Минуло майже два тижні, а цього не відчувається, ніби вчора-позавчора було: «Вставай, Вова, вставай! Чуєш вибухи?»
Останні кілька місяців я фігово спав. От прям геть. То кілька разів на ніч прокидався, а потім втикав у стелю, то чув крізь сон ледь не кожен шурхіт, або заковиристі діалоги троєщинської нічної еліти. І нічо, шо 9 поверх, і що пластикові вікна. Чув усе. І небо, яке над Києвом ніколи не темніє. Задоволення нижче середнього, коротше. І от, шо називається неждано-негадано, «порятунок» від безсоння прийшов, звідки не чекали. З жінчиної роботи.
«Омікрон» стрємітєльним домкратом вкрив увесь колектив, а отже, попри мій дистанційний формат труда статус «приплилі» був питанням часу. І от він стався. Три доби у стані випікаємого на грилі баклажана, нафіг зникли смаки і запахи (от шо дивно, під час торічної, першої коронації, такого не спостерігалось), але є одне але. Ні, не так, одне АААЛЛЕЕЕЕЕ!!!!!!! Після стану випеченого баклажана став спати цілу ніч. Яке ж це все ж таки блаженство! Закрив очі — вечір, відкрив — ранок. І пофіг на смаки, але відчуття дивні і десь навіть прикольні. І ці аж цілих дві повністю доспані ночі я пам'ятатиму решту життя. Бо третю з них доспати не вдалось.
«Вова, вставай давай! Ти вибухи чуєш? Давай вставай!» — від Таніного тормосання голова, легенько тьохнувши об стінку, дала команду «підйом», а ледь розчепірені очі крізь туман розгледіли на телефоні 05:05. Поки одна рука розколупує очі, інша заходить у робочий чат новинарів Ligamedia, а мозок вперто не хоче чути ні про які вибухи, і матюкає решту організму, бо спалось направду класно. «Новости, подъем, …здец уже здесь» — вразило сильніше за 220 вольт. Знаю, пробував в дитинстві, неприємно і боляче, але несмертельно. Але тут стає ясно — спати скасовується на найближчі х.зна скіки ночей.
Стрічка вже повна звісток з прикордонних областей, з-за порєбріка про «денаціфікацію і демілітаризацію», а за вікном ледь чути десь іздалеку відлуння хлопків. «Та може феєрверки якісь…» — з останніх сил вперто мозок чіпляється за надію, що тане, як морозиво на підвіконні вікна на південну сторону. Відтак, мовчки і не домовляючись починаємо пакувати нашвидкуруч речі. Ми про все це домовились ще тиждень тому, рюкзак із документами та усім цінним стояв на балконі вже зібраний. Ми погодили план, навіть зняли трошки готівки і домовились, як і куди їхати в разі різних варіантів розвитку подій. Ми були готові. Думали, що були готові. Думали.
А по факту однією рукою складали речі, а другою безперервно скролили стрічку і похапцем писали родичам. Очі відмовлялись вірити тому, що читали, і тому, що бачили у вікно. Мозок все ще не хотів вірити, що це реальність і просив прокинутись та жити далі. А новини накочувались, подібно лавині. Прорвано кордон на Чернігівщині та Сумщині, ракетні удари по військових об'єктах. Надія, що це все сон — невпинно тане, як морозиво. На вікні на південну сторону.
Під обід спільними зусиллями з ріднею зібралися і рушили в передмістя у село. Четверо дорослих та четверо дітей, одна з яких має інвалідність, дивом вмістились у «Шкоді Октавії». Вже по обіді на під'їзді до села ми вперше в житті побачили війну, що називається, онлайн. Вже не тільки почули, але й побачили. З'ясувалось, це працювала наша ППО. Але говорити ніхто не міг ще кільканадцять хвилин. Ось саме в цей момент я внутрішньо відчув, що життя розділилось на «до» і «після». А тому за дві доби, які ми провели на дачі кумів нашої рідні (яким дай Бог здоров'я і щастя на 10 поколінь вперед) я поспав сукупно години 4. Адреналін і повний ступор не дають розслабитись. Зв'язку майже немає, аби дізнатися, як стан справ у друзів та родичів, по черзі лазимо на драбину. Кум з родиною сидять в підвалі в Ірпені, а сусідні Бучу і Гостомель утюжить ворог. Ще одні куми принишклі і у ступорі не знають, що робити. Друзі в шоці, всі всюди в шоці, але тримаються.
А самому триматись важко, бо для моєї донечки Басі ранок почався бомбардування. Вона з мамою проживала у Волновасі. З охопленої полум'ям Волновахи виїхали, але далі шлях для неї та батьків перетворився на пекельний квест, який триває і донині. Тому короткі кілька слів «живі, доїхали в село таке-то», «люди пустили в хату, топимо пічку» і навіть «живі, сидимо в підвалі» діяли ефективніше за весь «Ред бул» світу.
А як пояснити дітям, які звикли ранками неспішно інспектувати холодильники та полиці кухонь на предмет смачненького, що зараз натомість почувши сильний звук над головою, треба чимдуж бігти у підвал? Вони ж, власне як і ми, цього всього не знають і не бачили. «А чому війна саме в нас?», «Навіщо росії треба наша Україна? Ми ж нікого не чіпали і з усіма дружили…» — насправді збивали ці питання з ніг хіба дорослих. Дітям простіше. Вони швидше до всього адаптуються і завдяки тому, що багато що ще не розуміють, легше реагують. А тому полиці у пошуках смачненького проінспектували і на дачі кумів нашої рідні, про всяк випадок.
Обидві доби, проведені під Києвом, змішались в дивну нескінченну суміш поза простором і часом. Коли нічого не розумієш, і єдиним джерелом оптимізму є те, що всі рідні й близькі живі. А ще, завдяки уривкам інформації ззовні, гордість за нашу армію, яка насипає ворогу по всіх фронтах. І за народ, який замість хліба й солі дає зрозуміти, куди слід йти непроханим гостям.
Героїчна оборона Зміїного, охоплені полум'ям, але не віддані ворогу Гостомель та Буча, незламні Чернігів, Харків та Маріуполь, все це дає надію. Риторика Президента тепер викликає гордість, реакція всієї України — також. А відтак, і реакція всього світу. Тому сама доля так і розпорядилась, що нині комунікую з усім світом. Неймовірна команда Liga.net, частиною якої став лише кілька місяців тому, цілодобово працює, з підвалів та бомбосховищ мої колеги розповідають усьому світу правду про війну в Україні. Про війну, не про, бляха, спецоперацію чи якусь ще хрінь, а про війну. Моя місія — поширювати англомовну хроніку, де тільки можна: у спільнотах соцмереж світових медіа, через знайомих за кордоном. Часто блочать, на інформаційному фронті теж ворогів, на жаль, вистачає. Дуже здивувало, що в перші дні люд реально не відстрілював, що у нас відбувається, є й такі, що певні — українці нищать самі себе. Тож доводиться терпляче і на пальцях пояснювати, хто тут і кого обстрілює, де тут нацисти. Переважно коректно, нативно, але іноді ненормативно. Іноді надихає реакція когось, хто питає, чим можна допомогти, скажімо, з Колумбії чи Греції. А інколи опускаються руки від фраз типу «вам треба прийняти все і змиритись». НЕ ЗМИРИМОСЬ, будемо боротись, бо так склалось історично в українців — боротись. І зараз ми пишемо нову сторінку нашої історії. Кожен по рядочку, по слову, по букві.
Минуло майже два тижні, а цього не відчувається, ніби вчора-позавчора було: «Вставай, Вова, вставай! Чуєш вибухи?» І друга коронація була вже ніби в минулому житті. А в холодильнику на Троєщині так і лишився шматок торта з Назарового Дня народження. Моя донька вивчила назубок слово «бомбоубежище» і малює пейзажі післявоєнної Волновахи, куди мріє повернутись. Вже не фіксую дні тижня, але повернулись смаки і запахи!
І на тлі емоційної втоми відчувається внутрішня впевненість, що ми впораємось. Буде важко, але впораємось. Коли бачу, як в рідному місті протягом півгодини люди закривають потребу за будь-яким запитом волонтерів, і читаю, що так є повсюди, то розумію, що впораємось. Все те, що вивчав про незламність українців на істфаку, тепер бачу на власні очі. Все буде Україна!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
