Історія, яку ми сьогодні вам пропонуємо, це скоріше розповідь про те, як самодостатня докторка філологічних наук, професорка заради своєї мрії кардинально змінила шлях свого професійного напрямку. Ні, вона не перестала любити слово, навпаки, спрямувала його в напрямок, який під час війни став одним із найважливіших у протидії російським наративам. Вона тепер навчає студентів виваженій та чесній подачі інформації. Знайомтеся, це Оксана Філатова, завідувачка кафедри журналістики, реклами та PR технологій НУК ім. адм. Макарова.
Говорити про колег завжди легко, а от розповідати про своїх очільників — відповідально. Тож переді мною завдання просте й непросте водночас. Бо ж маю безпосереднє відношення до людини, про яку пишу. З 2020 року я працюю під керівництвом Оксани Філатової, тепер уже на кафедрі журналістики, реклами та PR технологій НУК.
Відразу хочу розставити всі крапки над І. Це не прислужування з мого боку своєму керівництву. Це історія про проблеми та перспективи професійної підготовки журналістів на Миколаївщині, яка давно уже визріла, а в цей непростий час стала надактуальною. Бо ж журналістика нині, без перебільшення, на вістрі. І від того, кого ми виховуємо, кого запропонуємо на медійний ринок, залежатиме і розвиток нашого краю та й самої України. Бо ж журналіст — це не просто носій інформації, це людина, яка формує світогляд суспільства. А сьогодні, як ніколи, нагальність цієї теми очевидна. Чи могли б ми дізнатися, що відбувається в світі, на полі бою чи в недавно окупованому Херсоні, якби не журналісти. Звісно, що ні. Тож, даруйте, за довгий вступ, але мала про це проговорити. Отож, далі про людину, яка не побоялася в один момент змінити своє життя та піти за своєю мрією.
Бажання мати факультет філології та журналістики не заради красивої назви факультету, а щоб готувати справжніх журналістів
— 1 березня в НУК ім. адм. Макарова розпочала роботу кафедра журналістики, реклами та PR технологій. Розумію, що пройдений шлях до моменту відкриття кафедри був непростим, можливо, й тернистим. Як вам вдалося в технічному виші спочатку відкрити гуманітарну спеціальність, а в умовах воєнного часу не розгубитися, зорганізуватися і створити кафедру?
— Моє життя нерозривно пов’язане з вищою школою. Спочатку навчання на філологічному факультеті Миколаївського педагогічного інституту, а по завершенню – викладацька робота в цьому виші. Тобто шлях свого професійного становлення я пройшла саме в цьому університеті: від викладачки до професорки, завідувачки кафедри. У цей період захистила кандидатську дисертацію, потім докторську. І так склалося, що я спочатку працювала на факультеті філології, після його реорганізації — на факультеті філології та журналістики, де навчалися не тільки філологи, а й майбутні редактори, спеціалісти видавничої справи. І от саме там прийшло усвідомлення та розуміння вагомості журналістської справи.
На кафедрі журналістики НУК ім. адмірала Макарова
Це був дуже цікавий період мого життя. Я мала змогу працювати з майбутніми медійниками — активними, креативними, налаштованими на творчу діяльність. Вони завжди ставили гострі питання, мали власну точку зору, свою позицію. Сьогодні щаслива від того, що колишні мої студенти — Наталя Грудова, Віктор Дяченко, Катерина Лисюк, Наталя Якобсон, Дар’я Свистуха — стали журналістами провідних регіональних та центральних ТВ каналів.
Видання друкованої газети, редагування наукового журналу і наукового вісника університету, публікація власних статей в інтернет- та друкованих виданнях, — це все наближало мене до медійної сфери.
Це був хороший досвід роботи, але хотілося більшого. Оце бажання не просто мати факультет філології та журналістики заради гучної назви, а насправді готувати журналістів, пересилювало все. Адже у виші для цього були всі можливості: і сформована команда викладачів-професіоналів, і достатня навчально-методична та матеріально- технічна база, і налаштована співпраця з практиками у ЗМІ Миколаєва та Миколаївської області.
НУК ім. адмірала Макарова
Про відкриття спеціальності Журналістика було багато розмов від очільника університету, але далі обіцянок справа не рухалася. Більше того — гальмувалася. Зрештою приходить той момент, коли ти починаєш розуміти, що досягнувши певної мети, певної стелі в науковій роботі, в кар’єрних сходинках, треба щось робити, інакше все — застій. Тобі хочеться розвиватися, тобі хочеться справи, яка йде за покликом душі і серця, яка реалізує твій науковий і практичний потенціал. От тоді я й прийняла кардинальне рішення, яке підтримали мої рідні, та звільнилася з цього університету.
По суті через 25 років я розпочала новий етап професійної діяльності, який наразі дає мені сили, енергію й натхнення. Дає можливість розвиватися, втілювати власні ідеї й нові проєкти. Відкриває нові зв’язки й нові можливості.
— Чи можемо ми говорити про те, що коли одні двері закриваються, інші — відкриваються?
— Я завжди про це пам’ятала. До речі, коли звільнилася, мене одразу ж запросили працювати в інший університет, але то був перехідний період. Треба було перебути, зібратися, передумати.
Зустріч з ректором НУК ім. адмірала Макарова Євгеном Трушляковим стала етапною. Як не дивно, але «фізики і лірики» або технарі з гуманітаріями порозумілися одразу. Євген Іванович не тільки підтримав ідею відкриття спеціальності Журналістика, але й максимально сприяв нашій роботі для отримання ліцензії Міністерства освіти і науки України. І за два місяці наша команда мала ліцензію, а разом із нею — право готувати фахівців журналістики, реклами та зв’язків із громадськістю.
НУК ім. адм. Макарова став чи не єдиним університетом у південному регіоні, який отримав право готувати фахівців подібного напряму. І вже в 2020-му році на перший курс спеціальності Журналістика (Реклама та зв’язки із громадськістю) вступило чотири десятки абітурієнтів.
Отож, як не тривіально, але коли одні двері закриваються, то відкриваються інші.
— Це була конкуренція?
— За кожним навчальним закладом є бренд, кожен університет — це бренд. НУК — це бренд кораблебудування, і людям, які пропрацювали все життя в університеті, складно було прийняти розширення гуманітарного напряму в технічному виші. Більше того, усвідомлюю, що це певною мірою боляче, але в нових умовах, особливо в сучасних українських реаліях — вкрай необхідно. Ми прекрасно розуміємо, для того, щоб розвивалося наше місто, наш південний регіон, нам потрібні фахівці нової формації, нам потрібні піарники, рекламісти, журналісти. Якраз саме таке завдання ставлять перед собою викладачі хоч і невеликої, але дружньої команди кафедри журналістики, реклами та PR-технологій.
— Чи прискорила рішення про створення кафедри війна?
— Ні, війна на це не вплинула. Тому що процес відкриття кафедри цілком логічний: якщо створюється нова спеціальність, тому відповідно до Закону «Про вищу освіту» має бути створена профільна кафедра. Тому й було прийнято рішення вченої ради НУК про створення кафедри.
Треба писати так, щоб була правда, і щоб ця правда вела до змін, до покращення
— Ви сказали, що кафедра має виховувати журналістів нової формації. Ваше бачення, яким має бути журналіст — новий у цих реаліях?
— Знаєте, приходить час професіоналів. Змінилася Україна. Ми мали в 90-х роках період становлення України, період, коли наша держава стала незалежною і формувалася, як держава. Тридцять років уже пройшло. Час прийшов для нових людей, нових журналістів, в широкому розумінні цього слова, медійників, які працюють за стандартами. Коли журналіст спрямовує свою діяльність не за замовленням, а коли дотримується принципів об’єктивності, правдивості. Говорити правду для того, щоб покращити, виявити, показати, зрештою, для того, щоб формувати новий імідж держави. Для цього потрібні нові фахівці, які мають власне Я, потрібні фахівці, які не просто компетентні в своїй сфері, а мають широкий кругозір, широке бачення і в сфері маркетингу, і в сфері діджітал. Вміють критично мислити й аргументовано висловлювати свою думку. Є такий принцип затребуваності. Сьогодні потрібні саме такі фахівці.
Той момент, коли отримав замовлення та пішов, написав, я думаю, це вже вчорашній день. Журналісти мають мати державницьку позицію, принципову. Отак має бути, а не так, як від мене вимагають. Я розумію, що це складно бути принциповим журналістом, бо тоді спрацьовує увесь механізм чиновницько-бюрократичного апарату, але мені здається, що якраз прийшов цей час, і війна нас утверджує в цих позиціях.
Нам потрібні журналісти, які не будуть прислужуватися, або писати так, як правильно для когось. Мені здається, що треба писати так, щоб в цьому була правда, і щоб ця правда вела до змін, до покращення. Щоб вона змінювала Україну на краще, змінювала імідж України, змінювала нас. Недарма кажуть, що журналістика — це четверта влада. Мені здається, що справді очільники мають відчувати і знати, що журналістика — четверта влада і замилити очі не вдасться.
Завдання журналістики — не просто інформувати, а й викривати неправдиву інформацію
— Ви покладаєте на кафедру завдання виховати правдивого журналіста, який піде в життя і буде пропагувати саме правдиві ідеї утвердження українськості?
— Звичайно, не треба формувати ідеальний образ журналіста. Він має говорити правду, глибше копати, компетентніше вникати у сфери суспільного життя. Як показав досвід війни, завдання журналістики — не просто інформувати, а й викривати неправдиву інформацію, так звані «фейки», які покликані дезінформувати українців, посіяти недовіру.
— Не лячно вам у цей нестабільний час, що не назбирається та кількість студентів, про яку мріється?
— Не можна говорити, що немає загрози зменшення кількості абітурієнтів. Це правда. Ви знаєте, скільки українців, зокрема жінок із дітьми, на початку війни виїхало за кордон. Зважаючи на ситуацію, яка склалася, може бути й таке, що тих потужних наборів, які були раніше, не буде вже. Я це розумію, добре усвідомлюю ймовірність такої ситуації. Крім того принцип «Вступай на журналістику, бо це престижно чи модно», відпаде однозначно, тому що воєнні події показали, наскільки це небезпечна професія. Наразі наше завдання набрати мотивованих студентів, які прагнуть знань і вдосконалення, які мають власне бачення реальності, спосіб мислення і світовідчуття.
— Але разом з небезпечністю, вона має ще й багато плюсів?
— Для мене журналіст — це наполеглива та відчайдушна людина. У нас таких багато. Вони залюблені в свою роботу. І головне завдання у них змінити Україну на краще. Тобто, для мене журналістика — це творча професія, яка поєднується з великою наполегливою працею, але водночас із ризиком для життя. Це неспокійна професія.
Тут я хочу сказати, що ми готуємо також рекламників та фахівців у сфері зв’язків із громадськістю. Це дуже затребувана освітня програма, а особливо вона буде затребуваною після Перемоги. Я колись чула такий вислів, що робити гроші без реклами може тільки монетний двір. Україна має тільки один «монетний двір», натомість Миколаївщина потребує чимало фахівців з реклами та піару. Нам треба формувати привабливий образ регіону, привабливий образ міста. Впевнена після війни, після нашої перемоги роль медійників не тільки не зменшиться, а й зросте. Окрім того, що українське суспільство буде робити для відновлення, важливо буде й те, як ми про це розповідатимемо, і що ми робитимемо для того, щоб світ хотів нам і надалі допомагати. Оце важливо. Для цього потрібні і піарники, і рекламісти, і журналісти.
— Ви багато років працюєте зі словом і багато років працюєте зі студентами. Чи можна порівняти, коли студенти були грамотнішими: тоді чи зараз?
— Я хочу сказати, що рівень грамотності студентів, на жаль, упав. Однак не забуваймо, що до нас останні роки приходять учні, які навчалися під час ковідних обмежень через монітор. Школярі не комунікували і це призвело до зниження рівня освіти, і мовної грамотності в тому числі. Але я думаю, що студенти випишуться. Тут потрібна наполегливість і бажання майбутніх медійників підвищити свою мовну грамотність. А це приходить в процесі навчання. Коли «притискає», коли ти бачиш перед собою таку вимогу, то повинен вирішити цю проблему.
— Чи не плануєте ви відкрити онлайн видання на базі кафедри?
— Планів у нас чимало. Паралельно з навчальним процесом, йде наукова та організаційна робота викладачів. Започатковуються нові проєкти, зароджуються нові ідеї, серед яких – і видання газети та журналу. Все непросто в час війни, бо часто це все на власному ентузіазмі, на внутрішньому потенціалі і наших ініціативах.
— Що для вас є робота?
— Для мене робота — це порятунок та своєрідна терапія. Для того, щоб відволіктися, забути про все. Комунікація дає шанс скористатися новими можливостями, шанс змінитися і шанс змінити. Оце є той варіант, який для себе і своїх колег пропоную в ситуації війни.
— Поради майбутнім журналістам, а нині вашим студентам?
— Головне завдання зараз — вчитися, отримувати необхідний багаж знань і вмінь, займатися самоосвітою, а також набувати практичних навичок. Це те, що наразі роблять наші студенти Юлія Голокоз, Тетяна Порошина, Катерина Коваленко, Максим Місайлов та багато інших. Навчання, самоосвіта і, звичайно, участь в громадських, медійних проєктах. Тобто швидко реагувати на запити, які є сьогодні в суспільстві. Бути активним і дієвими. Глибше копати, компетентніше вникати у всі сфери суспільного життя.
Оксана Філатова зі студентами
— Дякую вам за розмову. Вірю у розвиток кафедри та те, що зуміє виховати принципово нових журналістів, які змінюватимуть світ і Україну на краще.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
