Нова горіхова алея з’явилася у кемпінгу «Зелена черепаха», на базі якої влітку працював волонтерський табір ТУР. За ініціативи очільника табору Олексія Олейніка, відомого як дядько Льоша, було висаджено майже півсотні дерев. Молоді саджанці презентував активістам депутат облради Ігор Савченко, а озеленювати територію приїхали волонтери з різних куточків України. Як все відбувалося? А як починався сам табір і що відбувається зараз? Журналістка побувала там, побачила, розпитала та розповідає читачам Гард.City.
Саджати дерева, будувати будинки, народжувати синів та робити гарні справи — це привілеї добрих людей. Ці істини не нові, але дуже справедливі. Як, власне, і кількість добрих справ та добрих людей. За час існування табору ТУР у його очільників назбиралося чимало друзів-добродіїв. Допомагали, чим могли: хтось своїми професійними здібностями, хтось робив грошові внески, хтось займався благоустроєм, а хтось підтримував добрим словом. Як кажуть, зі світу по нитці. На ініціативу «Волотерська алея» відгукнулося до півсотні учасників табору та його прихильників. Серед них запрошення отримала і я, бо практично з перших днів була поруч. Приїхали і інші волонтери: з Южноукраїнська, Кропивницького, Києва та Мигії. До речі, деревами поділився громадський діяч та депутат обласної ради Ігор Савченко. Він навіть майстер-клас провів по висадці молодих горіхів. Всього висадили близько півсотні молодих деревцят. Висаджуючи, жартували, раділи зустрічі та будували прогнози на майбутнє.
Давно не відчувала такої злагодженої командної роботи
Я потрапила на висадку дерев уже практично під вечір, коли сідало сонце і по-особливому відчувався смак повітря. Тут було п’яно-терпко. П’янила атмосфера, запах води та горіхів, а ще — осінньої свіжості. Та найбільше — атмосфера дружньої зустрічі: хтось копав ямки, хлопці підбігали з відрами, повними водою, дівчата подавали граблі та фільмували все дійство. Чесно скажу, давно не відчувала такої злагодженої командної роботи, коли просто, без помпезності та апломбу, кожен робить свою справу. Тут зустріла колегу-депутата Руслана Голісевича, який разом із дітьми прийшов на допомогу. Тут же побачила дівчат з Мигійської сільської ради та колегу-депутатку Ганну Волошину, яка волонтерила в таборі цього літа. Переговорила зі своєю однокурсницею Світланою Костенко, яка теж, до речі, у числі волонтерів. Ну і, звісно, з дядьком Льошою.
Говорити з Олексієм пішли до майбутнього мотузкового парку. Там увечері дуже атмосферно: галявина з високими деревами, високою соковитою травою і променями вечірнього сонця. Чим тобі не студія просто неба! Розмовляючи, дізналася, що до війни Олексій займався випуском дитячих персоналізованих книжок. За першим фахом Олексій біолог-мисливствовід, має бухгалтерську освіту, педагогічну та професійний турист. Війна кинула нові виклики. Як все було — далі в інтерв’ю з дядьком Льошою.
Олексій Олейнік, організатор табору ТУР: «Ми ж до кінця не вірили, що буде війна»
— Як для вас змінилося життя під час війни?
— Насправді все змінилося, як і у всіх. Ми ж до кінця не вірили, що буде війна, і так далі. Ми спілкувалися з військовими, вони говорили: «Та ні, такого не буде». І коли все це почалося, ми злякалися дуже сильно, як і всі, не знали, що робити. Я побіг у військкомат, ні, не у військкомат, а у нас у Вишневому є міськрада, там тероборонівці зустрічалися всі. Я прийшов і запитав, чи можна зареєструватися і як. На що отримав: «Хлопчику, треба було реєструватися ще два місяці тому. Якщо хочеш допомагати — допомагай тут». І перший день я робив коктейлі Молотова. Навчився, нас там навчили хлопці. Ми зробили. Потім, наступного дня ми пішли шукати, де себе застосувати. А там поруч нас дорога на Київ іде. Ми будували блокпост. Починалося все з коліс, потім бетон, потім блоки, потім на тому блок-пості почала з’являтися якась система, якось всі згуртувалися. З’явилися старші, з’явилися відповідальні, хлопці якісь. Кожен займався своєю справою. Я десь місяць стояв — регулювальником працював. Холодно було, ну, таке, словом, ми врегулюванням займалися: пропускаємо, не пропускаємо, зупиняємо, перевіряємо документи. Потім ми з Антоном Чематою їздили займалися евакуацією, гуманітаркою. Їдемо, перевозимо людей у Львів з Одеси. З Києва на Західну машинами перевозили людей: бабусі, собачки. Я вже й не пам’ятаю, що це було. Чітко пам’ятаю день і місце: це було між 665 і 667 кілометром траси. Ми все хотіли побачити 666 стовпчик, а його немає в природі. В Карпатах його немає, і я пам’ятаю, що ми якраз в цей момент їхали в Карпатах і говорили про те, що ми можемо зробити такого, що може бути корисним для людей, і про те, що ми можемо робити найкраще.
Олексій Олейнік
«Коли чули, що ночувати в наметах, нам казали: «О-о-о!», а коли чули, що в Миколаївській області, то нам казали: «Ви, що дурні?»
— Ми туристи. Ми вміємо робити туризм. Ми вміємо учити відпочивати. Ми психологи. Ми знаємо, як працювати з людьми і як їх розвантажувати, і як їм полегшувати життя. І у нас є кемпінг «Зелена черепаха». Не у нас, а в Антона, який займається усім цим. І Антон запропонував: « Є кемпінг, будь ласка, використовуйте. Я тільки за». Ми стали думати, як все це зорганізувати, де знайти спальники, де знайти намети. Антон каже: «А в мене вже наметів немає, я вже віддав ЗСУ, спальники віддав ЗСУ, килимки віддали». Потім ми почали спілкуватися, і якось з квітня по травень ми були в такому стані, чимось займалися і паралельно спілкувалися стосовно цього проєкту. І Сергій Макада, він з Кропивницького. Він мені зателефонував, чи другого, чи першого травня і каже: «В мене є така ідея, давай ми це організуємо. І Сергій був тим самим «чарівним пендєльом», вибачте за мій французький. І ми ще почали далі цю тему копирсати. Потім з’явилася Константинова Олена з Первомайська, яка нам трішечки допомогла з консультацією, з першими людьми. І все: ми 30 травня уже сюди приїхали і стартували в першому заїзді. Тоді було перших 12 людей. А потім ми почали все це потихеньку викладати у фейсбук. Потім ми почали запрошувати до себе переселенців. Зробили купу помилок, ми почали запрошувати не тих, хто тут знаходиться, а ми почали запрошувати тих, хто знаходиться в Києві, на Західній. Люди, коли чули, що це ночувати в наметах, що це Миколаївська область… Коли чули, що ночувати в наметах, нам казали: «О-о-о!», а коли чули, що в Миколаївській області, то нам казали: «Ви, що дурні?» Ми різне чули. І це трішки засмучувало. Потім я знайшов вас, я зателефонував місцевим ЗМІ, ви нас дуже сильно підтримали. І коли ви до нас приїхали, нас було двадцять осіб. І коли ми зняли ролик, вийшов випуск у Гард.City, була стаття, були якісь відео, а в четвер ми провели разом з вами «День відкритих людей». Ми тоді були в шоці. В мене, до речі, діти, які були тоді в таборі, вони на нас образилися, бо ми свою увагу переключили на тих, хто прийшов. І коли був обід, ми з дітьми пішли на веранду, от знаєте, коли ми вдома, і щось хочемо тихо зробити, щось солоденьке дати. І от ми тоді наших двадцять дітей тишком годували солодощами. І це так було круто! І після Дня відкритих дверей у нас почалися дзвінки, записи і знов таки: ми планували, що будемо збирати групи по 30 людей, а так сталося, що у нас було по 46-48. І ми насправді не витягували якийсь час, було дуже важко. У нас волонтери змінювалися кожен тиждень, бо волонтери вигорають, бо це дуже важко. Мені важко, я це відчуваю. Усвідомлюю, це емоційно дуже важко. Я на кілька тижнів від’їжджав: тиждень в Карпатах був, у нас там теж був табір. І в Києві намагався відкрити ГО, тож я тут не весь час був. Ну, якось так. Потім ми збиралися продовжувати цей табір до жовтня, але 1 вересня ми зрозуміли, що це не дуже гарна ідея, бо діти навчаються. І хоч у нас тут і є вай-фай, але це вже не те. Ну, і насправді це уже не дуже класна ідея. І ми хотіли у вересні і жовтні провести для таборування військових. Ми вже домовилися з конкуруючою базою «Брояка», є Сашко, власник бази, він теж каякер. Він зголосився дати нам свою ділянку, щоб ми для військових проводили там заняття. Там є будиночки і є, де жити. Але, знаєте, коли ти пустий, коли немає ресурсу, це вже неефективно. І ми вирішили, що треба зупинитися та зробити паузу. І ми закрили табір на цифрі 474 переселенці.
«474 переселенця, 82 волонтера»
— Коли готували закриття табору, у нас тут був звіт. Там до сліз. 474 учасника, 82 волонтера, ми зібрали 480 тисяч гривень і, якщо порахувати продукти, подарунки і все, що нам привозили у вигляді допомоги, це важко порахувати, але приблизно, ми зібрали десь порядку вісімсот тисяч гривень. Завдяки цьому табору про нас дізналося кілька фондів. Нам написала «Нова Україна», вони нас підтримали і зараз вони нас підтримують. Ми їдемо в Карпати нині табором осіннім. Ми вирішили, що будемо працювати до Перемоги, поки Перемоги не буде, ми будемо це робити! На канікулах обов’язково, щоб дітей не відволікати від занять. Благо нам міністерство освіти підкинуло таку допомогу: в різних школах в різний час канікули. Хтось вчиться. У когось канікули в листопаді в когось у кінці жовтня . Попередньо ми всю осінь, зиму і весну проводимо в Карпатах, а влітку повертаємося сюди. Тут ми, як ви бачите, вже садимо алею волонтерів. Тут нам допомагають місцеві депутати. Ігор Савченко, прямо вогонь. Я дуже вдячний. Місцеві депутати мигійські приїздили, місцева влада.
«В планах — працювати до Перемоги!»
— Ми тут будуємо собі мотузковий парк. Хочемо трішечки зробити релакс-зону для діток. А ще ми плануємо в Нацпарку розчистити стежки. Там є стежки, які давно вже існують. І вони так трішечки закинуті. І ми коли ходимо гуляти з дітками або самі, там іноді ходимо, там важко, справді. Ми хочемо навесні пройтися, прочистити, розчистити. Є ще фантазії буйні! Хочемо зробити два підвісні місточки через Буг: в районі «Слона», і в районі Мигії, щоб закільцювати такий маршрут, щоб прикольно було. Причому він дуже легкий, там будь-хто зможе пройти, навіть бабуся. Але він дуже емоційний буде. Ось такі у нас плани. Ми продовжуємо. Нам допомагають. Людей, які готові нам допомагати — їх багато. Не все так легко, не все так просто. Є проблеми: хтось навіть ставить нам палки в колеса, як то кажуть. Але це таке.
— «Літо» наступного року коли починатиметься?
— Коли канікули, орієнтовно це буде кінець травня, скоріш за все ми сюди приїжджаємо, будемо формувати знов таки групи. Те, що ми тут робимо, нічого таємничого немає. Ніяких секретів. Ми просто робимо, щоб півдня людина втомлювалася на воді, на скелях, в поході, в каньйоні, тобто, щоб було у людини фізичне навантаження. Коли її оточує вся ця краса. І півдня — це творчість. Все: секретів немає! Це працює «на ура». І головне, щоб люди «не втикали» у телефон, щоб не дивилися новини, не читали, не хвилювалися. Все, за тиждень людина оновлюється. Ми маємо купу відеовідгуків, у нас на ютубі близько ста плюс у нас є листи, які нам люди написали. Плакати хочеться.
— До Перемоги працюєте, а чи є плани після Перемоги працювати?
— Слухайте, це буде потім. Зараз зарано про це говорити. Треба перемогти! Але я вірю, що скоро все це закінчиться. І ми будемо приїздити в табір просто, нести Алеєю волонтерів рафти на воду та згадувати час, коли все це робили разом!
— Ми обов’язково переможемо! Дякую за розмову!
«Зелена черепаха» попрощалася з усіма до наступного літа. Віриться, що це уже буде Переможне літо. Бо з такими людьми по-іншому бути не може!
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
