27 лютого 2026 року Лоріні Лисогурській виповнюється 84 роки. Журналістка, поетка, дослідниця історії краю, людина принципу і слова. Її життя — це десятиліття праці в районній та обласній пресі, робота в системі охорони пам’яток історії та культури, сотні публікацій, поетичні збірки й вишиті рушники, що зберігають філософію роду. Вона й сьогодні не зрікається жодного свого слова, бо ніколи не писала проти совісті.
Від авторки
Є люди, з якими життя зводить не випадково. З Лоріною Лисогурською мене поєднує не лише професія, а й роки знайомства, розмов, спільних подій. Ми зустрічалися на творчих вечорах, презентаціях, культурних заходах. Я свого часу стала її наступницею в «Рідному Прибужжі» та працювала власкоркою в області після неї. Пам’ятаю, як хвилювалася, бо знала, що планка задана високо. Ми працювали разом під час виборчого проєкту, і я чула, як Лоріна співає й читає поезії. Запрошувала її на різні заходи, бо знала, що вона приносить із собою не просто виступ, а сенс.
Лоріна Лисогурська
Сьогодні мені випала честь написати про колегу. Бо важливо нині говорити про тих, хто роками формував інформаційний і культурний простір нашого краю. Про людей, які не змінюють своїх переконань залежно від обставин і залишаються вірними слову.
«Я ніколи не прославляла радянської дурі»
— Пані Лоріно, ви працювали в журналістиці у непрості часи. Чи доводилося кривити душею?
— Ніколи. І це я ставлю собі в заслугу. Пам’ятаю, як прочитала десь матеріал про відкриття цілодобових ясел при фабриці, мовляв, яке це щастя для жінок. А я подумала: яке ж це щастя, коли мати після трьох місяців віддає немовля чужим людям і бачить його раз на тиждень? Це подавалося, як досягнення, а мені було боляче. Я не могла такого вихваляти. Мала неприємності, але життя ж не лише з радощів складається.
Зустріч з поеткоюФото: З особистого архіву Лоріни Лисогурської
Принциповість — її внутрішній стрижень ще зі шкільних років. Коли писала твір про героя «Піднятої цілини», дозволила собі аналізувати його як людину, а не як «правильний» образ. Учителька викликала маму: «Треба писати те, що в книжці, а не те, що вона думає».
— От тоді я й відчула, як це, коли тебе змушують думати «правильно». Я гвинтиком бути не хотіла.
«Писала з повагою й вимогливістю»
Лоріна Лисогурська працювала в районних виданнях: «Прибузький комунар», «Прибузький вісник», співпрацювала з обласними газетами, зокрема «Рідним Прибужжям». Вона завжди слухала обидві сторони, радилося з юристами та намагалася докопатися до істини.
— Якщо редактор не боявся, то можна було писати чесно, — каже вона.
З теплотою згадує художників В’ячеслава Шакалова, Надію Стукалову, Івана Кострикіна, Зою Танцюру, Ігоря Андрієнка, роботи яких і досі прикрашають стіни її оселі.
— Я приходила першою на вернісажі. Вони цінували мої рецензії, бо я писала з повагою й вимогливістю.
Співпраця з «Червоною калиною»
Окреме місце у творчому житті Лоріни Лисогурської займає співпраця з колективом «Червона калина» під керівництвом Ольги Попової. Її поезії не залишилися лише на папері. Вони зазвучали в піснях. Слова, народжені з особистого переживання, отримали мелодію і голос, стали ближчими до людей.
Поезія і враження
Писати почала ще в школі, але справжня поезія прийшла з досвідом.
— Має бути першопричина. Враження, яке болить або хвилює. Є думка, є ритм, а тоді вже й народжується вірш. Загалом мета поезії — будити ум і облагороджувати людську душу.
Сьогодні у неї сім виданих збірок і сотні неопублікованих творів. Готує нові рукописи, серед яких і поезії, народжені війною.
— Це вірші про людей у час війни. Вони про біль, про гнів. Навіть звернення до «тієї сторони», щоб почули.
Рушник як філософія роду
У домі Лоріни Лисогурської багато картин та рушників, вишитих власноруч. Один із них вишитий за мотивами Десятинної церкви в Києві.
Вишивала ще до тридцяти років. Згадує, як у вісім років уперше вишила зайчика хрестиком. Пізніше — складні сорочки для зятя, доньки, онука.
— Вишивка — це медитація. Руки працюють, а душа заспокоюється.
Про війну і місію українців
— Ви бачите кінець війни?
— Бачити — не бачу, але хочу вірити.
Вона говорить про цивілізаційний вибір українців та їхній шлях милосердя й гідності:
— Наша місія — показати світу, що цивілізація рухається до світла. Так, це страшна ціна, але ми маємо вистояти.
«Кожен приходить на свій пустир і може його облагородити»
— У чому справжній сенс людського життя?
— Свого часу я написала: «Природа дуже помилилась, створивши нас, губителів своїх». Ми занадто багато нищимо: ріки, ліси, тварин, навіть види, що занесені до Червоної й Зеленої книг. Людство часто чинить руйнівно. Але людина створена, щоб виконати завдання і понад завдання: вижити і зробити землю кращою, ніж вона була до нас. Кожен приходить на свій пустир і може його облагородити: збудувати дім, посадити сад, створити сквер чи квітник. Так само у родині: зробити кожне наступне покоління розумнішим, сильнішим, інтелектуальнішим, ніж батьки й діди.
Бліц із Лоріною Лисогурською
— Ви любите місто Первомайськ?
— Люблю. За природу, лебедів на річці та трохи за людей теж.
— У якому місті в Україні чи за кордоном хотіли б жити?
— Канада. Там багато українців, і це відчуття близькості до своєї країни.
— Що найбільше цінуєте в людях?
— Розум. З нерозумною людиною нецікаво, а з розумною — завжди дізнаєшся щось нове, стаєш трохи розумнішим.
— Останнім часом що читали?
— Білінський, сучасний дослідник, три томи про московію, про росію: які там народи жили з давніх-давен, як формувалася держава і чому виникло «російське місіанство».
— Чи важлива мова в нинішніх умовах війни?
— Дуже. На прикладі онука: він був російськомовним, але коли пішов добровольцем на фронт, на перший день забув російську. Побратими теж здебільшого перейшли на українську. Мова визначає, на якому боці барикади ти.
— Коли варто шанувати людину — за життя чи після смерті?
— І тоді, і тоді. Але тільки якщо людина гідна пошани. Не треба чекати смерті, щоб сказати добре слово.
— Чи маєте крилаті вислови?
— Найболючіше б’ють найрідніші — бо знають найвразливіші ваші місця. Зрадників не так уже й багато. Це тільки ті, що присягалися у вірності. Риба гниє з голови — істина давня й проста. Швидше її відірви, бо догниє до хвоста.
— Ваші поради українцям?
— Будьте мислячими: аналізуйте, сумнівайтеся, робіть висновки, слідуйте переконанням, але майте сміливість змінювати їх.
Будьте розумними: не приймайте все на віру, розмірковуйте, шукайте істину.
Бережіть рід і землю: покращуйте те, що отримали, залишайте наступним поколінням щось краще.
У свої 84 роки Лоріна Лисогурська зберігає ясність думки й внутрішнє світло. Вона й сьогодні говорить чесно, спокійно й переконливо. І, мабуть, саме в цій вірності слову і є головний підсумок її життя.
