Досвід родини, яка приїхала з Ірпеня до Первомайська під час війни

Володимир Галузінський Журналіст

05 травня 2022 19:26

Журналіст поспілкувався з родиною, яка виїхала з розбомбленого Ірпеня. Що пережили, що бачили на свої очі, на що сподіваються наші друзі, читайте.

З Ігорем нас поєднує багато. Багато спільних подій і вражень, спільні перші кроки на «тєліку», спільні «похождєнія» у рідному місті, спільний досвід у столиці, навіть спільний штраф у київському автобусі. І таке було. Отже, не дивно, що саме цей мужчина є хрещеним батьком моєї доньки. Але над усе ми кайфували останній рік, чи трохи більше, коли кум із родиною переїхав з Києва до Ірпеня, де ми проводили неповторні дні, вечори і ранки.

Родини Галузінських та Селянінових Дружні родини

Прогулянки біля річки, вояжі вздовж гарнючої нової набережної, філософські посиденьки в гаражі біля залізниці зі спогляданням потягів, що мчать повз. Я навіть всерйоз подумував про те, аби в найближчій перспективі як варіант оселитися в цьому затишному і комфортному містечку. Надто вже величезна наша столиця. А в цього міста точно є душа. Це відчувається. Але ось уже три тижні орда «демілітаризаторів» і «денацифікаторів» методично руйнує мальовниче і сучасне місто, перетворюючи його на руїни. А Ігор з родиною за кілька днів після початку бойових дій дивом зміг вирватися з охопленого війною Ірпеня.

Ірпінь до бомбардувань

«Я ніби відчував, напередодні, 23 лютого, повертаючись додому з роботи (Ігор — оператор-постановник на 5 каналі — прим. авт.), вирішив заїхати на заправку. Дай, думаю, залию пального, бо раптом потім не буде коли чи забуду», — згадує Ігор останній спокійний вечір. — «То завдяки цьому і вдалось зрештою виїхати. А на ранок пішов у гараж по якийсь інструмент. А звідти по прямій до Гостомельського аеродрому кілька кілометрів. Бачу, димить там сильно. Прочитав новини, в цей самий момент наді мною гелікоптер пролітає. Біля гаража почув, як мужики між собою гомонять, типу, та он наші три їхні вертольоти збили… А тоді читаю, що їх на Гостомель кількадесят летить. І збагнув, що це халепа…»

«Зранку 24-го числа я ще шпалери клеїла!» — жартома згадує дружина Ігоря. — «І заразом думала, аби тільки своєчасно плиточник прийшов, бо у ванній треба вже завершити нарешті. Ми так давно мріяли доробити цей ремонт… А натомість відпрацювали швидкісний спуск до сховища».

Попри активний початок бойових дій, полишати домівку Ігор не планував. Вперто хотілось вірити, що найближчими днями все завершиться і нахабних росіян виженуть з української землі.

«Війна війною, а собаку вигуляти треба. Тим більше, що цілими днями у сховищі та вдома наш ретривер Нік всидіти не міг. І оце вийшли ми з ним ввечері на двір, йдемо вздовж вулиці. І так порожньо навколо, аж дивно. І раптом щось як гепнуло, та так сильно гепнуло, що без перебільшення заходила ходором земля. В цей момент якесь внутрішнє відчуття з'явилось, що це не на кілька днів», — розповідає Ігор.

У сховищі емпатійний пес Ігоря втішав не одну дитину від стресу під час бомбардувань. Та що там діти, навіть дорослі тамували паніку та страх, обіймаючи кудлатого Ніка. Так минуло кілька днів

«На третій день чи що твердо вирішив, треба йти воювати. Сказав жінці, що йду додому, вдягаюсь тепліше і рушаю у військкомат, у тероборону. Вдягнувся, закрив двері на верхній замок, тоді на нижній… І разом із ключем із замка випадає серцевина, точніше навіть, її частина, в якій секрет замка. А все зачинене. Ну от, навколо ракети літають, все вибухає, а я замок розсвердлюю із сусідом. Таке тільки зі мною могло статися», — з іронічною посмішкою каже Ігор.

«Ми із сином ввечері, коли Ігоря на порозі сховища побачили, дуже зраділи, — згадує Тетяна — і син в мене питає, а що, Ігор вже не піде на війну? Ні, кажу, певно, не цього разу. Це добре, — видихнув малий».

Будинки в Ірпені після обстрілу 2 березняФото: Reuters

А наступного ранку, прокинувшись у сховищі самі, і почувши навколо тривожну тишу, вирішили пробувати прориватися кудись подалі. Вирішили дістатися у Первомайськ до матері Ігоря. Обидва мости з Ірпеня на той момент вже були підірвані, отже, єдиним шансом було виїжджати полями і селами. Спочатку через Стоянку, тоді кількадесят кілометрів у напрямку Житомира під обстрілами, а потім знову через сільські шляхи Київщини, аж поки не вискочили на трасу Київ — Одеса.

«Щойно від дому від'їхали, на сусідню вулицю повернули, навіть не дихали майже, так страшились, — згадує дружина. — «А назустріч з паралельної вулиці БМП викочується… Ігор одразу визначив за кольором, що не наш. Ми просто завмерли, а коли він наблизився, жовту стрічку на ньому побачили. Через блиск сонця здалеку її видно не було. Це були найстрашніші секунди життя».

Евакуація. Ірпінь 5 березняФото: Reuters

За словами Ігоря, найбільшу гордість викликала поведінка сина. 10-річний Діма від початку бойових дій мало того, що не «поплив» морально сам, навпаки, як міг підтримував батьків, особливо матір. Загалом, вся родина поводилась дуже дисципліновано, навіть чотирилапі її члени.

«Частину шляху їхали, реально затамувавши подих. Крім Ніка в нас ще й котик є, — розповідає дружина. — Ну, як котик. Мейнкун наполовину. Вони з Ніком чубляться зазвичай дуже сильно. Чубились. А тут принишкли обидва, відчували все, і аж поки ми на безпечний відрізок дороги не виїхали, голови навіть не піднімали».

Прибувши до Первомайська, родина довго не могла прийти до тями. Ігор першим ділом відвідав військкомат, жінка взялась до господарських справ. Але усвідомлення відірваності від рідного дому краяло серце. І нові кадри з Ірпеня щодня лише додавали суму. Крім того, ось вже три дні немає зв'язку з батьками Тетяни. Вони в маленькому містечку, що на Чернігівщині. В 30 кілометрах від кордону з росією. Останнє, що дізнались від батьків, це те, що продукти до міста переправляють над річкою за допомогою натягнутого тросу. Утім, попри все це, пара не дозволяє собі сумувати. Переконують один одного, що ось ще кілька днів, і рушать додому. Все приберуть, все відновлять і будуть жити, як раніше.

ІрпіньФото: Reuters

«Та водночас, коли бачу, що завод пластикових виробів, який впритул до мого гаражного кооперативу був, розбомбили, розумію, що і гаража вже може нема. І усі ті кілька років, коли по 50-100 баксів із зарплати на інструмент відкладав, усі ті зусилля та старання, які в облаштування вклав — усе це на нуль помножили кляті орки. Звісно, все збудую, все зберу заново. Але це не тільки гроші чи стіни — це частина душі. Поки були вдома, попри постріли і вибухи страху не було. А от коли поїхали — стало страшно. Страшно, що можемо не повернутись», — каже Ігор.

«Інколи здається, що вже, як то кажуть, «все пропало», — не приховує відчаю дружина. — «Школу Дімину розбомбили, загалом місто дуже постраждало. Навіть не уявляю, скільки зусиль та ресурсів треба на відновлення. І найгірше, це ж іще не кінець. Але ми неодмінно повернемось додому. Дуже в це віримо!»

Перед від'їздом з Ірпеня наостанок Ігор зняв з вхідних дверей квартири табличку з номером

Її вони із сином майстрували власноруч. Тепер це один із небагатьох символів рідного дому. І надії туди зрештою повернутись та повернути табличку на місце.

Читайте також: «Ми думали, що були готові. Думали»: як журналіст зустрів війну і що робить зараз