Через 75 років після створення літературного об’єднання «Зажинок» у Первомайську готуються не просто згадати історію, а відновити його активну роботу. Ініціаторкою цього процесу стала письменниця та педагогиня Антоніна Григоренко, яка свого часу очолила об’єднання і нині прагне повернути йому голос у культурному житті міста.
Антоніна Григоренко
Від авторки
Я давно знаю Антоніну Григоренко. Енергійна, швидка, завжди в русі — вона з тих людей, які не можуть сидіти на місці. Лідерка, організаторка, людина ідей і дії. Здається, що в неї завжди більше планів, ніж годин у добі. Її шлях — це шлях людини, яка не просто живе, а постійно створює: спільноти, події, тексти, сенси. Сьогодні вона знову береться за важливе — відродити літературне об’єднання «Зажинок».
Від фронтових років до літературного осередку
Літературне об’єднання «Зажинок» виникло у повоєнні роки після Другої світової при редакції газети «Прибузький комунар». За спогадами учасників, одним із ініціаторів його створення був Василь Годований. Саме навколо редакції почали гуртуватися творчі люди міста. Серед учасників об’єднання були відомі постаті, зокрема Микола Вінграновський, Олекса Різніченко, а також Григорій Усатюк, Леонід Куракін, Валентина Різниченко, Жанна Семененко, Галина Колибзєва, Лоріна Лисогурська, Галина Педченко та інші. Їхні твори публікувалися в місцевій пресі, а згодом частина авторів продовжила літературну діяльність вже за межами міста.
Фото: з особистого архіву Антоніни Григоренко
Книга, що об’єднала покоління
У 2001 році виникла ідея створити першу збірку творів учасників «Зажинку». Ініціатором став Григорій Усатюк, який на той час очолював об’єднання. До книги увійшли не лише тексти діючих учасників, а й авторів, яких уже не було серед живих. Видання стало своєрідною антологією та важливою спробою зберегти літературну спадщину Первомайська. Презентація книги відбулася у міському будинку культури і стала помітною культурною подією: зібралися автори, приїхали учасники з інших міст, звучали поезії та спогади.
Фото: з особистого архіву Антоніни Григоренко
«Ми не просто читали — ми формували одне одного»
Антоніна Григоренко долучилася до «Зажинку» вже у 2000-х роках, коли працювала директоркою дитячо-юнацького центру. Саме там об’єднання отримало новий простір для зустрічей.
«Кожен новий вірш ми обговорювали. Це була справжня творча лабораторія. Ми допомагали одне одному, підказували, шукали точні слова», — пригадує вона.
За її словами, важливу роль у формуванні авторів відігравала внутрішня критика. Зокрема, учасники звертали увагу на мовні неточності, русизми, стилістику — і саме це допомагало текстам «звучати».
Від антології — до нових томів
Після першої книги робота не зупинилася. Було підготовлено ще чотири томи творів учасників об’єднання. Їх уже координувала Антоніна Григоренко. Паралельно вона активно залучала молодь через освітні ініціативи, скаутський рух та культурні проєкти.
«Ми хотіли, щоб література жила. Щоб приходили діти, писали, пробували, не боялися», — каже вона.
Перерва, але не кінець
Згодом через зміни у роботі установи регулярні зустрічі припинилися. Втім, саме об’єднання не зникло. Антоніна Григоренко продовжує допомагати авторам: редагує тексти, сприяє виданню книг, консультує. Серед останніх проєктів — підготовка та випуск збірок місцевих авторів Первомайщини.
Ювілей як новий старт
Ідея відзначити 75-річчя «Зажинку» виникла як потреба нагадати місту про власну культурну історію. За словами Антоніни Григоренко, це буде не одна подія, а цикл заходів. Першу зустріч планують провести в Університеті третього віку вже найближчим часом. Також у планах — заходи в бібліотеках та інших культурно-освітніх просторах.
«Хочеться і тим, хто пам’ятає, і молодому поколінню показати, що це було. І що це варто продовжувати», — говорить вона.
Родинна пам’ять як відповідь на втрату ідентичності
Окреме місце в житті Антоніни Григоренко займає тема родоводу. Інтерес до історії своєї сім’ї з’явився ще в дитинстві. Вона уважно слухала розповіді старших, запам’ятовувала деталі, ставила запитання. Особливо багато їй розповіла прабабуся, яка стала своєрідним «носієм пам’яті» роду. З роками це переросло у свідоме бажання зберегти родинні історії.
«Я зрозуміла, що наші діти можуть цього вже не почути. А якщо не записати, то воно просто зникне», — говорить вона.
Важливу роль у цьому відіграє і ширший історичний контекст. Пані Антоніна переконана: у радянський період українцям цілеспрямовано стирали відчуття власного коріння.
«Нас називали «радянський народ». Фактично знищували національну ідентичність. І тому зараз дуже важливо повернути це розуміння — хто ми і звідки», — пояснює вона.
Саме тому робота над родоводом для неї — це не лише сімейна справа, а й частина відновлення історичної пам’яті. У її родинній історії чимало драматичних подій, які повторюють долю тисяч українських сімей. Предки були заможними господарями: мали землю, млин, кінну ферму. Але після революції все це було втрачено: родину розкуркулили, майно відібрали, родичів розкидало по різних містах.
«Це не просто історія моєї сім’ї — це історія часу, в якому зламали дуже багато людських доль», — каже вона.
Саме тому вона вирішила зафіксувати ці спогади у книзі. Це буде не лише родинне дерево, а жива розповідь — із історіями, деталями, спогадами, які передавалися усно.
«Я хочу, щоб мої діти і внуки знали, хто вони. Щоб розуміли, звідки їхнє коріння. Бо без цього немає майбутнього», — підсумовує Антоніна Григоренко.
Витоки творчості: пісня, слово і сцена
Пані Антоніна з дитинства жила у творчому середовищі. Народилася 9 січня 1958 року в селі Немирівське на Одещині в родині колгоспників. Ще змалку її тягнуло до людей, сцени і слова. Вона співала в хорі, ансамблях, виступала в концертах, брала участь у всіх шкільних заходах і фактично завжди була в центрі подій.
«Я не любила сидіти вдома. Мені потрібно було бути серед людей, у русі, в творчості», — згадує вона.
Любов до української культури передалася від родини — мама знала багато народних пісень, а бабуся берегла традиції, обряди й фольклор. Саме від неї Антоніна перейняла глибоке відчуття української ідентичності — через колядки, щедрівки, обрядові дійства, які бачила з дитинства.
Від педучилища до інституту — через впертість
Після восьмого класу Антоніна вступила до педагогічного училища в Балті, а згодом вирішила здобути вищу освіту. Її шлях до інституту був несподіваним. Спочатку вона намагалася вступити до Слов’янська, але не склалося. Повертаючись додому, вирішила не здаватися. У Харкові, де була пересадка, вона випадково побачила оголошення про набір до інституту.
«Я подумала: не може бути, щоб я повернулась і не вступила. Подала документи — і вже наступного дня складала іспити», — згадує вона.
Учителька, яка писала сценарії замість конспектів
Працюючи в школі, пані Антоніна одразу проявила нестандартний підхід. Вона не просто вела уроки, вона створювала сценарії.
«Я писала не конспекти, а сценарії — навіть на математику чи працю. Мені так було ближче», — каже вона.
Такий підхід не завжди знаходив розуміння, але саме він сформував її як творчу особистість.
Від дітей вулиці — до лідерів: історія скаутського руху
Окрема сторінка її життя — робота з дітьми поза школою. Після розпаду піонерської системи вона стала ініціаторкою створення дитячої громадської організації, яка згодом трансформувалася в скаутський рух. Це була не формальна структура — це була справжня спільнота. До неї приходили різні діти, зокрема й ті, кого сьогодні назвали б «дітьми вулиці».
«Ми разом приймали рішення, разом організовували заходи. Кожен мав право голосу», — розповідає вона.
Під її керівництвом діти брали участь у скаутських зльотах, їздили в табори до Криму, організовували патріотичні та громадські заходи. Багато з них згодом стали лідерами і знайшли свій шлях у житті.
Вірші, народжені з життя
Перші серйозні вірші народжувалися з емоцій і спостережень. Один із найперших написаний після прогулянки в осінньому парку:
«Ось і осінь, падолист у нашому саду.
Листя падає до ніг, як мої літа…»
А інший — філософський, про життєві дороги:
«Багато в світі є шляхів,
Є шлях вперед і до зірок.
Шляхи — це все людське життя».
Саме з цих рядків почався її шлях у «Зажинку».
І, можливо, це лише початок
Ювілей «Зажинку» — це не тільки про минуле. Це про шанс знову зібрати тих, хто пише, думає, шукає слово. І, як каже пані Антоніна: «Треба просто почати. А далі — піде».
