Нещодавно до редакції звернулась землячка із запитанням: «А як можна опублікувати вірші сина?» Познайомившись із творчістю хлопця, журналіст вирішив поспілкуватися з автором та відрекомендувати його всім читачам. Представляємо: Віталій Шарапа із Первомайська — атлет, поет та музикант.
Зустрівши цього хлопця деінде, ви, найімовірніше подумали б, що він спортсмен. І були б частково праві, але є цікавий нюанс.
Зустрівшись з Віталієм і поспілкувавшись буквально декілька, скажімо так, ознайомчих хвилин без диктофону стало зрозуміло, що ця людина має, що сказати. І це не якісь там клішовані вислови чи псевдофілософія. Це щось, на перший погляд просте, але таке, що майже одразу підхоплює тебе і налаштовує на роздуми та розмову.
Можливо, я бачив мало поетів, але цікаво те, що на перший погляд Віталій зовсім не схожий на поета чи митця саме за типажем: в нього атлетична тілобудова, гострий та вдумливий погляд, та попри це він справляє враження досить скромної та доброї людини.
«Писав для себе, майже нікому не показував»
— Ти сам із Первомайська?
— Народився я у Вільшанці, але більшу частину життя провів саме в Первомайську. Працюю тренером у спортивному клубі «Гладіатор». Я почав займатися спортом з років, мабуть, 12-ти. Потім на деякий час полишав це і знову починав займатись. В років 15 прийшов до іншого спортзалу, ми там займалися разом зі знайомими. За пару років добре підтягнув теорію і практику, безпеку занять і таке інше. Вже по закінченні навчання в школі я почав допомагати займатись спортом своїм знайомим, однокласникам, які хотіли займатися, але не знали, з чого саме розпочати. Тож я їм допомагав: консультував, підбирав курс. Так, маючи вже певний досвід, почав тренувати людей: хлопців, дівчат, дітей.
Поки ми добирали місце, де можна було б присісти і поспілкуватись, я закурив. Знаючи, що Віталій спортсмен, запитав, чи не буде дратувати дим. Він відповів:
— Все норм, не дратує зовсім. Я сам курив і покинув. Це не просто, але тримаюсь.
— Як ти почав писати вірші?
— Перша, або одна із перших, спроб була тоді, коли якось я довго не міг заснути, слухав якісь пісні, вже й не пам’ятаю, що саме. І от мене дивували слова того, що я слухав: тема, влучна подача, неймовірні рими. В мене був, якщо можна так сказати, захват. Я просто відкрив Word і почав щось набирати. Потім кинув це почитати друзям, їм ніби як сподобалось. Перших пару років я писав просто, аби не забути щось, писав для себе.
— Це було ще у школі?
— Ні, це вже було опісля. Це, мабуть, з року 19-го почалось. Писав для себе, майже нікому не показував.
— А чому?
— Соромився, мабуть. В моєму оточенні, як мені здавалося, не було людей, котрі б могли дати об’єктивну оцінку моїм віршам. І також боявся, що мене розкритикують. Звісно ж хотілося, щоб комусь сподобалось те, що я пишу.
— І що, таких людей не було?
— Спочатку не було. А от потім якось я виклав один зі своїх віршів у сторіз. Довго вагався, але таки наважився, виклав, і декілька людей мені написали, що їм сподобалось. Мене це надихнуло, вмотивувало і я почав трохи частіше постити свої твори. Нині вже маю певну, так би мовити, цільову аудиторію.
— Можливо плануєш якусь збірку видати колись?
— Поки що я збираю це все для себе: зберігаю в текстових документах, на телефоні, аби не загубити. Був такий випадок, коли тека, де зберігались мої доробки, злетіла з комп’ютера і близько 30-ти віршів були повністю втрачені. Після того я почав усе зберігати навіть і на папері. А що стосується збірки, то так, я хотів би щось видати. Та чи буде це хтось читати? Я не та людина, що світить усе, що пише. Тому, якщо хтось і помітив би, що я видав, наприклад збірку, це були б виключно свої люди.
«Однією кулею можна вбити п’ятьох»
— Що тебе надихає?
— Я пишу за різних обставин, це не обов’язково пов’язано з натхненням. Буває, коли опиняєшся у якомусь глухому куті чи у якомусь розпачі, сідаєш, пишеш і просто стає легше. Я виливаю те, що бентежить, те, що не сказав би комусь і не описав би простими словами у реальному спілкуванні.
До війни я писав здебільшого на ліричні теми. Зараз мене дуже ранить тема війни, смерті наших хлопців. Я дуже багато про це думаю, переживаю. Я уявляю ці картини, як хтось із наших бійців лежить поранений бозна де, помирає або розуміє, що невдовзі помре, а він так і не попрощався з мамою, дівчиною і ніхто так і не дізнається, де він лишиться лежати. Це жахливо. Це трагедія. Я десь чув такий вислів: «Однією кулею можна вбити п’ятьох». Я дуже хочу, аби нікого з полеглих не забували, щоб знали і пам’ятали кожного, розповідали про них. У мене про це чимало думок, я пишу про це.
Всю нашу вікову історію росія не давала нам життя. І от знову. Були молоді хлопці, які ще не так давно грались машинками, їли чіпси, солодощі, аж раптом пришли росіяни і забрали їхні життя. Не має так бути в сучасному світі. Взагалі я відчуваю якусь тотальну несправедливість. Як це свавілля допускає Всесвіт, як це допускає Бог? Я не можу зрозуміти. Ворожа нація дуже багато взяла на себе і мусить сплатити за це високу ціну. Думаю, що вони колись поплатяться за все і своїми територіями.
Тут я знову потягнувся за сигаретою і знову ж таки запитав Віталія, чи він не проти.
— Без проблем. Мені подобається сигаретний дим. Не курю, то хоч подихаю (посміхається — авт.).
«Хотілося б попрацювати в професіональній студії»
— Ти також граєш на гітарі і пишеш пісні. Давно?
— На гітарі я почав грати близько 4-х років тому. Цей інструмент мені подобався ще зі школи: бачив, як однокласники грали, а я тоді ще не вмів. Дивився, слухав і думав про те, що хотів би навчитися. В мене є друг, старший за мене, — класний музикант, який наразі допомагає з записом пісень: я кидаю йому якийсь вірш, а він з легкістю поєднує його з музикою. Ми з ним цікаво познайомились: він якось прийшов у спортзал, де я працюю, і побачив, що в перерві між заняттями я читаю книжку, його це здивувало. Розговорились, з’ясувалось, що обидва щось пишемо, граємо, так і потоваришували.
Поки що ми з ним пишемось, так би мовити, «на колінках», але хотілося б якось спробувати попрацювати в професіональній студії. Ми вже навіть не так давно збирались поїхати до Києва, але почався блекаут і нам сказали, що студії працюватимуть дуже нестабільно через перебої зі світлом.
— Ти уявляєш себе музикантом?
— Раніше частенько були такі думки: уявляв, як я граю свої пісні і людям подобається, вони розуміють, що я хочу донести слухачу. Зараз я про це думаю вже значно менше. Можливо, трохи згас цей вогник. Може, це через переживання, що ти вкладатимеш у це душу, а воно не зайде людям. Я почав ставитись до цього, як реаліст. Скільки нині є таких починаючих, як я? Безліч. Але ж і я не докладаю зараз до цього потрібних зусиль, тож і моя провина в цьому також є.
— У тебе є дівчина?
— Так. Вона, до речі, теж пише вірші. Але наша творчість дещо відрізняється: якщо в мене більш ліричні теми, то в неї вони націоналістичні, бунтарські. Вона молодець.
— Давно зустрічаєтесь?
— Менше року. Ми познайомилися з нею на «волонтерці» — разом із друзями допомагали в підготуванні бомбосховищ: прибирали, заносили-виносили все, що там було потрібне. І от вона туди прийшла, і я прийшов. Там, в укритті, ми з нею і познайомились.
— Плануєш знімати і викладати відео на свої пісні?
— Мені мої друзі, і мама, і Даша, моя дівчина, також казали, аби я щось знімав і постив. Але поки що це якось складно мені дається. Буває таке, що сидиш собі, граєш, співаєш і воно ніби все класно виходить. Але тільки-но вмикається диктофон, я одразу ж впадаю у ступор і нічого не виходить. А якщо ще й на камеру, то то взагалі страшно.
— Ти після школи десь вчився?
— Так, в Одесі, на ОКС. Але, якщо чесно, я не надто задоволений тим, що мені дали в тому закладі. Я не навчився майже нічого нового.
— Чого, окрім Перемоги, ти ще побажав би Україні?
— Я хочу, аби ми, українці, зберегли те єднання, котре маємо зараз. Бажаю розвитку і щоб ми й надалі нічого не боялися. Хочу, аби ми ніколи не забували, якою ціною нам діставалась Перемога, що обов’язково настане. Якщо в нас буде національне єднання — у нас буде все.
Ми закінчуємо тривалу розмову, що дещо не вмістилася в обіцяні мною півгодинки і Віталій біжить. До зали. Тренувати людей і читати в перервах книжки.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
