Сотні світлин на наших гаджетах — часто дрібниці, які не несуть особливого змісту. А як щодо світлин часів війни? Журналіст Гард.City «позаглядав» до телефонів трьох первомайців, звісно ж, з їхнього дозволу, і попросив розповісти про фото, які вони робили в перші тижні повномасштабного вторгнення.
Ігор Марченко. Професійний музикант, викладач дитячої музичної школи №2
— Ось перші фото з часу вторгнення: везу родину на кордон до Молдови.
Фото: з особистого архіву Ігоря Марченка
— Як це було?
— Ми перші дні ще поспостерігали за ситуацією. Думали, вагались. І все таки згодом, 2 березня, разом зі знайомими вивезли наші родини. Була можливість деякий час дітям та дружинам перебути в Молдові. Зібрались і рушили колоною з п'яти авто. Ось світлини, де ми в дорозі. Бабусям, дідусям відправляли фотки, бо вони переживали.
Я незадовго до цих часів отримав водійське посвідчення і почав водити машину. Такий от у мене був екзамен з водіння: доїхати з Первомайська до молдовського кордону.
Фото: з особистого архіву Ігоря Марченка
Ось фото — ми вже біля митниці. Потім я вже поїхав назад сам. Господарював тут, вдома, без дівчат.
— А ось мої в гостях у добрих людей з Молдови.
— Це березень?
— Так.
— Довго там пробула родина?
— Ні, не надто. 3 тижні. От фото, де вони вже повернулися. Це 27 березня. Наша родина знову разом.
Фото: з особистого архіву Ігоря Марченка
Життя продовжується, йдемо далі! Все буде Україна!
Олена Красіна, завідувачка Первомайського краєзнавчого музею
— Я якось небагато чого знімала в перші дні, тижні вторгнення.
Поет Григорій УсатюкФото: з особистого архіву Олени Красіної
— Це ось, наприклад, 21 лютого. Тут пан Усатюк у нас в гостях. Це ми готувалися до ювілею Олекси Різниченка. Збиралися і записували для нього привітання. Писали відео заздалегідь, тому що не всі мали можливість прийти до нас в день народження Олекси. Саме 24 лютого йому виповнилося 85 років. І от в день 24 лютого ми збирались вийти з паном Різниченком на зв'язок, привітати його, але сталося самі знаєте що.
Фото: з особистого архіву Олени Красіної
— Це на роботі також?
— Так, це кактус в кабінеті у мене, ось він. Ця рослина залишилась в музеї від нашої колеги, Оксани Дорошенко. І от він розквітнув і мені захотілося його сфотографувати.
— А ось відео. В березні у мене була дуже нагальна потреба бодай якось виговоритися. В людей з'явилось якось занадто багато негативних думок, висловлювань, настроїв тощо. І я хотіла якось донести до них, що не треба озлоблюватись, потрібно жити далі і цінувати бодай маленькі радощі життя. Я так думаю, що хлопці на фронті не хочуть, щоб ми плакали та занепадали духом. Вони там стоять за наше спокійне життя, за нашу свободу. Якраз от ворог хоче, щоб ми опускали руки і впадали в пригнічений стан. Ворогу потрібні наші сльози.
І от до цього всього я і записала це відео, щоб люди це все якось усвідомили.
— Ось перша виставка від початку вторгнення. Це квітень. Тут були представлені роботи вихованців Катерини Баранюк. Катерина свої картини також виставляла тоді. Це була благодійна виставка. Роботи можна було придбати, зробивши таким чином внесок на потреби армії. Збирали кошти на квадрокоптер. З тієї виставки було продано робіт на 16 тисяч гривень.
А ось ще фото — концерт кобзарів і скрипаля, що співає. Це відбулось раніше за виставку. Було дуже круто: якісна автентична музика. Для мене це було ковтком свіжого повітря. Дуже неординарний і нестандартний виступ.
Юрій Галімон, тренер, президент Федерації кіокушин карате у Первомайську
— Мій перелік перших світлин після вторгнення починається з фотки броніка. Мої знайомі, що стояли на обороні Миколаєва, зателефонували і просили допомогти: бронежилетами, плівкою, засобами індивідуальної гігієни і таке інше. В принципі, все, що вони просили, я знайшов і відвіз їм. А от з брониками було складніше. Дефіцит. Ми зі знайомими знайшли жилети за кордоном. Це були поліцейські броники, кевларові, 2-го класу. Їх відправили.
Потім з однодумцями почали збирати кошти на метал для інших жилетів. Різали метал, резину, клеїли це все до купи. Ось ці жилети вже в роботі.
— Це березень?
— Так, це все з березня.
Ось фото трохи згодом. Веземо нашим трохи того-сього, сітки маскувальні.
— До кожної з сіток, до речі, наші дівчата з Первомайська, які ті сітки плетуть, прикріплюють шоколадку та листи подяки і підтримки нашим хлопцям.
Ось вже 7 квітня. Бабуся моя заслабла. Годую її. Колись вона мене годувала з ложечки, а тут вже я її так годую. На жаль, немає вже старенької.
Фото: з особистого архіву Юрія Галімона
Всім бажаю міцного здоров'я і мирного неба, це перш за все! Тому, що слабкість — це здебільшого риса людей підлих. А ми, українці, все ж таки сильні волею та сильні духом.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
