Гард.City продовжує цикл розповідей про військових. Сьогодні ми розкажемо про Романа Мазуру — розвідника з позивним Док. До повномасштабного вторгнення Роман працював медиком, займався підприємництвом, але 24 лютого 2022 року його життя кардинально змінилося. Під Херсоном, на островах, загинули його побратими. А він повернуся — щоб жити, ростити дітей та будувати майбутнє.
Знайомство: медик та підприємець
З Доком мене познайомив Валерій Морокишко, його побратим. Традиційно зустрічаємося за кавою, Роман представляється і розповідає про себе.
6 травня 2025 року йому виповниться 35-ть. Народився він не у нашому місті, а в Тернівці на Кіровоградщині. До Первомайська приїхав за дружиною, вона місцева. Придбали будинок. У родини вже є двоє синів.
За фахом Роман медик, закінчив Кіровоградський медичний фаховий коледж імені Мухіна, спеціалізація — акушер. Працював у реанімації, асистував хірургам в операційній. Потім почав більше займатися власною справою — розводив рибу, тримав пасіку. А далі — повномасштабна війна.
Роман Мазура, Первомайськ
Роман Мазура: 24 лютого 2022 року
— Був я у батьків, у селі на Кіровоградщині, поїхав по рибу, бо ж маю ставки там. Вранці мене будять і кажуть: «Почалася війна». Не повірив спочатку. Подивився телевізор, так, війна. Я без роздумів сідаю в машину, їду до сім'ї, — згадує Роман. — І почав я собі думати: що далі, що робити? Чую, тут тероборону набирають. Але ж перше треба було підготувати жінку, бо ж малі діти. Меншому тоді було вісім місяців.
— І що дружина? Була думка відправити за кордон?
— Вона категорично проти була: «Не покину, буду тут». Теща, тесть, жінка, діти маленькі — зібрав всіх в одній хаті, живіть разом.
— Що було далі?
— Спочатку у центрі комплектації взяли у мене номер телефона, сказали: «Чекайте». Ага, чекайте. Зібрав рюкзак, приходжу, стоять хлопці. Аж дивлюся, Валера йде (Валерій Морокишко — авт.): «Чого тут сидиш?» — «Та не беруть, — кажу, — А хоч би автомат та трохи патронів». — «Та які питання! Іди сюди». Потрапляю я у мінометний взвод, був там місяці з півтора. Але не моє, я завжди по життю шебутний був, поки діти не народилися (сміється — авт.). А тут Валерій каже: «Будемо пробивати дорогу десь в штурмову». Хотілося швидше чогось навчитися. Чуємо, набирається штурмова група. Будуть навчати, потім виїжджати на бойові й пробувати працювати.
Роман згадує, що навчалися з місяць під керівництвом бійців на псевдо Лєший і Барбос. Вони воювали не перший рік, тож знали, що до чого. А далі був Миколаїв, перегрупування, штурмова рота, розвідка. «Сам я старший розвідник», — каже Роман.
— Ви не думали за фахом працювати, медиком?
— А я й працював. У нас у взводі просто не було посади медика, тож я тягнув і медицину.
Дорога на Херсон. Тернові Поди
Тернові Поди після бойових дійФото: Національна поліція України
Далі я Романа слухаю, не перебиваючи. Він розповідає з усмішкою про події, яких не мало б бути на світі ніколи, ніде і ні ким.
— Повідомили нам, що потрібна допомога побратимам з нашого ж батальйону, вони потрапили у тяжкий бій. Потрібні добровольці, які зайдуть на позиції, виб'ють під…ів, займуть правий фланг і втримають його до команди. Дві доби, три, п’ять — скільки зможемо, скільки протримаємося, поки нас не поміняють.
Десятеро нас сідає на «мотолигу» (МТ-ЛБ, багатоцільовий легкий броньований — авт.), везуть. Потім ще ми проходимо кілометрів чотири, п'ять може, до точки, яка була вказана на карті. Потрапляємо в саме пекло. Вони не думали, що ми закріпимося так, що не зможуть нас вибити. А ми закріпилися.
У першу ж ніч у нас було два трьохсотих — контузії. Залишилося нас восьмеро. Держали, як могли. Держали, держали, держали…
Потім, у другий день, зайшла на нас авіація. Працював по нас танк. Міномети. Все, що можна було.
Фото: з особистого архіву Романа
Ми закопалися. Кожний копав собі яму. Викопаєш — будеш жити, не викопаєш — ти жити не будеш. Так вийшло, що коли ми прийшли на ту позицію, там люди сиділи, але місць викопаних не було. Треба було копати. А як же ж копати, як тебе криють з усього, що можна й не можна? Авіація, касети, гради, з танка, все летіло. Ми вже після того підрахували, що навіть якщо витягнути руку і порахувати до п'яти, ти отримаєш по-любому поранення, такий щільний був обстріл. Коли заходили, були ще трішки кущі, дерева. А коли розвиднилося, ні кущів, ні дерев уже не було. Все скошене. Закопуєшся хоча б 30-40 см і лягаєш, пригинаєшся, якось притискаєшся. Звісно, якщо попаде вже по тобі конкретно, то вже так, значить, воно мало було бути.
Протрималися ми, під ранок бій трохи вчух. Ну, і я вирішив подивитися, що ж там робиться. Виліз із тої нори… Не розумію, що то було, або міномет, або, як мені говорили, танчик… Вилажу я на колінах, беру «муху» (протитанковий гранатомет — авт.) з собою, хотів побачити, як там. І в цей момент, коли я встаю, за метрів 150 приход від танчика, і я падаю назад в нору.
Полежав, прийшов трохи до тями. Встаю і йду, просто йду. У повен ріст іду до хлопців. Вони починають кричати: «Що ти робиш? Уб'ють!» А я не розумію, хто я і що роблю. Просто йду до Валери, сміюся, щось там собі розказую. Хлопці кричали і кидали по мені всім, чим можна, типу, ляж, що ти робиш. Ліг я там у якійсь воронці, полежав. Хлопці гукають: «Вертайся назад». Отоді я вже зрозумів, що відбувається і поліз назад.
Роман згадує, як тримав свій сектор, як віддав вже викопану нору, як копали нову з побратимом спина до спини, як допомагав хлопцям, поки не зрозумів, що, як він каже, «щось світиться», тобто контузія не пройшла дарма і потрібна евакуація.
— Запитуємо евакуацію, бо є контужений і поранений, — розповідає Роман. — Нам що відповіли? Ніякої евакуації не буде. Пішки, самі. І ми 12 кілометрів пішими під вогнем виходили. Я, Філ, Сват, Тарантінич, Сіма.
— Коли така контузія, — продовжує Роман, — то відразу не нудить. Просто пече ніс і у роті наче горить. І дуже сильно сушить. А коли ти вже починаєш заспокоюватися, розумієш, що тебе вже тут не дістануть, починає адреналін йти, і тоді тебе вивертає так… Я думав, що я жовчний виплюну геть.
Док згадує, як під дією контузії його кидало то в жар, то в холод, як він геть роздягнувся — зняв і бронежилет, і каску, як втратив орієнтацію і пішов просто в лоб ворогу, поки свої не зупинили. Як врешті потрапив у госпіталь.
Роман вірить в те, що він з побратимами вижив не просто так, була якась вища сила, що оберігала.
— Таке місце було, знаєте, як трикутник, вугол. Снаряди падають отак просто, поряд. А тобі нічого немає. Тобі просто нічого немає, — дивується боєць. — Гради, касети, авіація заходила… Я такого ніколи не бачив. Я вже готовий був, розумів, що це вже все, кінець. У мене була молитва з собою, витягнув... А ми вийшли всі цілі. Контужені, голови відбиті, але цілі. Я досі не можу зрозуміти, як.
Далі був миколаївський госпіталь, крапельниці. На зустріч із журналісткою Роман прийшов у слухових апаратах на обох вухах. На запитання, чи відразу контузія позначилася на слуху, відповідає, що ні, не відразу. Та й далеко не одна контузія у нього була: «Дві контузії конкретних таких, фіксованих. А слабеньких, як, до прикладу, на острові Білогрудівому, коли з дронів нам накидували, то й не порахувати. Не звертали увагу тоді на це, бо так було треба».
Фото: з особистого архіву Романа
Звільнення Херсона та острови
Роман розповідає про звільнення Херсона, про те, що в цьому є заслуга його й побратимів, про спільну велику роботу величезної кількості людей.
— Ми першими заходили на острови. Самі знаходили човни, катери, робили розвідку, дорозвідку, багато чого цікавого, і навіть не думали, що воно може так бути. Далі почали говорити: давайте нам допомогу, ми самі не можемо витримати такий пресинг, будемо навчати, показувати місцевість.
— Був такий острів — Агата. Ми пішли туди на розвідку. Покійний Потап. Покійний Діма Оніпко. Покійний Діма Гусєв. Я. І драйвер був, мабуть, Тоха у нас тоді. Дійшли ми там до під…ів. Ми їх чули — конкретно, де вони знаходяться. А вони нас не бачили — пташки у повітрі не було. Була поставлена задача: створити спостережний пункт. Повернулися, доповіли. І одна людина, я не буду говорити, хто, не доклала керівництву, що саме ми там чули й бачили.
— І я поїхав додому, моя черга була на відпустку, — говорить Роман. — А хлопці з відпусток поприїжджали. І вони пішли туди ставити СП. Поставили. Через два дні цю СП штурмують під…и. Перший двохсотий. І все, знову відправляють хлопців. І хлопці гинуть.
— Цього ніхто не розповідав, а я не боюся розповісти. Загинули по чиїйсь дурості. Просто по дурості. Вони (про декого з керівництва — авт.) звикли робити пальцями так: отут, отут, отут ви маєте бути, отут ти маєш пройти. Отут ти мені фото маєш показати, а тут відео. Кажу: «Може, вам ще аналіз ґрунту принести?» А хлопці загинули. Це був удар, великий удар. Знаєте, побратими, з якими два роки ти спілкуєшся, ділишся, їси, спиш поряд. Всі на нервах. Кожен переживав по-своєму. Трохи розбіглися після цього — той в роти, той ще куди. Не витримали, — і Роман замовкає.
— А тоді знову зібралися, з духом, на силах, — продовжує він через хвилину. — І знову почали працювати.
Фото: з особистого архіву Романа
Острів Потьомкін
Наступна розповідь Романа про епізод, коли потрібно було евакуювати пораненого товариша. Тоді на острів відправилися він, Сергій на псевдо Тарантінич і Філ за драйвера. Саме обстріл притих. Група відходила, а поранений залишився.
— Кричу: де поранений? — згадує Роман. — А поранений лежить — там. Я скидаю все, іду за ним. Мені кричать, типу: не йди, бо повідриває ноги. Ну, вже тоді не думав. Пройшов я метрів, може, 30-40. Дивлюся, його побратим уже тягне. Бачу, що ноги немає, а друга посічена. Він не встиг стекти кров’ю, хоча крові дуже, дуже багато було. Наклав турнікет на обидві ноги відразу, не розбирався в деталях, бо не було часу. Запитую: «Як ти?» А він «плаває». Зробив обезбол. З тим другим побратимом на плечі його, в човен і ходу звідти. Всю дорогу він «провалювався». Трошки по лицю, по лицю його, оживляв. А тоді він вже засміявся, коли я вдруге дав обезбол.
— Багато таких було моментів. Якщо треба — то треба. Я ніколи не говорив, що я якийсь профі, я звичайна людина. Але вже зараз я розумію, що ходили ми по лезу ножа. Якщо тебе навчають, що треба робити так і так, то все одно треба думати. Адже ніхто не бачить за тебе, бачиш ти своїми очима, що робить і що в тебе робиться на твоєму напрямку.
Фото: з особистого архіву Романа
Острів Нестрига
Під час штурму острова Нестриги Роман Мазур отримав ще одну контузію. Нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. І це не єдина нагорода бійця.
Роман Мазура з нагородамиФото: з особистого архіву
— Тяжкий був маршрут, по болоту, по воді, — згадує Роман. — Штурмували острів Нестригу. У Філа вилетіли диски, відмовила нога. А далі ж йти треба. Я на евак, виходить. Беремо драйвер, летимо туди, просто в лоб їм. Прилетіли, вкинули Філа в човен. Драйвер каже: «Пригинайтеся». Я дивлюся, що там з Філом. А Філ кричить: «Я не відчуваю ногу!» Заспокоював його: все нормально. Я зрозумів, що то було: кажу, ти ліг, а навантажений (рюкзак, боєкомпект), спітнілий, розслабився — і вистачило 2-3 хвилини, диски — клац, і все.
Фото: з особистого архіву Романа
Такмед
Роман був і інструктором по медицині, однак недовго — 5 місяців. Їздив на евак. Однак все ж віддав перевагу розвідці. Згадує розмову з комбатом Ігорем Грибом:
— Кажу: «Анатолійович, переведіть мене, будь ласка, назад, у розвідку». Він так подивився: «Що я тобі можу сказати? Тут просяться десь злиняти, а цей назад». То я в медицині побув п'ять місяців. Але дуже багато виїздів було, і двохсоті були, і бригадних мінометом побило, вивозив, на жаль, у них не було шансів вижити.
Про побратима
«Ну от що ти, — каже Роману Валерій Морокишко, — поправ комір, щоб був гарний». І сам починає поправляти
Як говорить Роман, «Валерій Морокишко — це друг, побратим, папа, мама. Він дивиться на мене, я розумію, що він, що він хоче. Я дивлюся на нього, він розуміє, що я хочу. Така взаємодія».
Далі розмова логічно перетікає до сьогодення. У Романа — друга група інвалідності. Каже, до слухових апаратів вже звик. Два купував своїм коштом, один, потужніший, надала держава.
Фото: з особистого архіву Романа
Що зараз
Роман звільняється зі служби в Силах оборони. Пройшов ВЛК.
— Я б ще далі служив, але все, вистачить, пора закінчувати, — він наче виправдовується. — Я зробив все, що міг. Я люблю бджоли, у мене пасіка є. Люблю рибалку. Охоту, собак, у мене лайки та гончак. Ставки батько доглядав і доглядає. Будемо працювати. У мене ростуть діти, їх треба ставити на ноги.
Про ситуацію в країні відгукується так:
— Думаю, в цілому все буде добре. Однак надто багато нахлібників, які люблять чужими руками жар загрібати, на людському горі гроші заробляти. Буде ще дуже велика війна всередині країни, бо нам дуже багато чого не подобається.
Роман Мазура, Первомайськ, 2025
Щоб пережити те, що він пройшов, на думку Романа, потрібен час та підтримка рідних.
— Я хочу далі спокійно жити, виховувати своїх дітей. Бачу хлопців, які затягуються, так не потрібно робити. Я знаю, що воно болить, що воно не відпустить, це на все життя. Але ж треба перемикатися. Обернутися і подивитися на дітей. Діти й жінка — це найперше, це велика підтримка.
Фото: з особистого архіву Романа
— Я знаю побратимів, у яких жінки виїхали, забрали кошти й вони залишились тут самі. І все. Боєць починає пити. Йому на все начхати. Він просто існує, він не живе. Це дуже страшно. Починаєш думати, як допомогти, і розумієш, що ти йому не допоможеш ніяк. А допоможуть його діти, жінка, батьки. Родина — це найголовніше. Інакше — людина просто йде до кінця, це квиток в один кінець. Рано чи пізно він зірветься. Дуже багато хлопців таких.
