15 жовтня у Первомайську запам’ятається глядачам надовго: на сцені Палацу культури «Фрегат» виступав легендарний Національний ансамбль танцю України імені Павла Вірського. Повна зала, нескінченні оплески, блиск очей глядачів і відчуття гордості за своє. Це був вечір, коли українська душа танцювала. Після концерту журналістці Гард.City вдалося поговорили з балетмейстеркою ансамблю Галиною Вантух, донькою легендарного керівника Мирослава Вантуха.
Передостанній штрих великого вояжу
Вояж Україною, який колектив розпочав ще у вересні, добігає завершення. Первомайськ став передостаннім містом туру. Уже 16 жовтня артисти виступатимуть у Кропивницькому. Попри втому від дороги, на сцені вони сяяли. Кожен рух, кожен погляд випромінював любов до справи й країни.
«Найприємніше — танцювати вдома»
— Пані Галино, які сьогодні враження від Первомайська?
— Ви знаєте, найбільше задоволення будь-якому артисту — танцювати в себе на Батьківщині. І не важливо — це Київ, Львів чи ось такий затишний Первомайськ. Люди тут відкриті, теплі, і відчувається, що вони дуже скучили за великим українським мистецтвом. Ми сьогодні отримали колосальну енергетику від глядача.
«Половина танців — класика Павла Вірського, половина — нове життя»
— Програма сьогодні була дуже різна: від ліричних номерів до гумористичних. Хто формує цю палітру?
— Ми намагаємось, щоб кожен концерт був мов калейдоскоп. Половина номерів — це класика, створена самим Павлом Вірським. Інша частина — постановки Мирослава Вантуха, який уже понад 45 років керує колективом. Ми хочемо, щоб глядачу було цікаво, щоб поруч із глибокою лірикою були усмішка, жарт, гумор, характер.
«Під час війни ми не зупиняємось»
— Сьогодні гастролі Україною — справа не з простих. Як вам це вдається?
— Ми намагаємось їздити двічі на рік — восени і навесні. Цього разу тур почався 20 вересня, і ми відвідали вже кілька міст. Чернігів, наприклад, довелося перенести через повітряні тривоги. Але ми не зупиняємося. Навіть якщо холодно, навіть якщо сцена льодяна — ми все рівно виходимо і танцюємо. Це наш обов’язок.
— Як вдається в умовах воєнного сьогодення зберегти колектив?
— У нас була історія (усміхається). Після одного концерту в Києві керівник прийшов на роботу, а там 49 повісток. Для всіх наших хлопців. 49. Уявляєте? Якби їх забрали, то ансамблю б просто не стало. Бо щоб виховати справжнього артиста, потрібно щонайменше 15 років. На щастя, зараз хлопці мають бронь. І ми продовжуємо робити свою справу. Ми несемо в маси український дух, український характер і найголовніше — віру в Україну.
«Ми ростимо артистів із шести років»
— Як вам вдається підтримувати таку потужну школу, коли молодь іде в сучасні танці?
— У нас є унікальна система. При ансамблі діє дитяча хореографічна школа, яку очолює дружина Мирослава Михайловича — Валентина Володимирівна. Діти приходять у шість років і навчаються 8-9 років. Потім два роки навчання в студії. І вже найкращі потрапляють у сам ансамбль. Це ціла життєва дорога, тому ми кажемо, що VIRSKY — це родина. Не просто колектив.
«Міміка — це душа танцю»
— Я сьогодні бачила очі танцівників, що горять і говорять. Це природно чи над цим працюють?
— Над мімікою треба працювати. Керівники направляють, але знайти сценічний образ — це завдання самого артиста. Бо характер у кожного свій, але на сцені він має стати героєм. І якщо не відчуваєш образ, то глядач це бачить одразу. VIRSKY завжди був про емоцію, про те, щоб глядач вийшов із зали і відчував гордість, навіть якщо не сказав жодного слова.
«VIRSKY — це енергія любові»
— Звідки ви берете енергію та запал?
— У любові. До праці, до сцени, до Батьківщини. Бо якщо не любиш Україну — не зможеш віддати себе глядачу. Ми їздимо не просто танцювати, ми їздимо нести світло. Навіть у найменше містечко. Бо зараз сучасного танцю дуже багато, а от справжнього українського — обмаль. Тому ми несемо його, як скарб.
«Я хотіла — і пішла за покликом серця»
— Ви ж донька Мирослава Вантуха. Це був ваш свідомий вибір — іти в танець?
— Мій тато був категорично проти. Казав: «Це важкий хліб, дочко». А я закінчувала школу з англійським ухилом, навіть вступила до лінгвістичного університету. Але серце перемогло. Прийшла у студію і залишилася назавжди. Бо сцена — це як дім. Вона забирає багато, але віддає ще більше.
Щасливі глядачі
«Наше бажання — одне для всіх»
— Що б ви побажали українцям сьогодні?
— Миру. Просто миру. Щоб ми могли спокійно приїхати з концертами до Луганська, Донецька, Мелітополя, у Крим. І щоб там нас зустрічали так само тепло, як сьогодні в Первомайську. Ми дуже вдячні всім, хто прийшов. Ви частина нашого танцю.
P.S. Цей вечір став для Первомайська подихом великої культури. VIRSKY — це не просто танець. Це Україна, що живе в кожному русі, в кожному погляді, у кожному «Браво», яке звучало того вечора із залу.
