Ранок 12 жовтня. У Первомайську осіннє повітря густе й прохолодне. З неба мрячить дощ. Біля входу до центрального парку — банер із фотографіями військових, яких досі розшукують. Поруч — інсталяція: одинадцять пар берців, виставлених рядами, ніби їхні власники ось-ось повернуться додому. На стільцях — військові кітелі та портрети. Тут починається чергова акція «Полон вбиває. Не мовчи».
Я приходжу ще до дев’ятої. Організаторки, Нателла Драган і Лілія Яневич, розкладають інсталяцію, перевіряють світлини, розгортають прапори. Саме з ними починаю розмову про новини, про надію і про біль, який не стихає.
Нові обличчя на банері й те саме мовчання
Нателла Драган
— Чи є якісь новини? — запитую Нателлу Драган.
Вона знизує плечима.
— Із новин — лише нові зниклі, — каже. — Щотижня додаються двоє, троє, один. Останні три тижні маємо троє нових. І жодного поверненого.
Голос стриманий і тихий:
— З нового ще банер готуємо. Хочемо повісити його на бігборді в центрі міста. 48 родин дали фото своїх рідних. Хай люди бачать ці обличчя. Це не просто портрети — це наші чоловіки, сини, брати. Ми чекаємо їх щодня.
— Можливо, міжнародні організації хоч якось реагують? — уточнюю.
— Знаєте, — вступає в розмову Лілія Яневич, — офіційно підтверджено: із 186 закладів, де утримують українських полонених, представників Червоного Хреста допускають лише до п’яти. А неофіційно їх понад три сотні. То про який контроль може йти мова? Вони нічого не вирішують і не мають інформації.
«Є надія, бо не знайшли серед загиблих»
До інсталяції підходить Алла Ржемовська.
— У мене зник чоловік Олександр, — каже вона. — Сім місяців тому, 3 березня. Курський напрямок. Зверталася всюди: і до Червоного Хреста, і в Координаційний штаб, і в обласні структури. Ніде нічого.
— Є хоч натяк на інформацію?
— Ні. Але є надія, — каже вона. — Бо його немає серед загиблих. А це означає, що він може бути в полоні.
«Ми не розколюємо суспільство — ми нагадуємо про своїх»
Олег Піменов
Поруч стоїть чоловік, який уважно дивиться на фото. Знайомимося. Це Олег Піменов, батько зниклого військовослужбовця.
— Мій син, — каже він. — Служив у розвідці. Не повернувся з бойового завдання на Сумщині. П’ять місяців тому. У частині кажуть, що шукають. У Києві теж кажуть, що шукають. Але де він — ніхто не знає. Ми навіть намагалися доїхати до місця, де він зник, але вже не змогли.
Він говорить спокійно, але кожне слово важке:
— Я приходжу сюди, щоб підтримати інших. Щоб не мовчати. Ми не хочемо звинувачень, не прагнемо розколювати суспільство, як нам іноді закидають. Ми просто хочемо, щоб пам’ятали. Бо поки ми мовчимо — полон убиває не лише наших рідних, а й нашу віру.
Чекають попри усе
Рідні розшукують Володимира Гостішева
Серед присутніх уже чимало знайомих облич. Ось родина Володимира Гостішева, яка розшукує сина. Родина Будурових, що чекають бодай звістки про зниклого бійця. Наталія Замора, яка ось уже п’ять місяців шукає будь-яку інформацію.
Олена Поліщук, котра не знає, що сталося з її сином. Олександр Шмирьов, який немає ніяких звісток. Лише в родині Дудієвих з’явилося підтвердження — син не зник, а загинув. Це страшні слова, але у них фінал очікування, якого інші не мають.
Надія, що тримає
Рівно о дев’ятій починається загальнонаціональна хвилина пам’яті. Рух автівок завмирає, люди схиляють голови. Навкруги густа тиша. З банерів дивляться хлопці — ті, хто мали би зараз обіймати своїх, але залишаються за межами зв’язку. В цій тиші гучно звучать слова гімну «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці».
