Про зникнення сина вона дізналася понад рік тому. І відтоді не припиняє боротьби. Військовий Сергій Амандурдиєв зник під Покровськом у червні 2024 року, а згодом стало відомо, що він у полоні в Чечні. Лариса Амандурдиєва виходить на акції, шукає будь-яку інформацію і переконана — мовчання вбиває шанс на повернення.
Гард.City уже писав про долю Сергія Амандурдиєва. Тоді нам із Полтави телефонувала його сестра Світлана, яка першою кинулася на пошуки брата. І сьогодні вона не припиняє боротьби. Пише у різні інстанції, звертається по допомогу до Координаційного штабу та надрукувала журнал зі світлинами брата. Наразі Світлана народила дівчинку і чекає на повернення брата, щоб познайомити його з племінницею.
«Щоб усі знали, що відбувається»
Лариса Амандурдиєва
За словами мами Лариси, про зникнення сина їй повідомили у середині червня 2024 року.
— Сповіщення принесли додому, але я була на роботі, — згадує жінка. — Донька отримала документ і не наважилася одразу сказати мені правду, щоб не травмувати мене через стан здоров’я. Але мені було б легше знати одразу.
Лише згодом жінка дізналася, що син зник безвісти. Перші дні після цього стали для родини надзвичайно важкими.
— Я сама почала все перевіряти: дзвонила, зверталася, шукала хоч якусь інформацію, — розповідає Лариса.
Мати зверталася до військкомату, поліції, телефонувала рідним. Лише на третій день повідомила сестрі, чий чоловік-військовий також долучився до пошуків.
Жінка працює на місцевому ринку, і навіть там не припиняла спроб знайти бодай якусь інформацію.
— Я підходила до військових, до людей зі сходу, показувала фото сина — може, хтось бачив, чув, але довго не було жодної звістки, — каже вона.
Переломним моментом стало повідомлення, отримане через 13 днів після зникнення.
— Нам сказали, що він живий, — згадує мати.
Згодом родина отримала відео допиту та фотографії, які передали до відповідних органів. З часом з’явилася інформація, що військовий перебуває в полоні. Пізніше це підтвердив і звільнений боєць, який утримувався разом із Сергієм. За його словами, спочатку полонених тримали на території росії, а потім частину з них перевезли до Чечні. Попри окремі свідчення про відносно задовільні умови утримання, мати наголошує: «Він не вдома. Він у полоні. Працює за тарілку супу. І наша коротка двохвилинна розмова, яку нам організував Координаційний штаб, підтвердила, що неволя — то гірше всього».
«Ми повинні підтримувати одне одного»
Сергій Амандурдиєв служить із 2016 року. Спочатку проходив строкову службу, згодом підписав контракт. Служив у підрозділах протиповітряної оборони, брав участь у бойових діях, має відповідні відзнаки. Паралельно навчався за спеціальністю «інженер комп’ютерних технологій», однак через службу не зміг завершити навчання. За словами матері, син ніколи не розповідав їй про війну. «Він казав: "Мамо, тобі це не потрібно знати”», — згадує жінка.
Брат і сестра АмандурдиєвіФото: з родинного альбому
У родині намагалися говорити про хороше, коли він приїжджав у відпустку. У 2022 році Сергій одружився. До повномасштабної війни та служби він вів активне життя: займався спортом, туризмом, цікавився технікою. Був працьовитим і завжди допомагав рідним.
Сьогодні Лариса продовжує працювати, попри складний стан здоров’я, і знаходить сили допомагати іншим родинам, які опинилися в подібній ситуації. Вона регулярно виходить на акції підтримки військовополонених.
— Ми повинні підтримувати одне одного. У кожного свій біль, але разом легше, — каже вона і додає, — Навіть якщо мій син повернеться, я все одно буду виходити й підтримувати інших.
«У нашій родині вже не одне покоління проходить через війну»
Окремо Лариса розповідає і про історію своєї родини — історію, в якій біль, випробування і любов переплітаються вже не одне покоління.
— У нас у родині ніколи не було легко, але ми завжди трималися разом, — каже вона.
Її батько служив у війську і саме там зустрів майбутню дружину. Їхнє кохання починалося всупереч: різне походження, різні традиції, нерозуміння і спротив родини.
— Їх не приймали. Не хотіли визнавати. Але з часом побачили, яка мама, яка вона добра, яка господиня, яка людина. І все змінилося, — ділиться жінка.
Мати Сергія народилася в Туркменській РСР, у багатодітній родині, де життя теж не було простим. У 1975 році сім’я переїхала до України, на Миколаївщину, де й почалося нове життя. Її батьки прожили разом усе життя — попри труднощі, у любові та підтримці.
У родині добре пам’ятають і старші покоління — ті, хто вже проходив через війну. Дід воював у Другій світовій і дійшов до Берліна. Бабуся пережила полон і голод.
— У нашій родині вже не одне покоління пройшло через війну. І тепер — знову. Уже мій син у полоні, — каже вона. І в цих словах і біль, і втома, і водночас сила.
«Кожне слово може допомогти»
Родина підтримує зв’язок із відповідними державними структурами, бере участь у заходах і закликає не мовчати.
Вона вірить, що її син знає: за нього борються. І чекає дня, коли зможе обійняти його вдома, і дякує йому за те, що зумів зберегти своє життя.
