Ми продовжуємо знайомити первомайчан з історіями людей, які перемогли ковід. Адже попри те, що побічники теорії «фейкового вірусу» втратили активність, нова хвиля дебатів розпочалася з приводу вакцинації. Світлана Слюсар потрапила до лікарні разом із чоловіком. Про хворобу, найстрашніші моменти та перемогу вона розповіла журналістці Гард.City.
Ми захворіли на початку квітня, спочатку чоловік, потім я. Чоловік почав покашлювати, я була впевнена, що це звичайна застуда. Напередодні він брав участь у загальноміській толоці, був вітер, досить холодно, десь пропотів, десь не застібнувся.
Та справа йшла до вихідних, йому ставало дедалі гірше. Тож я звернулася до сімейного лікаря (нас веде Галина Назаратій). Швидкий тест підтвердив коронавірус, через день мали здати ще й ПЛР.
Кашель відчутно посилювався, і через два дня чоловіку дали направлення на рентген, який підтвердив правобічну пневмонію.
Лікування ми розпочали вдома, відразу після постановки діагнозу. Тоді ж і він, і я пішли на самоізоляцію. Приймали всі прописані препарати, дотримувалися режиму. В той час у мене також з'явилися симптоми, підвищилася температура. Проте я переважну більшість часу проводжу дома, певно, тому ситуація не була такою серйозною, як у чоловіка.
Якщо б мені хтось сказав, що все відбуватиметься з такою швидкістю!
6 квітня ми звернулися до лікаря, 8-го чоловік робив знімок легень, і вже через 2 дні його у вкрай важкому стані госпіталізують! Тобто, 6 квітня — легені чисті, 8 квітня — правобічна пневмонія, 10-го — двостороннє запалення легенів.
Це була ніч з суботи на неділю. Такого швидкого погіршення стану, як тоді, я не бачила ніколи. У чоловіка підвищилася температура, потім він зблід, на очах падала сатурація. 90… 88… 80… 78.
Ті дві години, коли розпочалося різке погіршення стану та аж поки я викликала швидку та чекала на її приїзд, стали найдовшими у моєму житті.
У нас обох були зібрані «тривожні валізки», я навіть спакувала ліки, якими ми лікувалися вдома, про всяк випадок.
Підвестися чоловік уже не міг, до швидкої вели попід руки, а у лікарні одразу подали кисень. Стан у нього був дуже важкий. 3-4 крапельниці щодня. Щоденно аналізи на згортуваність крові, через день ПЛР-тест.
У мене температура трималася 11 днів, коли відчула нестачу кисню та почала задихатися, зрозуміла: потрібно телефонувати на швидку. Далі госпіталізація. Інфекційне відділення. Кисневий концентратор.
Загалом, чоловік провів під киснем 11 днів, я — 4 дні.
Мені пощастило, у моїй палаті не помер ніхто, у чоловіковій помирали. Це дике, аномальне відчуття, коли біля тебе накривають людину, яка нещодавно була жива. Пам’ятаю, як плакала сестричка, яка доглядала бабуню, майже витягли, вона спокійно пішла на вихідні. Повернулася — пацієнтка померла.
Що відчуваєш під час хвороби?.. Слабкість. Така, що не те що підвестися не можеш, навіть поворухнутися. У палаті чоловіка лежав старенький, ну як лежав. Сидів. Не міг лягти, одразу починав задихатися. Тільки уявіть, він постійно сидів! Будь-які щоденні дії перетворюються на щось надважке.
Я не уявляю собі, як можуть наші медики працювати у таких умовах. Вони ж самі всі перехворіли! І вони повертаються туди, знову і знову проходять через це жахіття. Санітарки, медсестри, лікарі… Їхню роботу не можна вимірювати грошима. Повірте, жодна зарплата не виправдає тих надмірних фізичних та психологічних навантажень. Вони роблять неможливе, інших слів у мене немає.
До шпиталю ми їхали із торбами ліків. Даремно! Хоча й пропонували медсестрам брати, що потрібно для лікування, нас запевнили: все, передбачене протоколами, є у наявності. Лікування на одного хворого, як розповіли медики, обходиться приблизно у 25 тисяч гривень. Та ми й самі відчули вартість, поки лікувалися удома. Якби ми платили за двох, купуючи все необхідне у лікарні, — повірте, вилетіли б, як-то кажуть, у трубу.
Препарати дорогі, все, що передбачено протоколом, у наявності було. У нас не взяли нічого. Ні копійки.
Я хочу подивитися в очі тим людям, які розпускають плітки про вимагання грошей та хабарі. Сподіваюся, вам не доведеться переконатися у протилежному на власному досвіді. Я не готова нікому побажати подібного.
Звісно, якщо людина потрапила до реанімації, та стан край важкий, можуть пропонувати придбати препарат, не передбачений протоколом. Зі мною у палаті жінка лежала, то її чоловіка рятували у реанімації. Взагалі, витягти намагались усіх без виключення. Проте, якщо у людини ушкоджено 90% легень, зрозуміло, що шанси дуже невисокі.
Годували цілком достатньо, тож навіть одинока людина з голоду б не померла.
Що для мене було найстрашніше? Бачити, як найрідніша людина з кожною хвилиною наближається до тієї страшної межі, відчувати безсилля, відчай, ні з чим непорівнюваний біль, та мати можливість лише спостерігати й молитися.
Одного разу пропало світло у відділенні. Ніколи мене так не лякала тиша. Ви знаєте, перша думка одразу: жах, чим будемо дихати, все відключилося! Проте медперсонал там на своєму місці. Одразу викликали електрика, пройшлись палатами, заспокоїли людей, потім концентратори запрацювали. Будь-яка начебто дрібниця для звичайної людини у побуті сприймається інакше, коли від цього залежить життя. Адже це одначає одне: дихаю або не дихаю.
Ми виписалися одночасно. 20 квітня 2021 року. Останні два дні чоловіка перевели за межі так званої «червоної» зони, у хірургічний комплекс, я до останнього перебувала у інфекційному шпиталі. Виходили одночасно. Побачили один одного на вулиці, обійнялися. Плакали.
Ми повернулися додому. Не могли усвідомити, що це був за жах, як ми його пройшли, як вистояли. Потім була тривала реабілітація (лікарі детально розповіли, якого режиму дотримуватися, у чому себе обмежувати), були панічні атаки — постковідний синдром, так, це також реальність, попри заяви тих, хто й досі не вірить. Перші 2-3 місяці після хвороби потрібно дуже берегтися. Дякую лікарям, особливо завідувачці інфекційним відділенням Олені Масалітіній, що завжди готові і досі проконсультувати у телефонному режимі за потреби. Саме вона скорегувала нам час, коли можна було вакцинуватися.
Вакцинувалися ми, вакцинувалася донька. Так, у нас ще були свої антитіла, та ми вирішили, що так буде правильно. Адже це єдине, що може нас врятувати.
Взагалі вважаю: всім, хто не вірить у серйозність ситуації, варто день постояти біля паркану ковідного шпиталю. Подивитися, скільки під'їжджає швидких та як до морга виносять людей.
Знаєте, що було страшно? Нас зустрічали люди, наші знайомі, які знали, що ми дивом залишилися живі, і запитували в очі: «То що, вірус дійсно існує?»
Те, що ледь не вбило мого чоловіка.
Те, що забирає життя наших знайомих.
Дякувати Богові і лікарям, ми перемогли, мій чоловік зі мною. І я безмежно вдячна людям, які зберегли йому життя. Що до вакцинації, кожен обирає сам, кому вірити. Сподіваюся, що диванні експерти зможуть своїми порадами врятувати ваше життя так, як зараз упевнили вас ним ризикувати.
- Читайте нас у Telegram. Підписуйтесь на наш канал Гард.City та Viber.
- Читайте Гард.City у Facebook. Обговорюйте новини у Гард.City спільноті.
- А ще ми є у Instagram та Twitter.
- Приєднуйтесь до нашого каналу на YouTube.
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал Гард.City — незалежного первомайського інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас внеском. За ціною лише однієї чашки кави чи поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу редакції та допоможете робити Первомайськ і район зрозумілішим для містян та привабливішим для гостей.
