Напередодні Дня фізичної культури і спорту журналіст Гард.City поспілкувався з Іваном Шарковським — тренером, колишнім директором районної ДЮСШ та людиною, яка на власній ініціативі й за власні кошти повертає великий баскетбол дітям Первомайська. Про спорт, байдужість чиновників, психологічне розвантаження під час війни, роботу на власному ентузіазмі та спортивні перемоги — в щирій та безкомпромісній розмові.
Фото: архів Гард.City
Спорт під час війни: «У залі голова освіжається на повну — ти забуваєш усе»
Зараз, під час воєнного стану, спорт відіграє надзвичайно важливу роль. Діти мають точно знати, куди їм піти, де витратити свою енергію та хоча б на кілька годин забути про все, що відбувається навколо. Тому, переконаний тренер, саме зараз спортивні заняття особливо важливі.
«Коли заходиш у спортивний зал — голова освіжається на повну. Ти стаєш весь у залі, весь у спорті. Що ж стосується загальної ситуації у нашому місті... Все доволі складно. Чому так? Бо все впирається у фінансування. Проте зауважу: наше фінансування тримається фактично на батьках та особистій ініціативі. Більше того, багато куди ми катаємося чисто за власні кошти, аби діти не оплачували поїздки. Наприклад, ми тричі їздили на змагання у Вознесенськ: один раз поїздку оплатили батьки, а два рази — я самостійно. Двічі їздили в Побужжя — і я також повністю все закривав власним коштом», — з усмішкою каже тренер.
Відразу ж запитую: а навіщо? Бо ж так далеко не заїдеш, та й рідні на якомусь етапі перестануть розуміти це спортивне волонтерство.
«Мене часто запитують, що мною рухає і навіщо займатися таким «спортивним волонтерством». Я взяв приклад зі свого кума — Антона Васильовича Опрі, якого багато хто знає за проєктом «Рафтинг-тур». Коли у 2015 році я працював директором районної ДЮСШ, він прийшов до мене працювати тренером. І з того самого 2015 року він жодного разу не брав у мене коштів на поїздки чи організаційні моменти — завжди закривав усе сам. Я дивився на це і думав: «А чому ні?» Так, я чудово розумію, що це мої власні гроші. Вони мали б іти в мою родину, у мій сімейний бюджет, але натомість ідуть на чужих дітей. Проте зараз війна, триває воєнний стан, і у багатьох батьків просто немає грошей. А в Первомайську наша дитяча баскетбольна команда — єдина. Ходити чи їздити грати всередині міста банально немає з ким. Доводиться постійно шукати виходи на інші громади та міста», — пояснює необхідність виїздів команди тренер.
Раніше, каже Іван Шарковський, також була команда у Лисій Горі, але тамтешній тренер став до лав Сил оборони. Тож тепер баскетбол там на павзі.
На змаганнях у ВознесенськуФото: з архіву Івана Шарковського
Про стан баскетболу у Первомайську: «Вісім років цього спорту в місті не існувало взагалі»
Про перші кроки команди згадує тренер теж усміхаючись. Мовляв, спочатку діти навіть не могли зрозуміти, що таке баскетбол. Бо у школах на уроках фізвиховання фактично бачать переважно футбол та легку атлетику. А у міській спортивній школі профільного відділення немає. Окрім футболу з командних видів спорту функціонує відділення волейболу, та й те тільки для дівчат, команди хлопців немає зовсім через відсутність тренера.
«У 2016 році вони просто вирізали баскетбольні кільця у спортивній школі — і на цьому все закінчилося. Баскетбол у місті перестали бачити в принципі. Хоча я добре пам'ятаю 2000-ні роки, коли ми навчалися. У місті були дуже сильні баскетбольні команди, працювали чудові тренери у 12-й та 15-й школах. Баскетбол у Первомайську був! А останні вісім років його в місті не було зовсім. Я сам займаюся баскетболом із п’ятого класу. Потім у школі, в інституті. Перший рік у виші хотів відпочити, пішов на легку атлетику, але через три місяці кинув і повернувся до баскетболу — відіграв усі п'ять років навчання. Потім пішов працювати у школу в Романовій Балці, перейшов у Чаусове — там займався чисто дівчатами, ми навіть ставали чемпіонами області серед ДЮСШ. А після ліквідації закладу я перейшов у ліцей «Лідер», це колишня 15-та школа, і потихесеньку почав набирати хлопців», — розповів коротко про свій шлях у баскетболі Іван Шарковський.
Зараз загальна кількість вихованців у баскетбольному клубі «Тигри» становить майже 30 осіб. Близько десяти дітей — це 3, 4, 5 та 6 класи, а всі інші — старші хлопці. А починали з того, що в перші три місяці на тренування приходили всього 6-7 чоловік. Потім, каже тренер, спрацювало «сарафанне радіо»: хлопці між собою передали звістку про тренування — і процес пішов активніше.
«Зараз ми активно набираємо найменших — третій-четвертий класи. Вони такі кумедні, даєш їм легких «пендляків», вони намагаються докинути м'яч до кільця, а воно для них ще дуже високе. Жартую з ними: «Значить, не доїли ви сьогодення кашки, що не можете докинути!» Але діти дуже стараються, вони дійсно хочуть грати. Приходять раніше на тренування, запитують, чи можна кидати. Коли дивишся на це, розумієш: як можна це кинути й звільнитися? Поки що в моєму житті баскетбол, баскетбол і тільки баскетбол», — мовить тренер.
І додає: двері зали відчинені для усіх охочих, не відмовить у можливості спробувати себе нікому.
«У мене в команді є дві дитини, які за медичними показниками взагалі звільнені від фізкультури. На звичайні уроки вони не ходять, знаходяться у спецгрупі. Але вони ходять до мене на баскетбол! Вони займаються, і в них усе класно виходить — буває навіть краще, ніж у тієї дитини, яка відвідує фізкультуру та може вільно бігати й стрибати. Єдине, що прикро — батьки бояться випускати таких дітей на змагання. Вони дуже хвилюються за їхнє здоров'я. На тренування ходити дозволяють, а на турніри — ні. В одного хлопчика є проблеми з серцем, але лікарі самі сказали: «Нехай ходить на тренування, навантажуйте його, щоб серцевий м'яз відновлювався». Він вищий за мене зростом, йому достатньо просто підстрибнути та покласти м'яч у кошик. Але родина боїться. І це буває дуже прикро: розраховуєш на дитину, як на основного гравця, а вона перед самими змаганнями залишається вдома», — ділиться Іван Шарковський.
Про «валідол» на паркеті: 8 секунд до фіналу у Вознесенську
У ВознесенськуФото: з архіву Івана Шарковського
Первомайському баскетбольному клубу 1 лютого виповнився один рік, зараз це вже понад півтора роки офіційного існування. За цей час було чимало виїздів, але найбільше закарбувалися в пам'яті останні змагання у Вознесенську, де місцевий БК «Титани» святкував триріччя. Первомайцям протистояли сильні суперники: вихованці ДЮСШ Южноукраїнська, команди з Кропивницького та господарів майданчика.
Наші хлопці посіли підсумкове третє місце, але боротьба на майданчику була запекла! З командами з Кропивницького та Вознесенська грати було важко, бо тамтешні хлопці були старшими. А от із південноукраїнськими однолітками первомайці йшли очко в очко протягом усього матчу.
«Залишається останніх 8 секунд гри. Рахунок 25:26 — ми виграємо рівно на одне очко. І тут іде вирішальна атака суперника. Хлопчик з їхньої команди разів десять поспіль кидає м'яч у кільце прямо з-під щита! І ніяк не може влучити. Ти стоїш на тренерському місці і подумки волаєш: «Та вибийте ви той м'яч! Вибийте його!» Наші наче й вибивають, а він знову його підхоплює і знову кидає. І ось лунає фінальний свисток — рахунок залишається 25:26 на нашу користь! Хлопці були неймовірно щасливі, емоції просто зашкалювали», — не приховує радості й зараз від спогадів тренер.
На другу річницю клубу у Первомайську хочуть обов'язково організувати власний великий турнір у та запросити команди з інших міст у відповідь.
Фото: архів Гард.City
Про матчі з дорослими та бюрократичний супротив у місті
«Я не можу просто стояти на лінії майданчика, коли діти грають. Я стаю з ними, обираю собі найменших, а старших ставлю проти нас. І коли бачу, як малий у мене відбирає м'яч або обіграє — радію, бо бачу реальний прогрес. Крім того, щосуботи о п'ятій годині вечора ми збираємося у залі з місцевими дорослими любителями — чоловіками у категорії «40+». Приходять і мої вихованці. І якщо на звичайному тренуванні дитина може бути з якихось причин трошки замкненою, то у грі з дорослими чоловіками вона розкривається на повну: забиває триочкові з будь-якої точки!» — тішиться Іван Шарковський.
Проте, на жаль, розвиток баскетболу у Первомайську впирається і у об'єктивні, і у бюрократичні бар'єри. Відкрити відділення баскетболу на базі ДЮСШ не вдається через відсутність тренерів та ресурсів на це. А з огляду на те, що спортшкола є окремим від решти шкіл міста закладом, то її ресурси можуть використовуватися лише нею.
«Дуже прикро, що міське управління освіти не допомагає взагалі нічим. Я сам звертався до начальника управління з проханням виділити транспорт для поїздки дітей на змагання до Вознесенська. Казав: я сам заправлю автобус за власні кошти, сам оплачу роботу водія! Відповідь була категоричною: «Цей транспорт не призначений для інших дітей, крім вихованців міської ДЮСШ». У результаті нам довелося заправляти дві приватні легкові машини й так везти дітей. Це дуже прикро, адже це такі ж самі наші, первомайські діти!» — переконаний тренер.
Фото: архів Гард.City
«У районі все було простіше та ефективніше»
Раніше Іван Шарковський протягом 10 років працював у районній ДЮСШ, зокрема очолював її. І на прохання порівняти досвід роботи в районі та місті — відповідає однозначно: в районі все було набагато простіше та ефективніше. За час своєї роботи тренер встиг попрацювати з трьома начальниками районного управління освіти, і з усіма, каже, вдавалося знаходити спільну мову.
«Коли мене у 23 роки призначили директором районної ДЮСШ, спочатку було дуже страшно. Пам'ятаю, як на перші збори колективу прийшли досвідчені тренери й відверто казали мені в очі: «Та він нічого не зробить!» Але ми вибивали кошти на сесіях, купували якісний інвентар — м'ячі Mikasa, фірмову форму Mizuma. І вже через пів року ті самі тренери ставали перед усім колективом і вибачалися за свої перші слова. У районі було чудове фінансування. Тренери за перші місця своїх вихованців отримували до 100% премії, ми мали повну підтримку щодо транспорту — робили офіційні клопотання, отримували погодження і спокійно везли дітей на змагання. На жаль, через реформу децентралізації районну ДЮСШ ліквідували, як і багато інших установ», — згадує Іван Шарковський.
Попри всі поточні труднощі, нині Іван Шарковський не шкодує, що опинився саме там, де зараз є. Згадує, що коли прийшов на запрошення директорки ліцею Наталії Пташинської на роботу вчителем фізвиховання, то вагався, бо боявся «міських» дітей. Але всі міфи розвіялися у перший же тиждень. Діти є дітьми всюди, певен тренер, головне — залишатися людиною та ставитися до них із повагою.
Фото: архів Гард.City
Про сучасне покоління та майбутнє: «Без спорту зараз просто неможливо»
Сьогодні заохотити дітей займатися спортом — це колосальна праця. Головний ворог здоров'я та активності — телефон, зауважує Іван Шарковський. Розповідає, як перед тренуванням щоразу бачить своїх вихованців з очима, зверненими в екрани. Але водночас додає — вони вже розуміють його з першого погляду і ховають гаджети.
«Зараз дуже багато дітей мають сколіоз та проблеми із поставою саме через комп'ютери й смартфони. Кажеш дитині: «Тримай спину рівно!», а вона фізично не може цього зробити. Запитуєш: «Ти вранці зарядку робив?» — «Ні, а навіщо?» Тут надзвичайно важлива підтримка батьків. А що ми бачимо часом? Учень 8-го чи 9-го класу мені каже: «А мама сказала, що мені ваша фізкультура не потрібна. Сиди собі, буде в тебе 3 бали — і досить». Це дуже прикро чути. Я кажу таким дітям: запитайте у своїх батьків, як вони росли 20-30 років тому, чи казали їм їхні батьки, що спорт не потрібний?» — зауважує Іван Шарковський.
Попри все, переконаний тренер, спорт сьогодні — це база, без якої неможливо вижити. По-перше, через війну та постійний стрес. По-друге — це фізичне відновлення. Варто лише прийти до спортивної зали, повністю абстрагуватися від усього зовнішнього світу і залишитись у грі. І заради тих очей дітей, які щиро горять баскетболом, варто працювати далі.
