У житті нашої героїні було всякого: і доброго, і лихого. Пізнала радість материнства, гіркоту вдівства, визнання та шану в колективі, вірність в жіночій дружбі та підступність ворогів. Тепер проходить новий етап випробування — чекає синів з фронту. Хто вона, яка зуміла подолати чисельні труднощі і не зламатися у важкі часи, яка навчилася сміятися крізь сльози і демонструвати стійкість, яка стала улюбленицею свого колективу і навчилася жити по-новому? Знайомтеся: героїня нашого сьогоднішнього допису — Оксана Шинкаренко.
Оксана Шинкаренко в центрі
Оксана Володимирівна — вихователька у Первомайському дитячому закладі дошкільної освіти №12. Скільки себе пам’ятає, весь час в роботі, в турботах та клопотах. Швидка та енергійна, доброзичлива та чуйна, зуміла завоювати шану в своєму колективі та стати улюбленицею дітвори. За час, що працює, через її руки пройшли сотні дітей. Сьогодні уже й не згадає точну цифру, натомість більшість із них пам’ятає в обличчя і досі спілкується. Щира і відкрита, вона швидко знаходить спільну мову з людьми, знає, як переконати, як заспокоїти і підтримати.
28 лютого 2023 року Оксана Шинкаренко відзначила ювілей. Зазвичай не прийнято говорити про жіночий вік. Більше говорять про жіночність, красу, вірність, відданість, про успіхи, невдачі, про радості та переживання, про роботу та сім’ю. А тут ще й нагода — іменини. Допоки збиралися гості, встигла дещо розпитати про іменинницю. Як і всі закінчила школу, вступила до педагогічного училища, вивчилася, одружилася, народила дітей, пішла працювати. Начебто все, як у всіх. Та ні, не як у всіх. Довелося самотужки піднімати синів, бо ж овдовіла, дотягуватися до майстерності, бо мала десятирічну перерву в роботі, та проводжати синів на фронт практично в перші дні повномасштабної війни. Дмитро — молодший, пішов відразу, а старший Віталій приїхав із росії, долаючи кордони п’яти держав, аби стати на захист України і своєї неньки.
— Розкажіть про свій життєвий шлях, шлях виховательки.
— Це було так давно. У 1987 році я прийшла працювати в садочок. Правда, перерва у мене була невеличка, всього 10 років, але я працюю, дуже люблю свою роботу.
— Пам’ятаєте, скільки діточок випустили?
— Чесно, не зовсім. Натомість дуже добре пам’ятаю свій перший випуск. Цим дітям тепер по 38-39 років. Там були такі активні і діти, і батьки, досі їх згадую. Вони вітаються, хоча у них уже свої діти і своїх дітей приводять до нас. Цей випуск найбільше запав у душу. А так було випусків десь п’ять-шість.
— Що найважливіше для вас в роботі?
— Найважливіше — любити дітей, уміти з ними знаходити спільну мову.
— Я впевнена, що за роки роботи ви маєте власну методику виховання роботи. Поділіться секретами.
— Найважливіше, сприймати дітей такими, якими вони є, і вважати їх не маленькими, не сюсюкати, а вважати їх особистостями. І якщо ти сприймаєш дитину як особистість, то тоді з нею легко працювати. Звичайно, буває усіляке в нашій роботі. Але кращого більше.
— Найцікавіший метод виховання?
— Я дуже люблю свята, особливо Новий рік. Я завжди казала: новорічне свято не віддам нікому. Я обожнюю це свято і намагаюся, щоб дітям було цікаво, щоб крізь призму добра і чарівності вони сприймали світ.
— Як ви пережили початок війни? Як адаптувалися? Бо ж сини пішли захищати Україну.
— Дуже важко далися перші дні. Особливо, коли пішов на фронт молодший син і не було звістки. Це було життя від смайлика до смайлика. Говорила йому: «Не можеш подзвонити — надішли мені смайлика». Старший син у мене був у Москві. Він проїхав п’ять країн для того, щоб піти воювати. Зараз він під Бахмутом. Вчора вийшов, слава Богу. А перші дні нелегкі були. В мене ще й сусідка поруч, вона весь час мені казала: «Ти така сильна». І мені доводилося самій триматися і її підтримувати. А ще не хотілося перед дітьми показати, що тобі важко, тому що треба було їх підтримувати. А для того, щоб їх підтримувати, вони повинні знати, що у мами все добре. І мама все витримає.
— Що кажуть ваші хлопці?
— Я ніколи не забуду, як дівчата прийшли до мене в гості, і прийшло повідомлення від Віталіка. Він писав: «Мама, все буде добре. Ми обов’язково переможемо».
— Настрій тільки на Перемогу?
— По-іншому й бути не може, тим паче, як говорить мій старший син, який мав вид на проживання в росії: «У мене дороги назад немає». Тому тільки Перемога!
— Як з колегами складаються стосунки?
— Мені здається, що я дуже комунікабельна. Я з усіма знаходжу спільну мову. Можливо, десь, колись і були якісь негаразди, але ми це все злагоджуємо. Немає у нас глобальних конфліктів. У нас дуже гарний колектив, дуже дружний. Ми завжди один одного підтримуємо.
— Щоб ви побажали б усім?
— По-перше, Перемоги, мирного неба, щастя, здоров’я, але найголовніше — це Миру та Перемоги.
«Бажаємо дочекатися синів із Перемогою!»
Оксана Блінова, подруга: «Оксану знаю ще зі школи. Вчилися в 12-й школі, потім навчання в педучилищі, потім робота в садочку — і все разом. Виховала гарних своїх хлопців, які нині служать. І багато дітей виховала в садочку і ще, дасть Бог, буде виховувати. Дуже хороша людина».
— А яка в роботі?
— Дуже завзята, любить, щоб усім було добре. Все найкраще тільки можна їй побажати — миру, Перемоги та щоб сини повернулися додому неушкодженими.
Людмила Ваталінська, колежанка: «Оксану Володимирівну я знаю давно. Вона випускала ще мого синочка в старшій групі. Проводжали його разом у перший клас. Добра, чуйна, вихована людина, виховала дуже гарних двох синів, які можуть тепер нею гордитися, а вона — своїми синами. Бажаю дочекатися синів з війни живими і хочу побажати мирного неба над головою, міцного здоров’я і жіночого щастя. І хай буде Перемога за нами!»
Інна Романенко, колежанка: «Оксану Володимирівну знаю більше 20 років. Знаю її як щиру, віддану подругу. Колеги нашого садочка знають її як професіонала, майстра своєї справи. Близькі та рідні знають її як супержінку, яка виховала двох прекрасних синів, які захищають нашу Батьківщину від ворога. А її хлопці, я думаю, гордяться, що у них така прекрасна мама. Тому хочеться побажати їй щастя, здоров’я, щоб її очі завжди світилися тільки радістю і щоб вона скоріше з Перемогою дочекалася своїх синів».
А коли іменини були в розпалі, неочікувано на свято до мами приїхав молодший син Дмитро з фронту. Ото був подарунок! Сльози радості, щастя, гордості й невимовної любові. Сини ж бо! Хай їх Бог береже, наших Захисників! А вам, Оксано Володимирівно, низький уклін за дітей, за життя, за тверду і стійку життєву позицію. Дяка і керівнику закладу Віті Боровській, яка запросила мене на знайомство з героїнею.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
