Останнім часом у Первомайську тільки й розмов, що про гонконгські вафлі біля Мигії. Люди переказують враження, додають емоцій, і вже навіть народжуються маленькі «легенди» про черги та смак, заради якого варто звернути з дороги. Чутки дійшли і до журналістки. Тож коли випала нагода їхати в той бік, вирішила не проїхати повз і перевірити все на власні очі.
Реклама? Не цього разу. Просто режим цікавості: увімкнено.
Дегустують і популяризують
І справді: біля невеликої кав’ярні, що розташована неподалік мигіївського Радонового озера, людно. Хтось під’їжджає машиною, хтось уже стоїть у черзі, хтось виходить із вафлею в руках. Атмосфера тут жива й дуже проста.
Підходжу і стаю в чергу. Переді мною з десяток людей. Черга рухається швидко, а розмови не стихають: хтось радить начинку, хтось ділиться враженнями.
Саме тут знайомлюся з відвідувачами. Марія, Анна та Олена приїхали з дітьми. Кажуть, про вафлі почули в соцмережах, тому вирішили приїхати, посмакувати і підтримати місцевих підприємців.
— Думали, що нас уже нічим не здивуєш, але приїхали й не пожалкували, — усміхаються дівчата. — І дітям радість, і собі відпочинок.
Ідея, яка «зайшла» не одразу
Кав’ярня працює вже два роки. Її власниця, пані Наталія Гур’янова, не приховує: спочатку було непросто.
— Перші два роки вона ледь трималась. Люди інколи заїжджали, брали каву, щось із продукції — і все. Потік був слабкий, — розповідає вона.
Ідея з вафлями з’явилася не одразу.
— Я вже, чесно кажучи, зневірилася, а потім вирішила: була не була, спробую вафлі. І воно якось пішло, — каже пані Наталія.
Сьогодні вафлі випікають просто на місці. Рецепт власниця не розкриває, але зізнається, що з начинками постійно експериментує.
— Є і солодкі, і солоні варіанти. Солоні спеціально розробляла для моєї донечки, бо вона дуже полюбляє з червоною рибкою. А так ми використовуємо в начинку те, що дає наш край: ягоди, сезонні продукти. До речі, начинки — це моя власна рецептура: кілька днів підбирала, експериментувала, поки не знайшла той самий смак, — ділиться Наталія.
Коли бізнес стає середовищем
У кав’ярні працює й майстриня Ольга Шевченко, про яку наше видання вже писало раніше. Вона тут не лише допомагає випікати смаколики, а й демонструє свої вироби, працює з відвідувачами і додає простору ще один вимір — ремісничий.
Так у невеликій точці біля озера поєдналося кілька речей: гастрономія, ручна праця і природа.
Малий бізнес як форма стійкості
Купую вафлю і я, пробую. Солодко! А коли до смаку додається ще й краєвид на озеро та «Бузький Гард», то усе сприймається як маленька гастрономічна пригода.
Історія цієї кав’ярні — не лише про вафлі. Це ще й про те, як у невеликому місці біля озера люди створюють простір, куди хочеться повертатися. Тут усе склалося дуже вдало: краєвид, кава, експерименти зі смаками, ручна робота й бажання працювати далі, навіть коли спочатку не все виходило. І, схоже, саме такі невеликі історії сьогодні й формують живу Первомайщину.
