Анатолій Якименко загинув у жовтні 2023 року. Ніс службу в сороковій бригаді. Був артилеристом, командиром гармати. Йому в березні цього року виповнилося б двадцять вісім. Тепер дружина Ярослава Якименко збирає підписи про присвоєння чоловіку звання Героя України посмертно. Під петицією уже підписалися понад 7000 громадян. Всього ж документ має набрати 25 000 підписів. Часу для зібрання голосів залишилося небагато — менше семидесяти днів. Журналістка зустрілася з Ярославою і розпитала про життя Анатолія до війни і про те, що допомагає їй прожити втрату.
Народився на Донеччині, жив у Первомайську
Анатолій Якименко народився 23 березня 1996 року у Горлівці на Донеччині. Згодом жив і навчався у Кримці Первомайського району Миколаївської області. У 2002 році пішов до 1 класу Кримківської школи. Після закінчення школи навчався у професійно-технічному училищі №33 та здобув професію кухаря-кондитера.
У 2016-2020 роках проходив військову службу за контрактом на посаді кухаря. Брав участь в АТО, ООС.
Після початку повномасштабного вторгнення, 3 березня 2022 року, мобілізований. 1 листопада 2022-го підписав контракт і займав посаду головного сержанта — командира гармати військової частини АХХХХ.
Загинув 13 жовтня 2023 року під час виконання бойового завдання неподалік села Степова Новоселівка Куп’янського району, на Харківщині, внаслідок ворожого артилерійського обстрілу.
Він пішов захищати Україну, а вона чекала на нього вдома
Вони познайомилися п’ять років тому на сайті знайомств. Стосунки розвивалися стрімко і уже за тиждень Анатолій та Ярослава прийняли рішення бути разом. З тих пір не розлучалися. І якби не клята війна, то сьогодні подружжя виховувало б дітей, як і планувало, та жило б в мирі та злагоді. Та все сталося по-іншому. Він пішов захищати Україну, а вона чекала на нього дома. Ярослава все пригадує до дрібниць: як у перший день повномасштабного вторгнення поверталися з Польщі в Україну, як у дорозі почули страшну звістку про велику війну, як три доби з кордону добиралися до рідного міста, і як Анатолій, не чекаючи повістки, пішов до військкомату. Тепер це лише болючі спогади.
«Найцінніше в житті — не те, що у нас є, а ті, хто у нас є»
— Я й досі не вірю, що його немає, — говорить Ярослава. — Мені здається, що ось-ось він зателефонує і я почую в слухавку: «Зая, ти як?» Він для мене був цілим світом. І хоч у нас була різниця у віці, але я того не відчувала. Він був дорослим не по рокам. Напевне через те, що у власній його родині не все було добре. Мати його померла, коли Анатолію було шість років, батько, влаштовуючи своє особисте життя, не мав часу на виховання сина. Тому я йому замінила і маму, і тата. Була для нього дружиною, подругою і коханою. У нас стільки було планів на життя: народити дитину, разом виховувати, зробити ремонт в квартирі й просто жити. Він у мене таким світлим був, порядним, чесним та принциповим. Його всі друзі любили, а ті, хто з ним служили, кажуть, що такі, як Анатолій, рідкість. Нещодавно познайомилася з військовослужбовицею, яка з ним в роки АТО служила. То вона розповідає про Толябу (так його називали між собою) як кришталевої чесності людину. На нього можна було покластися. Анатолій був доброю та щирою людиною, патріотом своєї Батьківщини, мав повагу серед своїх побратимів. А які він готував страви! Про це всі знають, хто з ним служив разом. Він закінчив кулінарне училище, любив готувати і пригощати. Тепер це лише спогади.
Бо найцінніше в житті — не те, що у нас є, а ті, хто у нас є.
«Мій чоловік — захисник України, і загинув, захищаючи її, тож прошу усіх не пройти повз цієї петиції»
Ярославі важко говорити. Сльози непрохано навертаються на очі, думки «нащо життя без нього» стали частими гостями. Та лише одне стримує її — він має бути Героєм. І чи матиме Анатолій це звання, на сто відсотків залежить від неї. Це вона добре розуміє, тому й створила петицію про присвоєння звання Героя (посмертно) і тепер звертається до городян, аби підтримали.
— Люди по-різному ставляться до мого прохання, — розповідає Ярослава. — Хтось із розумінням, хтось із співчуттям, а нещодавно послали мене подалі… Іноді опускаються руки, але я розумію, що це потрібно, аби пам'ять жила. Не знаю, чи жила б я сьогодні, якби не це завдання, яке я поставила перед собою. Збираю сили щодня, молюся щоночі.
— Попри все, треба продовжувати жити, — каже Ярослава, — бо хто, як не ми, рідні наших янголів, тепер маємо дбати про їхнє світле ім’я? Я лише дивуюся злим язикам, які розповідають про мільйони, які отримують рідні загиблих. Не хотіла б я тих грошей, хай мені повернуть мого чоловіка. А ще дуже мені болить ситуація з його батьком, який по великому рахунку й не знав, як він живе. Тепер намагається отримати кошти, які держава надає родинам загиблим. Гидко від усього, коли гроші ставлять вище за людину. Знаєте, у нас з Анатолієм була розмова, він наче відчував, що станеться біда. Тоді він мені сказав, як би він хотів розпорядитися коштами. Тепер я просто зобов’язана виконати його волю. Взагалі ми з ним споріднені душі. Ми відчували одне одного на відстані. Коли сталася з ним біда, то я не могла знайти собі місця. Це передати словами неможливо, це такий внутрішній стан тривоги, це біль, це жах. А коли його везли «На щиті», то мною просто колотило. Тепер я щодня ходжу до нього на могилку…. Тепер мені потрібно поставити пам’ятник та зібрати голоси під петицією. Це для мене зараз — в пріоритеті. А далі, як здоров’я дозволить, може, піду на фронт. Моя мама та вітчим зараз воюють за Україну. Тож, напевне, і моє там місце. Я ще Анатолію говорила, що піду служити разом із ним, то він категорично був проти. Казав, щоб я займалася домашніми клопотами. Загалом, він мене дуже оберігав. Як мені його не вистачає… Я буду все життя згадувати його останню есемеску, яка надійшла в ніч на 12 жовтня: «Я тебе кохаю». Потім з ним уже не було зв’язку. Тоді я вже дізналася, що він разом зі своїм побратимом отримали опіки, несумісні з життям. До шпиталю їх довезли, але не врятували. А 11 жовтня ми ще розмовляли і таке було відчуття, що він зі мною прощається. Говорив, що любить, просив за щось пробачення.
Родина ЯкименківФото: з родинного архіву
Вона вірить, що колись зустрінуться — обов’язково. Бо справжнє кохання — воно таке
Нелегка розмова, свіжа рана, яка дуже болить. Як і що далі — Ярослава поки не знає, ще не має внутрішнього ресурсу, аби подумати про потім. Живе сьогоднішнім днем. А в пам'ять про коханого залишила тату на тілі, де вовк і вовчиця, де їхнє нерозділене спільне життя і зустріч на небесах. Вона вірить, що колись зустрінуться — обов’язково. Бо справжнє кохання — воно таке.
Як підтримати петицію про просвоєння звання Героя України Анатолію Якименку
Підписати петицію можна на сайті електронних петицій за посиланням: https://petition.president.gov.ua/petition/220982.
