Наша історія — про родину Ігоря та Анни Марченків. Професійні музиканти та викладачі, цьогоріч стали прийомною родиною. Тепер у них троє дітей: семирічна Зоряна, вже доросла 21-річна Марія та довгожданий син — 8-річний Євген. З чого все почалось та який шлях потрібно пройти, аби зробити такий відповідальний крок? Досвідом подружжя Марченків поділилось з Гард.City.
Родина Марченків
Як Марченки прийшли до думки створити прийомну родину
— Як виникла думка створити прийомну родину?
— Це почалося дуже давно, — відповідає Анна. — Ігор завжди чомусь казав, що у нас буде п’ятеро дітей. Він також хотів, аби серед усіх дітей був хоча б один хлопчик. Перша дитина — дівчинка. Пройшов час, друга — теж дівчинка. Коли народжувалась Зоряна (молодша донька — ред.), це були партнерські пологи, Ігор був у пологовій залі. Все тоді минуло нормально, штатно. Але Ігор побачив, що пологи — це тяжка праця для жінки, і сказав: «Досить нам двох дітей». Однак він і надалі думав про хлопчика. А у нас і вік вже такий, що є певні ризики, пов’язані з пологами. Однак ця ідея продовжувала жити у наших думках.
Потім почалась повномасштабна війна. Ми бачили, скільки дітей в Україні через різні трагічні обставини залишаються без батьків. Я багато думала про долю чужих мені дітей. І якось так було, що ми з Ігорем не говорили про це, хоч насправді обидва про це думали. Ще ж має місце той факт, що ми обидва працюємо з дітьми: в інтернаті і в музичній школі, з прийомними і ні, з сиротами тощо. Якось була така ситуація, коли до Ігоря після уроків підійшла дитина і сказала: «Заберіть мене до себе додому». От як? І не можеш малечі пояснити, чому все не так просто. Що є інші діти, які, побачивши це, будуть ображатися, що когось забрали, а когось ні. Ігор мені якось сказав: «Якби я мав таку можливість, то всіх би їх забрав і побудував нам усім величезний будинок». А я йому відповіла, що це замкнене коло, ти просто побудуєш такий самий інтернат. І ти не зможеш дати їм усім свою любов.
— Стосовно свого рішення ви спілкувались із доньками? Як це було?
— Звісно, що ми спілкувались про це, готували їх морально. Вони сприйняли цю новину спокійно, без якихось суперечок. Ми багато про це говорили.
Євген прийшов до інтернату напередодні літа. Там він і знайшов свої нових батьків
Допомогли спеціальні курси для прийомних батьків
— З чого почався процес створення прийомної родини?
— Ми подзвонили до Служби у справах дітей, — продовжує Анна. — Нам повідомили, що у зв’язку з війною суди не працюють, курси не проводяться. Загалом сказали — це наразі неможливо, довідки збирати також немає сенсу, адже ніхто не працюватиме з ними, усім не до цього поки що. Тож ми чекали. Восени ми натрапили в інтернеті на рекламу спеціальних курсів для прийомних батьків. Вони були націлені саме на те, щоб діти, які через війну залишились без батьків, деякий час побули у сім’ях до того, як знайдуться їхні родичі чи батьки. Тоді ж було чимало ситуацій, коли батьки пропали або дитину евакуювали, а потім від родичів не було звісток тощо. Ми наважились на це, подали заявку, пройшли ті курси. Проводились вони онлайн. Закінчивши курси, ми прийшли до соціальної служби з пакетом документів, які нам рекомендували зібрати. І там вже нам повідомили, що почали працювати тренінги, на які ми хотіли податися від самого початку. Також ми дізнались, що починають працювати усі необхідні реєстри і таке інше. Тож ми подумали і про всяк випадок подали документи і на тимчасове утримання, і на прийомну сім’ю. Курси проходили в Миколаєві. Тривало наше навчання чотири тижні.
І от зараз, коли Женя вже місяць знаходиться у нас, я часто згадую ті курси: вони дуже допомагають. Викладачі багато чому нас навчили і підготували до багатьох ситуацій.
Рішення забрати хлопчика Євгена в родину було спільним
— Чому саме цей хлопчик? Як ви з ним познайомились?
— Ми з ним познайомились на роботі, скажімо так. Він прийшов у наш інтернат напередодні літа, незадовго до Останнього дзвоника. Це мені здалося дивним, адже зазвичай новенькі з'являються восени. Тоді було чимало метушні, пов’язаної із закінченням навчального року. І так склалось, що ми готувались до Останнього дзвоника і хлопчик, який мав читати віршик, захворів. Женя мені каже: «А можна я вивчу той віршик?» Звичайно, я дозволила, ми позаймалися з вихователями. Він вивчив і розказав. Потім почалось літо і всіх дітей розібрали. Лишились тільки ті, кого через різні обставини не забирали, це небагато дітей. В один із днів я прийшла на робочу зміну, Ігор теж тоді прийшов попрацювати — це було 7 червня, і я побачила, що Женіна вихователька йде з солодощами і напоями. Я ж питаю: «Куди це ти?», а вона відповідає: «У Жені день народження». І ось я бачу, що вона його вітає, а мене так зачепило, що я без подарунка. У нас там постійно у когось день народження, але саме цього разу мені було так прикро, що я не знала про його свято. Він же ж був новенький, тільки-но прийшов. Потім у той самий день ми усі пішли до річки, прогулятися — я, вчитель фізкультури, Ігор з дітьми, вони вудки кидали, спілкувались — це ще один цікавий момент, до якого я повернусь згодом.
Коли ми проходили курси, нам викладачі дали рекомендації суто по нашій родині: який має бути вік дитини, стать і таке інше. А я дивлюся на малого і думаю: він же ж повністю відповідає нашій рекомендації. А я дуже довіряю компетентним людям, що нас вчили і давали настанови. І у мене тоді просто щось вже остаточно йокнуло. Я почала до нього придивлятися. Мовчки. Я нікому й нічого не казала про це. Пізніше тільки чоловіку: «Ігорю, ану придивись до цього хлопчика». А він мені: «А я вже придивився».
— Тобто ви, не зговорюючись, вже думали про одне й те саме, так?
— Так. І виявилось, що Ігор почав про це думати у той самий день, що і я.
Ігор мені розповів, що коли у той день вони рибалили, в них сплутались вудки. І коли вони полізли їх розплутувати, Женя ледь не впав у воду і Ігор його схопив за руку. Він мені так сказав: «Коли я його зловив, у мене аж мурашки пішли. Я збагнув, що це він». Тобто на Женін день народження нам обом відкрилися на нього очі. Тож ми так з Ігорем подивилися одне на одного: «Ну, що? Беремо?» — «Беремо». Для мене дуже важливі такі співпадіння.
У той же ж день ми прийшли і поговорили з нашими дітьми, пояснили: є ось такий хлопчик, ми хочемо його забрати у нашу родину. Звісно, що Євгену ми до кінця нічого не казали, аби не було зайвого стресу.
Створення прийомної родини та період адаптації
— Як вдома готувалися до приїзду Євгена?
— Ми зробили перепланування кімнати. Обов’язковою вимогою від Служби у справах дітей є особистий простір — кімната, оскільки хлопчики і дівчата мають бути в окремих кімнатах. Це було дуже непросто, але з ідеєю вирішення цієї проблеми нам дуже допомогли дизайнери та майстри меблевої фабрики «Кедр». Вони просто молодці. За допомогою меблів, розроблених спеціально для нас, ми розділили одну велику кімнату на три. Тепер і Зоряна, і Женя мають дві окремі затишні кімнати. Мабуть, співробітники фабрики «Кедр» першими дізнались, що ми будемо брати дитину — ми ж їм пояснювали, що це має бути і для чого нам так багато висувних ящиків і шухлядок. Вони з максимальним розумінням поставилися до цього проєкту.
— А що далі?
— 28 липня по нашому питанню було проведене засідання. Рішення ухвалили на нашу користь. Того дня ми вже сказали Жені: запитали, чи він цього хоче. Це ж людина, хоч і маленька. Нам важливо було почути його думки стосовно цього. Він погодився, хоч і мав дещо розгублений вигляд.
— Як усі ви почуваєтесь нині?
— Ми розуміли, що все це буде непросто, ми до цього готувалися і курси нас до цього готували. Зараз для нас усіх проходить адаптивний період. Ми багато говоримо, пояснюємо. В жодному разі не сваримось. Є чимало простих речей, як у побуті, так і в якихось інших дрібничках, які Жені не повністю зрозумілі або ж не знайомі зовсім. Він розумний хлопчик, самостійний, просто є речі або предмети, з якими він раніше не мав справи: якісь прилади, побутові предмети. Ми дуже пильно слідкуємо, щоб він собі ніяк випадково не нашкодив. По суті, це як заново виховувати дитину. Ми вже через це проходили, але тут дещо інша ситуація. Працюємо, коротше кажучи. Взагалі родина — це завжди праця, невпинна і наполеглива.
— Які головні етапи потрібно пройти, аби стати прийомною родиною?
— Спочатку безліч паперових справ: довідки від лікарів, довідки про судимості, інформація про прибутки. Потім приходить комісія, яка перевіряє житлові умови, уточнює, де буде кімната, як це буде втілене в життя і таке інше. Потім підготовчі курси. Загалом це дуже непростий і тривалий процес.
— Чи буде якась допомога від держави?
— Так. Потрібно подати відповідні заяви. Ми просто ще до цього не дійшли.
У Євгена є своя кімната
Інтернати — це не магазин, а діти — то не іграшки і не товар, який можна повернути
— Що б ви порадили сімейним парам, які думають над тим, аби стати прийомною родиною?
— Я сказав би так: якщо ви маєте любов, яку немає кому віддати, — віддайте її дітям, — до розмови підключається Ігор. — Чому б ні? Це ж наша зміна: майбутні митці, електрики, політики, водії маршруток, президенти та інші. Потрібно ділитися добром і любов’ю. Зрозуміло, що важкий час, і фінансово, і морально усім нам важко, але життя триває. Також ми маємо в цей час просити Божої мудрості. А ще — і це дуже важливо — потрібно бути виваженими у таких рішеннях. Інтернати — це не магазин, а діти — то не іграшки і не товар, який можна повернути, якщо не підійшли. На курсах нам розповідали про такі випадки, коли батьки поквапились із вибором і просто не справлялись. І знову ж таки через те, що не дотримувались рекомендацій наставників з курсів.
Думку Ігоря продовжує Анна:
— А я ще б до цього усього порадила не будувати ілюзій і перебільшених очікувань. Не варто уявляти собі життя у рожевих тонах, де не буде непорозумінь, дитина одразу всіх полюбить, буде найрозумнішою і слухняною. Ні. Такі очікування лише нашкодять, коли ви опинитесь сам на сам з реальністю, де все перевернеться догори дригом. Звісно, що в усіх по-різному проходять ці процеси, але коли ви готові до труднощів і налаштовані на невпинну працю в родині — тоді не буде якихось зайвих розчарувань і проблем. Якщо ти намалюєш собі ідеальну картинку з новою дитиною, а вона туди не впишеться, то що тоді, викинеш її? Тож добре думайте перед такими кроками. Також я дуже раджу серйозно відноситись до підготовчих курсів — це дуже важливо. А ще було б добре, якби перед тим, як наважуватись на це, подружжя побувало вдома в якоїсь прийомної родини, можливо, перейняла досвід, подивилась, як це все відбувається. Наша родина має таких знайомих, прийомні родини, і бачили, як це. Ми з Ігорем всебічно готувалися до нашого кроку. Як усе буде далі — залежить від нас і від того, як Бог направить.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
