Життя на околиці міста — це завжди баланс між тишею й віддаленістю, спільнотою й браком інфраструктури. Для когось це мінуси, для когось — переваги. Олександр Демченко майже 20 років прожив на околиці Богополя, одному з найвіддаленіших мікрорайонів Первомайська, і на власному досвіді знає, що означає жити «на краю міста». Без нормальних доріг і транспорту, але з відчуттям дому, взаємопідтримки та особливої людської близькості. Про все це він розповів в інтерв’ю журналістці Гард.City.
Місто, яке живе як село
Олександр Демченко
— Олександре, коли й за яких обставин ваша родина переїхала на Богопіль?
— Ми переїхали сюди у 2005 році. Фактично наш будинок — передостанній у Первомайську в мікрорайоні Богополю. І це важливо уточнювати, бо навіть зараз, коли викликаєш таксі, буває, що рахують тариф, ніби ти живеш уже за містом. Насправді це місто, але дуже віддалений район.
— Яким для вас є мікрорайон y сьогодні? Це більше місто чи село?
— Це маленький автономний світ. Такий собі невеличкий городок, де всі одне одного знають. Якщо хтось захворів, то завжди знайдеться людина, яка прийде на допомогу. Тут усе вирішується в кілька дзвінків. Це як маленьке село, але в межах міста. Один із найбільших плюсів — це відчуття свого куточка.
— Що ви вважаєте головними плюсами життя тут?
— Насамперед — тиша й спокій. Ти прокидаєшся не від сигналів машин чи галасу сусідів, а від півня, гавкоту собаки чи просто тиші. Тут немає інтенсивного руху, немає цього міського тиску. Є своя особлива сільська атмосфера, дуже чисте повітря. Я не знаю, чому так, але на Богополі вранці дихається набагато легше, ніж у центрі міста. Поруч річка, поля. Все мотивує, заспокоює.
— Ви з дитинства тут жили. Як запам’яталася дорога до школи?
— Спочатку це здавалося мінусом. До найближчої школи, 17-ї, треба було йти понад три кілометри. Зараз розумію: це був плюс. Поки йдеш зі школи, з другом усе обговориш: хто кому подобається, що відбувається, які думки. Це була своя тепла атмосфера. Такі дрібниці формують характер.
Дорога, яка стримує розвиток району
— А які мінуси життя тут для вас найвідчутніші?
— Найбільша проблема — дороги, логістика. Доріг фактично немає. Спецтехніка їздить через район на поля, усе розбиває. Таксисти часто відмовляються сюди їхати, маршрутки ламаються або не доїжджають. Раніше, коли мій батько служив у ДАІ, дорогу підсипали щебенем, маршрутка ходила регулярно. Зараз усе зруйноване.
— Як ви бачите вирішення проблеми з логістикою на Богополі?
— Насправді це не якась космічна проблема. Її реально вирішити, якщо підійти з головою. Перше — це потрібно говорити з власниками полів, які прилягають до району. В їхніх же інтересах мати нормальну дорогу, бо вони самі їздять там важкою технікою. Дорога руйнується саме через те, що спецтехніка без обмежень заїжджає через житловий сектор і ніхто це не контролює.
— Тобто рішення можливе без великих бюджетів?
— Абсолютно. Коли ми тільки переїхали у 2005 році, дорога була в нормальному стані: маршрутка ходила, можна було проїхати без проблем. Тоді батько просто засипав проблемні ділянки щебенем — і це працювало. Проблема не в тому, що це дорого, а в тому, що цим ніхто системно не займається.
— Що ще могло б покращити ситуацію з доїздом?
— Нормальний громадський транспорт. Не дві маршрутки вранці, а стабільний графік з інтервалом 20 хвилин. Тоді і дітям було б легше добиратися до школи, і молодим сім’ям не довелося б переїжджати в центр. Якщо є дорога і транспорт, то район почне жити активніше, сюди будуть переїжджати люди, а не виїжджати.
— Тобто логістика — ключ до розвитку району?
— Сто відсотків. Зараз Богопіль розвивається: купують будинки, будують магазини, заходять нові люди. Але все впирається в дорогу. Парадокс у тому, що коли треба завезти будматеріали, то дорогу якось роблять. А для людей — ні. Це питання не ресурсів, а пріоритетів.
— Яка ситуація узимку?
— Взимку буває по-різному. Ми ж живемо фактично на краю, далі поле. Узимку, коли замітає, можна по три доби не виходити з дому. Сніг по пояс. Найстрашніше за літніх людей. У нас на верхній вулиці живуть бабусі, яким просто нікому допомогти. Іноді грейдер проходить лише нижньою вулицею, і доводиться буквально домовлятися, щоб прогорнули й інші.
— Попри це, ви часто говорите про згуртованість району. У чому вона проявляється?
— Тут нормально, коли тебе підвозять просто так. Навіть малознайома людина може зупинитися й запитати, куди тобі потрібно. Якщо з транспортом біда, то виручають сусіди. Богопіль у цьому плані дуже людяний. Тут нормально, щоб сусід запропонував до квочки яйця, щоб та висиділа і за це нічого не попросить, бо знає, що наступного разу йому допоможуть.
Війна і сила маленької громади
— Повномасштабна війна якось змінила життя району?
— Так, і дуже. Розумієте, наш район дуже автономний. У людей є городи, запаси, криниці, генератори. Коли почалася повномасштабна, всі позакривалися, але при цьому згуртувалися. Приїхало багато родичів, знайомих. У перші місяці було відчуття, що район ніби ожив.
— У чому саме проявилася ця згуртованість?
— Люди почали реально допомагати одне одному. У когось є яйця — поділяться. У когось картопля, крупи, консервація — ніхто не рахував, хто кому винен. Це було дуже по-людськи. Як і по всій Україні, війна всіх зібрала в одну купу. Але на Богополі ця спільність була ще сильнішою, бо ми й до того жили як маленька громада.
Допомога без довіри і суспільство, яке не хоче думати
— Якщо говорити про соціальні проблеми. Чи є вони?
— Звісно, є. У нас є неблагополучні сім’ї. Через дешеве житло сюди переїжджають люди, які часто п’ють, не займаються дітьми. Є запущені ситуації, коли діти фактично голодні. Це все відбувається всередині району, і про це мало хто говорить. Але без роботи соціальних служб це не вирішиться.
— Ви, якщо я не помиляюся, є членом польської релігійної громади. Чи намагалися ви через церкву допомагати людям у складних життєвих ситуаціях?
— Так, ми намагалися. Але тут є серйозна проблема. У Первомайську досі існує упереджене ставлення до євангелістів і до польської громади загалом. Часто нас сприймають не як церкву, а ледь не як секту. Через це багато людей просто бояться відкрито приймати допомогу.
— У чому саме це проявляється?
— Люди приходять на богослужіння, отримують гуманітарну допомогу і одразу тікають, щоб ніхто не побачив. Хтось надягає балаклаву, хтось просить не фотографувати. Бояться, що хтось із «своєї» церкви дізнається, почнуться конфлікти. Це особливо боляче, бо допомога ж не має конфесійної прив’язки. Ми допомагаємо людям, а не «своїм» чи «чужим».
— З чим ви пов’язуєте таке ставлення?
— Із тим, що в місті роками домінували церкви, пов’язані з московським патріархатом. Частина священників і зараз продовжує працювати, хоча про це не прийнято говорити вголос. Люди бояться осуду, бояться, що їх засудять у своїй громаді. Натомість українські церкви й католицькі спільноти значно відкритіші й лояльніші, але цей бар’єр у свідомості людей досі дуже сильний.
— Чи вдається все ж комусь реально допомогти?
— Так, звісно. Є родини, які справді намагаються вибратися зі складних обставин, не п’ють, працюють. Таким людям ми допомагаємо і будемо допомагати. Але є й інша проблема, коли допомогу просто обмінюють на алкоголь. Тут уже не церква і не волонтери мають вирішувати, а соціальні служби. Бо якщо людина не хоче змінюватися, жодна допомога не спрацює.
— Тобто проблема глибша, ніж здається на перший погляд?
— Значно глибша. Це питання не тільки віри, а й відповідальності, страхів і довіри. Поки люди боятимуться простягнутої руки допомоги через ярлики — ми будемо топтатися на місці.
— Однак попри все район розвивається?
— Так. Люди викупляють будинки, зносять старі, готують землю під нове будівництво. Відкриваються магазини, автомайданчики. Якщо буде дорога, то район реально може стати привабливим для молодих сімей.
— Ви змушені були переїхати ближче до центру. Чому?
— Через логістику. Коли немає дороги, навіть кілька кілометрів перетворюються на проблему. Якби дорога була, ми б спокійно жили там і далі.
— Чи легко творчій молоді реалізувати себе, живучи на околиці?
— Якщо є бажання, то реально все. Я після тренувань міг пішки йти додому з центру пізно вночі. І я знав, що мене ніхто не чіпатиме. Це виховує: якщо хочеш чогось — ідеш і робиш, навіть якщо складно.
— Яку пораду ви дали б людям, які живуть у віддалених мікрорайонах і бачать лише мінуси?
— Найголовніше — залишатися тверезим у голові. Треба чесно відповісти собі, чому тобі погано. У кожного місця є дві сторони. Для когось Богопіль — пастка, а для когось — віддушина. Все залежить від людини.
— Як ви бачите Первомайськ у воєнних реаліях загалом?
— Мені дуже болить те, що я бачу. Люди ніби звикли до війни. Вони навчилися жити так, ніби нічого не відбувається. При цьому поруч Миколаїв щодня під обстрілами, Вознесенськ пережив страшні події, Одеса відчуває війну постійно. А в Первомайську часто здається, що всі просто закрили очі.
— Що саме вас найбільше насторожує?
— Розрив між людьми. Коли одні втрачають друзів, близьких, проходять війну, а інші купують нові машини, живуть так, ніби це їх не стосується. Це дуже небезпечний момент. Мені здається, що після війни може початися ще одна — внутрішня. Війна не за території, а за справедливість і цінності.
— Чому ви так думаєте?
— Бо українці не вміють мовчки ковтати несправедливість. Молоді люди повернуться з війни з досвідом, із болем, з питанням: «За що загинули наші друзі?» І якщо суспільство не зміниться, якщо не буде чесності й рівності, це може вибухнути дуже жорстко.
— І наостанок: що б ви хотіли побажати первомайцям?
— Відкрити очі. Нарешті усвідомити, що життя — не безкінечне. Ми нічого не заберемо з собою, але можемо залишити після себе нормальну країну для своїх дітей. Якщо батьки виживали, я живу більш-менш, мої діти мають жити краще. І заради цього варто змінюватися вже зараз кожному з нас. Потрібно думати вже сьогодні, в якій країні ми хочемо жити після війни.
Публікація стала можливою за підтримки уряду Великої Британії в межах проєкту «Посилення інформаційної екосистеми в малих громадах України шляхом підтримки незалежних локальних медіа», що впроваджується ГО «Агенція розвитку локальних медіа АБО». Погляди, висловлені в цій публікації, є позицією автора(-ів) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії.
