас води в річки, які нині так цього потребують, та й пішли далі, кудись на захід. А Буг віддзеркалив у собі вмите синє небо.
Авжеж, ми знов на кручі — адже як можна побувати так близько й повертатися? Спуск крутим схилом, втім, виявився тією ще розвагою! Мало того, що стежка стала слизькою від дощу, місцями перетворилася в болото та ноги раз у раз ковзали в багнюці, — на стежинку та на стебла трави обабіч неї там і сям повиповзали маленькі равлики. Крихітні й тендітні, з білими мушлями — тільки й дивися, щоб не розчавити. Лавіруючи між равликами та ковзаючись на багнюці, як-не-як подолали цей шлях. Нагородою став чудовий краєвид: дзеркальне плесо, всіяні крапельками дощу очерети та мета подорожі — старий млин!
Кам'яний мур із невеликою башточкою. От цікаво, яке було її призначення? Виглядає, мов маленька фортеця. Також цікаво дізнатися, що за споруди із круглими «басейнами» по три у ряд, де нині росте ряска та живуть жабки.
Залишки мурованих стін. Великі й малі камені, серед яких вирує вода. І загадковий форпост на віддалі від берега — наче бастіон у річці. І все те кольорове.
Гадаєте, ніби камені сірі? А от придивіться уважніше: нарахуєте не менш півдюжини кольорів. Тут і рожево-рудий, і бежевий, і зелений, і майже чорний, і світло-сірий. Барвисту мозаїку каменів доповнює осіннє листя — брунатне, сонячне, жовтогаряче; зелений мох на камінні та стовбурах дерев, з яких хтось зробив два місточки через бурхливий потік. По одному стовбурі йдеш, за другий тримаєшся! Хто сміливий — той потрапить до загадкового бастіону, схожого на фортецю. А звідти легко перейти на греблю, що, наче міст, пролягла аж до острова. Зараз рівень води настільки знизився, що можна перейти нею на острів, майже не намочивши ніг. По світлинах добре видно, як порівняти весняну та нинішню, — у квітні через греблю по всій її довжині текла вода, а зараз лише посередині біжить струмок. Якщо ж порівняти із тим, що було років тридцять тому, — рівень води знизився на півтора-два метри. Довкола живуть качки, які майже не бояться гостей — ходять собі, плавають, одна навіть спала, засунувши голову кудись у пір'я на спині, та прокинулася, коли я підійшла зовсім близько. Тоді вони вже вирішили, що варто звідси тікати, й попливли подалі.
Біля острова у воді — розсипи каменів, між якими струмує вода, подекуди навіть є невеликі, але справжнісінькі водоспади. По тих каменях, якщо трошки пострибати й полазити, можна дістатися до острова. Давно мріяла побувати на ньому, і ось, затамувавши подих, із відчуттям першовідкривача, ступаю на берег. Тут також є мур, побудований дугою, вкритий мохом та всипаний листям. Старі млини все більше нагадують мені фортеці: ті ж муровані башти, ті ж міцні фортечні мури, та ж аура спокою та давнини.
Стежка, всипана мокрим листям, в'юнилася поміж темних стовбурів та високих крон, й вивела мене на той берег острова — до того самого місця, яке бачили зі Скелі, яке стільки разів фотографувала, — навпроти Ганівського млина біля 3-ї школи. Тут також збереглися залишки кам'яних стін, а від острова до берега простяглась гребля — проте нею вже було б важко перейти, хіба що влітку, босоніж.
Про цей острів багато цікавого пишуть місцеві експерти на Google Maps. Це один із найбільших островів на південному Бузі. Колись, у 1980-х роках, острів ділив навпіл струмок у районі греблі. Дуже цікаво те, що в той час острів був наочним «посібником» з природознавства: вчителі біології водили сюди учнів на екскурсії. А все тому, що на острові були присутні майже всі кліматичні зони, що є на території України: з одного краю ліс, тоді густий підлісок з малинником, який плавно переходив у лісостеп, той ставав степом, далі — піщаний берег і врешті — болотиста місцина з очеретами. Може, хтось із читачів сам був на такій екскурсії? Відгукніться, розкажіть у коментарях — будемо згадувати разом! А ще, можливо, багато первомайчан пам'ятає, як до острова ходив прогулянковий катер.
Настав час вертатися — в'юнкою стежинкою, довгою греблею, дерев'яними містками над невпинною водою, сипкими доріжками. Дуже не хотілось лізти вгору тим схилом, та ще й з велосипедом. Іншим шляхом — попід берегом та високою двоповерховою будівлею понад самісінькою водою, — теж. Бо навесні я там вже проходила. Стежка від 6-ї школи веде понад берегом, уздовж ріки та височенної стіни, а тоді притискається до тієї стіни впритул. Треба неабияка спритність, щоб пройти там, не звалившись у воду. Далі ж просто з-під стіни росте дерево, що міцно вчепилося в неї корінням — до того часу мені ще не доводилося бачити велосипед на дереві. Тоді перебралися, але повторювати ту епопею щось не хотілося.
Побачивши гарний п'ятилистковий виноград на цегляній стіні, вирішила сфотографувати. Й поруч вгледіла іще одну стежинку, яка вела нагору. А ну, якщо піти нею?.. І на прощання старий млин відкрив мені ще одну таємницю: ця стежка таки виявилася третім шляхом до «Третьої мельниці», без екстриму у вигляді ковзання по схилах та лазіння по деревах. Вона вела між чудовими каменями, складеними з багатьох шарів кольорового граніту, та бетонним парканом, де розташоване якесь підприємство — у будівлі ще з млинових часів, і схоже, воно працює, бо у вікнах на другому поверсі горіло світло. Якщо дивитись по мапі, ймовірно, то меблева фабрика «Кедр». Може, місцеві мешканці підкажуть, чи воно так.
Ось тільки у тій арці було зовсім не романтично насмічено. А вище виднілася ще якась цікава, та, на жаль, напівзруйнована споруда. І ще вгору — абсолютно ціла будівля з того ж матеріалу. Цікаво, що там зараз? І чому одні споруди цілісінькі, їх використовують та дбають за ними, а іншим дозволяють руйнуватися?
Від старих млинів і так небагато залишилося — через людей та негоду, а що ж буде ще за 100 років? Маємо замислитися, що такі гарні місця, біля яких нам пощастило жити, варто берегти.
А стежинка піднялася нагору, і... привела до будинку родини Ганів. Того самого двоповерхового білого маєтку із кольоровою мозаїкою у дворі. Мабуть, саме нею, цією стежкою, Август Ган колись спускався до ріки, до свого млина.
Подвір'ям бігали кури та собаки. Ті й інші виказали неабияке здивування та обурення появою велосипедистки. Білі пихаті півні невдоволено квоктали, а собаки здійняли гавкіт, тож довелося швидше йти далі.
Вузенька вуличка привела майже до того місця, де перечікували дощ. А далі вже знайомий шлях — до залізничного моста, на свій берег. З цієї маленької подорожі привезла безліч вражень, світлин та бажання ще повернутися у ці мальовничі місця.
До речі, якщо ви любите не тільки мандрувати, а й готувати смаколики, завітайте на мій авторський сайт з рецептами української кухні.
