Сьогодні немає професії, про яку б так багато говорили, як про лікарську. Нарешті суспільство живо усвідомило її значимість. Гард.City поспілкувався з лікарем, який у професії більше сорока років. Знайомтеся: Микола Семенович Кифоренко.
Микола Семенович Кифоренко — лікар-терапевт з 40-річним стажем, завідувач Первомайським відділенням Миколаївського обласного шпиталю для ветеранів Великої Вітчизняної війни та учасників бойових дій. Сам він теж учасник бойових дій в Афганістані, нагороджений Орденом Червоної Зірки та медаллю «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу». З ним говорили про роботу, країну і життя.
— Миколо Семеновичу, розкажіть про себе.
— Я народився у 1963 році в селі Секретарці Кривоозерського району. У 1980 році, після закінчення школи, вступив до Київського медичного училища №2 на фельдшерське відділення. Після завершення навчання у 1983 році був призваний до лав Збройних сил Радянської армії. Спочатку пройшов навчання в Термезі, а потім був направлений в Афганістан, де прослужив більше двох років. В медичному пункті надавав медичну допомогу військовим, допомагав з евакуацією поранених та хворих в медсанбат. У 1985 році, після демобілізації, працював у Кривоозерській районній лікарні на посаді фельдшера швидкої допомоги. У 1986 році вступив на лікувальний факультет Київського медичного інституту. Після завершення навчання у 1992 році моя професійна діяльність була пов’язана лише з Первомайськом. Працював у міській лікарні, у лікарні №1, поліклініці, з 2001 року — в районній лікарні та за сумісництвом в шпиталі. З 2011-го — лікар-терапевт і завідувач Первомайським відділенням Миколаївського обласного шпиталю для ветеранів Великої Вітчизняної війни та учасників бойових дій.
— Вас відпустили спогади про Афганістан?
— Як би не хотілося забути, але спогади залишаються, це частина життя, я спілкуюся з побратимами, часто згадуємо роки служби.
— Що для вас ваша професія?
— Наша професія – це, перш за все, медична допомога людям, порятунок їхнього життя і, звичайно, підтримка словом. Потрібно вислухати людину, поговорити з нею, дати необхідні поради.
— А як лікуєте себе ви, коли хворієте?
— Я лікуюся, як і звичайні люди, але буває, що для себе не вистачає часу, тоді кажу собі: «Пройде, переболить».
— Якому відпочинку надаєте перевагу?
— У відпустці їдемо на кілька днів на море, але, в основному, відпочиваю вдома.
— Що допомагає вам тримати себе у формі?
— Робота – дім – робота.
— Що найважче у вашій роботі?
— Лікар переживає і відповідає за кожного пацієнта, що залишає відбиток і на нашому житті, це найважче, тому що медицина іноді не всесильна. Недарма Гіппократ казав, що мистецтво лікувати людей — найважливіше з мистецтв. Я б додав, що і найвідповідальніше.
— Чи були у вас думки виїхати за кордон, де ваша робота була б високооплачуваною та цінувалася державою та суспільством?
— Ніколи над цим не замислювався. Я народився в Україні, виріс тут, працюю, у нас теж люди потребують лікарської допомоги.
— Хто сьогодні є вашими пацієнтами?
— У нас лікуються ветерани війни та інваліди війни, діти війни з групою інвалідності, учасники бойових дій в зоні АТО, чорнобильці І категорії. Шпиталь заснований у 2003 році для обслуговування населення Первомайська, Первомайського, Арбузинського, Кривоозерського, Доманівського, Врадіївського районів та Южноукраїнська. У відділенні 30 ліжок для цілодобового перебування 30-ти хворих. Персонал — 16 медпрацівників. За рік у нас лікуються 50-60 ветеранів бойових дій на Сході країни.
— Ви щаслива людина?
— Життя – це вже щастя. Що людині потрібно? Здоров’я, мир, благополуччя, хороша атмосфера вдома і на роботі.
— Що б ви порадили населенню в час пандемії?
— Дотримуватися всіх карантинних заходів і не піддаватися паніці.
Розповів Микола Семенович про те, що стати лікарем була його мрія з дитинства, ніхто з його сім’ї не мав стосунків до лікарської справи. Він веде звичайний спосіб життя звичайної людини і сподівається, що колись медицина в нашій державі стане пріоритетним питанням, бо здорова нація — запорука нашого з вами майбутнього.
