Віддалені мікрорайони Первомайська часто сприймають, як окраїну — місця, куди рідше доходять ресурси й увага громади. Та Цукровий — це окремий світ із власною історією, згуртованою спільнотою і щоденними викликами. Про життя мікрорайону, його переваги й проблеми журналістка говорила з Русланом Слюсарем — директором гімназії №9 та депутатом міської ради, який мешкає тут із 1988 року.
Цього разу редакція вирушила у «відрядження» зимового дня. Надворі щойно засніжило, тож я трохи хвилювалася через зимову їзду. Того дня дорога виявилася розчищеною й рівною — шлях подолала за п’ятнадцять хвилин.
У школі панувала тиша: учні перебувають на вимушених канікулах. Натомість увесь колектив був на місці. Руслан Петрович саме проводив нараду. Згодом ми перейшли до директорського кабінету, де й розпочали розмову.
Руслан Слюсар
Мікрорайон, який колись був центром
«Цукровий завод» формувався як робітничий мікрорайон. Тут жили люди, які працювали поруч із домом: на цукровому та молочно-консервному комбінатах, в автобазі, їздили службовими автобусами на ПГЩК, «Фрегат», «Дизельмаш». Людей було багато, життя — активне.
— Я живу тут з 1988 року, — розповідає Руслан Слюсар. — Коли вперше сюди приїхав, мене вразили спокій, тиша і неймовірні краєвиди. У той час мікрорайон Цукрового заводу був самодостатнім. Коли сьогодні переглядаю алфавітну книгу дев’ятої гімназії, бачу: тоді тут навчалася понад тисяча дітей. Зараз — менше трьохсот. Із підприємств фактично залишився лише молочно-консервний завод.
Інфраструктура, що «застигла в часі»
— Я приїхав із степового села на Херсонщині, де були дороги, водогін до кожного будинку, газ. Тут — мінімальні зручності, відсутність нормальних доріг. Складалося враження, що мікрорайон завмер у минулому, — згадує Руслан Слюсар.
Географічно Цукровий і досі віддалений: поля з обох боків, залізничний переїзд — і лише після нього житлова забудова. Після децентралізації він офіційно набув статусу віддаленого мікрорайону Первомайської міської територіальної громади.
— Це, мабуть, одна з причин, чому ми часто «випадаємо з поля зору». Ми далеко і для міста, і для сусідньої громади, — пояснює співрозмовник.
Плюси, які не вимірюються кілометрами
Головна перевага Цукрового — люди. Тут знають одне одного поколіннями. У тій самій школі навчалися діди, батьки й діти, а дехто з випускників згодом повернувся сюди працювати. Після припинення роботи Будинку культури гімназія фактично стала культурно-освітнім центром мікрорайону.
— У нас дуже сильне відчуття родини. Ми як одна велика сім’я.
Депутатська робота: між відповідями і реальністю
Як депутат міської ради Руслан Слюсар неодноразово подавав звернення щодо проблем мікрорайону.
— Лише щодо бродячих собак у мене було п’ять-шість звернень. Нещодавно отримав чергову відповідь: дві з половиною сторінки з переліком законів і постанов. Але собаки як бігали, так і бігають. Стихійне звалище на місці колишнього цукрового заводу як було, так і є.
Ситуацію ускладнює й те, що мікрорайон фактично поділений між двома громадами:
— Проспект Праці ніби розрізає Цукровий навпіл. Школа — на землях міста, а стадіон і заводи — вже територія Кам’яномостівської громади. Для них ми далеко. Для міста — теж ніби на узбіччі.
Іноді це доходить до абсурду.
— Дехто з посадовців каже: «А, ви ж у Кінецьполі працюєте». Я відповідаю: ні, я працюю в місті Первомайську.
Самоорганізація як відповідь на байдужість
Частину проблем мешканці вирішують самостійно:
— Ми часто самоорганізовуємося: прибираємо території, береги річок. Наша школа щовесни виходить на берег Південного Бугу — місце відпочинку людей. Прибираємо узбіччя, дороги регіонального значення. До нас доєднуються Кінецьпільська гімназія, дитсадки.
Діти активно долучаються до озеленення — висаджують дерева вздовж бульвару Миру, проспекту Праці, на схилах Південного Бугу.
Сміття, собаки і питання безпеки
Одна з найбільш болючих тем — сміттєвий майданчик біля дитячого садка №14.
— Контейнери просто стоять на землі. Сюди несуть сміття мешканці двох вулиць. Майданчик знаходиться практично біля входу в садок. Собаки розтягують відходи, сміття летить до дитячого закладу, — розповідає Руслан Слюсар.
З 2020 року це питання порушувалося неодноразово:
— Щороку чуємо одне й те саме: «Немає коштів, заплануємо на наступний рік». Та проблема не зникає.
— Є закон про захист тварин, але немає закону про захист людей, — підсумовує Руслан Слюсар. — Але найстрашніше те, що поряд щоденно до школи та дитячого садочка ідуть діти, для яких купи сміття та руїни стають нормою життя.
Реальні результати: коли боротьба має сенс
Попри всі труднощі, є й успішні приклади. Найяскравіший — асфальтний завод, розташований поруч із мікрорайоном:
— Коли він працював, чорний дим стелився над будинками. Я залучив депутата Верховної Ради, голову районної державної адміністрації, екологів із Миколаєва. Пів року тривала боротьба. У результаті на заводі встановили фільтри. Тепер дим іде білий. Скарги припинилися. Це була справжня перемога — і моя, і громади.
Ще один приклад — грейдерування дороги через Дроздівку, яка є критично важливою під час перекриття залізничного переїзду:
— Раніше там було неможливо проїхати. Зараз — можна.
Школа як спосіб життя
У педагогіці Руслан Слюсар уже 40 років, понад 22 з них — на посаді директора школи. Тут працювали мама дружини, його дружина, нині працює й донька — третє покоління вчителів.
Руслан Слюсар із донькою Ольгою
— Багато наших педагогів — колишні випускники. Дехто працює тут десятиліттями, навіть після виходу на пенсію, — каже пан Руслан.
Секрет, впевнений він, простий:
— Аура. Аура школи й мікрорайону. Тут майже немає злочинів, усі знають одне одного, допомагають. Це щось від старого українського села, яке збереглося навіть у місті.
«Ми як одна сім’я»
Попри всі труднощі, співрозмовник довго не може назвати серйозні мінуси життя тут:
— Якщо чесно, крім віддаленості й доріг, нічого критичного не бачу. Район дуже затишний. Тут є все необхідне. На великому базарі я був, мабуть, пів року тому — у магазинах мікрорайону поруч можна купити все.
У мікрорайоні активно працюють гуртки й секції від усіх закладів позашкільної освіти міста:
— Моєю метою було, щоб заклади позашкілля приходили до дітей, а не навпаки. І це вдалося: працювали філії спортивної школи, гуртки Станції юних техніків, Будинку дитячої творчості, танцювальні колективи Кінецьпільської школи мистецтв, секції карате. Незважаючи на війну, діти все одно мають можливість займатися: частина тут, частина їздить у спортивні секції міста. Транспорт працює стабільно.
Війна, яка згуртувала
Війна змінила не лише школу, а й увесь мікрорайон:
— Ще з 2014 року мешканці почали об’єднуватися, щоб допомагати воїнам, які стали на захист України. Одними з перших були Євгеній та Вікторія Бабченки. Навесні 2014 року вони побували у наших військових на Чонгарі, дізналися про їхні потреби й розповіли про це громаді. Саме тоді розпочалася системна волонтерська робота.
У школі налагодили регулярне приготування сухих борщів і домашнього печива. За кілька років спільними зусиллями було виготовлено понад шість тонн готових борщів. До роботи долучилися працівники школи, учні та мешканці мікрорайону. У шкільній їдальні поруч із вчителями та дітьми працювали навіть вісімдесятирічні бабусі — вони просіювали борошно, вимішували тісто та випікали сотні кілограмів домашнього печива, на яке чекали захисники на фронті.
Подяки надходили з різних куточків України — від прикордонників, військових підрозділів та поранених у госпіталях.
— Із початком повномасштабної війни школа перетворилася на потужний волонтерський центр, — ділиться спогадами Руслан Слюсар. — До цієї роботи долучилися майже всі мешканці мікрорайону. Тут збирали й сортували ковдри, простирадла, зимове взуття та одяг, каремати, консервацію, мішки з овочами. Усе це передавали військовим і медичним закладам, де лікувалися поранені.
Випікання печива та приготування сухих борщів відновили з новою силою. Люди приходили до школи щодня, щоб допомогти. Особливо зворушливими були моменти, коли літні жінки, просіявши мішок борошна, зі сльозами дякували лише за можливість зробити щось для захисників України.
У школі з’явилася дошка пам’яті випускників, які загинули на війні:
— Це страшно боляче. Але це наша реальність.
Дошка пам’яті випускників, які загинули на війні
Особиста трагедія війни
Для Руслана Петровича війна — це не лише волонтерство, а й особиста втрата:
— Моя мама залишилася в окупації на Херсонщині. Вона народилася в німецьку окупацію і померла в російській. У 2025 році в неї стався інсульт, і ми вже нічого не змогли зробити.
Ця історія, зізнається він, ще раз переконала його: українців намагаються зламати століттями, але так і не змогли:
— Ми нікому нічого не винні. Ми боремося за своє право бути собою.
Під лежачий камінь вода не тече
— Найперше, що має бути в кожного з нас, — надія. Але не ілюзорна. Бо під лежачий камінь вода не тече. Хтось воює, хтось допомагає, хтось виховує дітей. Кожен має робити своє. Лише так ми вистоїмо, — завершує розмову Руслан Слюсар.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
