Випадкова зустріч із незнайомкою у місцевому автобусі дала поштовх до народження цього матеріалу. Звичайна розмова під час поїздки раптом перетворилася на відверту історію про війну, втечу з окупації та життя ВПО у Первомайську. Жінка з Херсонщини, яка вже третій рік живе тут, зізналася: попри час, вона й досі почувається чужою у місті, яке стало її новим прихистком.
Не звинувачення, а нагадування
Я не збиралася писати цей матеріал. Його не було ні в моєму журналістському плані, ні серед редакційних завдань. Але зустріч із пані Іриною (так звати мою випадкову попутницю) чомусь дуже зачепила. А найбільше — її слова про те, що навіть через кілька років життя у нашій громаді вона й досі почувається тут чужою.
Можливо, цей текст — спроба виправити нашу спільну помилку. Адже на початку повномасштабної війни ми були значно згуртованішими. Пам’ятаю, як разом шукали переселенцям житло, приносили речі, допомагали продуктами, підтримували морально. Здавалося, що громада стала великим прихистком для тих, хто тікав від страшної війни. Та з часом ця хвиля підтримки майже зійшла нанівець. І сьогодні багато внутрішньо переміщених людей залишилися сам на сам із новим життям, яке доводиться будувати практично з нуля. Разом із валізами вони привезли сюди ще й важкий досвід: страх, втрати, пам’ять про окупацію та відчуття втраченої домівки.
Я пишу цей матеріал не для того, щоб когось звинувачувати. Швидше для того, щоб нагадати: це українці, всі вони — наші земляки, ці люди живуть поруч із нами. І, можливо, якщо ми більше говоритимемо про їхні історії, у громаді стане трохи більше розуміння й толерантності, а на рівні влади — більше уваги до проблем, про які переселенці часто мовчать. Ця розмова змусила мене замислитися: скільки таких історій ми просто не помічаємо?
Наталія та Ірина
Життя, яке довелося починати з нуля
Пані Ірина родом із Херсонщини. Нині вона живе у мікрорайоні ПМК-226 у Первомайську. Познайомилися ми з нею у звичайному рейсовому автобусі №107.
Зізнаюся: громадським транспортом користуюся рідко. Але цього разу вирішила проїхатися маршруткою. Автобус, як це часто буває у години пік, був переповнений. Пасажири стояли майже впритул один до одного, мов оселедці в бочці. І ми з Іриною стояли впритул. Саме з цього і почалася наша розмова.
Поки автобус рухався міськими вулицями, встигли познайомитися ближче. Пані Ірина розповіла, що приїхала до Первомайська з Херсонщини. До речі, у минулому вона теж працювала журналісткою. Жінка коротко згадала, як родині довелося тікати з окупованої території — скільки страху пережили і як зрештою дісталися сюди.
Вона також зауважила, що сьогодні у місті живе чимало людей, які пережили окупацію або бойові дії. З деякими, зокрема з колишньої громади, вона підтримує зв’язок і досі.
— До війни багато з нас були активними, — каже пані Ірина. — Працювали, займалися громадською діяльністю, розвивали свої громади, створювали ініціативи, допомагали іншим.
Та після вимушеного переїзду життя довелося починати з чистого аркуша. І навіть через три роки життя у новому місті багато хто не відчуває себе повноцінною частиною громади.
— Я й досі почуваюся тут чужою, — зізнається пані Ірина.
Сьогодні жінка намагається знайти себе у волонтерстві. Вона долучилася до плетіння захисних сіток, бо хоче бути корисною людям і суспільству. Але внутрішнє відчуття тимчасовості, каже, нікуди не зникло.
Коли підтримка зменшуються
Не можна сказати, що у Первомайську зовсім забули про переселенців. Журналісти пишуть про їхні історії, громадські організації проводять різні заходи на їхню підтримку. Наприклад, Університет третього віку, Десяте квітня, Червоний Хрест працюють із переселенцями, залучають їх до культурних подій, зустрічей та навчальних програм. Але цього, очевидно, недостатньо.
Олена
Ще одна розмова відбулася буквально напередодні — з молодою мамою, яка також приїхала з окупованої території. У неї дитина з інвалідністю. Родина живе у місті вже третій рік — шестеро людей в однокімнатній квартирі, разом із собакою та котом. І, за її словами, сьогодні вони майже не відчувають підтримки. На початку, коли люди тільки прибували, була гуманітарна допомога, консультації, певна увага з боку різних структур. Зараз же, каже жінка, не те що допомоги — навіть інформації майже немає.
— Ми часто просто не знаємо, куди звертатися і які можливості існують, — говорить вона.
Чи стали переселенці частиною громади?
Історії людей, які пережили страх евакуації, блокпости та довгу дорогу з окупації, не закінчуються у день їхнього приїзду в нове місто. Насправді саме тоді починається інший, не менш складний етап — адаптація. Це спроба знайти роботу, налагодити нове життя та відчути себе частиною нового середовища. Саме тому питання адаптації внутрішньо переміщених людей сьогодні залишається одним із ключових для громади. Адже ці люди — не тимчасові гості. Це наші співгромадяни, українці, які втратили свої домівки, але не втратили бажання жити, працювати, розвиватися і бути корисними. І від того, чи зможемо ми допомогти їм відчути себе частиною громади, залежить не лише їхнє особисте майбутнє, а й майбутнє всієї країни.
