Робота в інфекційному відділенні – то справжнє випробування. Героїня нашої статті – лікарка-інфекціоністка Первомайської центральної районної лікарні Олена Масалітіна. Вона б могла пересидіти важкий період у декреті, але зробила вибір на користь роботи. Про те, що найбільше лякає лікаря інфекційного відділення, як триває перебіг COVID-19 та чим може допомогти захисний костюм, говоримо із лікаркою.
Олена Масалітіна ніколи не сумнівалася у виборі майбутньої професії. Тож після школи вступила до Національного медичного університету на медико-профілактичний факультет.
З 2008 року працювала у Держсанепідемслужбі. А після реформи структури у 2015 пройшла навчання за спеціальністю «Інфекційні хвороби». В 2017 році її призначили на посаду завідувачки інфекційним відділенням Первомайської центральної районної лікарні.
Із січня по серпень 2020-го вона перебувала у декретній відпустці. Повернулася до роботи, бо ситуація із коронавірусом ускладнилася.
Дізналася я, що наш заклад працюватимемо із «короною», коли вийшла у декрет, якраз, як народила маля. Моя робота – то моє життя! Я знала, що довго сидіти вдома я не зможу. Для себе твердо вирішила: як тільки почне зростати захворюваність та хворих госпіталізовуватимуть до нас у відділення, я вийду на роботу.
Команда інфекційного відділення – це така собі збірна крутих спеціалістів різних напрямків в медицині. Ви ж розумієте, прибрати з команди хоч одного гравця — це означає змусити інших працювати більше та складніше, перекладати відповідальність на плечі інших. Працювали ж на той час ще без доплат, були готові зустріти хвилю пандемії, не звільнялися.
У серпні мені стало зрозуміло: настав час повертатися. Хворих було уже більше двадцяти, і почали реєструвати нові випадки. Чи був у мене вибір? Я зробила його ще тоді, як заступала на посаду очільниці інфекційного відділення. До того ж це було нове захворювання, нові проблеми, нові вимоги.
Думок про звільнення не було у жодному разі. Хоча, звісно, такі поради давали друзі, мовляв, у тебе родина, маля. Напружували питання: «Ти не боїшся інфікування? А як же дитина? А батьки? Хоч про них подумай!»
Були й такі, що казали: «Як тобі пощастило, що ти так вчасно народила. І тепер в безпеці!» Вважаю, що їм варто було б поставити себе на місце родичів хворих, які очікують удома у розпачі від невизначеності. Ви всі бачите статистику і розумієте: на рахунку кожен лікар.
Пам’ятаю свою першу зміну після виходу. Страх? Ні, його не було! Я, як закінчувала навчання, знала, куди саме йду. Це моя робота, яка передбачає готовність працювати із такими хворими. Я і раніше займалася здебільшого важкими пацієнтами. Але ця хвороба вимагала не лише знань, але й витривалості, здатності оперативно ухвалювати рішення. Потрібно було напрацьовувати тактику лікування, відстежувати дослідження колег. Я одразу готувала себе морально до будь-якої ситуації, бо ж є і досвід, і навички, і знання.
Але відчуття від дня, коли опинилася вперше сам на сам з точно підтвердженими хворими на Сovid, запам’ятала назавжди.
Одягнути спецкостюм, засоби індивідуального захисту, натиснути ручку дверей та перетнути межу: вхід у «брудну» зону.
Тут немає місця ані емоціям, ані страху.
Я йшла коридором та не могла позбутися тривожних відчуттів. Не давали спокою думки: «Чи точно костюм захистить? Чи щиток – надійний захист для очей? А чи не потру я очі ненароком?»
Та далі було, як завжди. Заходиш до палати, і всі сумніви лишаєш за дверима. Хворому потрібна підтримка, а не твій страх. Чомусь про це мало хто говорить: лікар не має права на почуття страху у палаті. То вже потім, коли зміна позаду. А тут ні, тут ти упевнений у тому, що все буде добре. Інакше просто не можна.
Збентеження викликає лише маловивченість вірусу, відсутність чарівної пігулки для одужання.
Щодо лікування, то на сьогодні очікуємо новий протокол лікування зі змінами. Ліками забезпечені, але, на жаль, були і такі часи, коли не вистачало препаратів. Хвороба ж також не спить, щодня приносячі нові випадки та, на жаль, жертви.
Перебіг хвороби важчий у пацієнтів старшого віку. Чому саме? Все просто: за життя нажили супутні патології, як-от: ожиріння, гіпертонічна хвороба, хронічні легеневі та серцеві патології, цукровий діабет та інші. Все це дуже ускладнює перебіг захворювання. Основним проявом коронавірусу є ураження легень. У 80% пацієнтів спостерігаємо двобічне ураження, запалення протікає дуже важко. Інший серйозний симптом – дихальна недостатність. Хворі потребують з перших днів кисневої підтримки. А деякі і через 10 днів мають залежність від концентратору кисню.
Після перенесеного коронавірусу залишаються стійкі зміни в легенях, дуже довго протікає лікування запалення легенів. Деякі хворі одужують через 10 днів, а інші і місяць ніяк не йдуть на поправку. Тут не вгадаєш ніяк.
Середній вік пацієнтів – 65-70 років. Але сьогодні є пацієнти і 26 років, і 35 років. І перебіг у них теж нелегкий, хоча супутньої патології нема. Багато хейтерів в інтернеті пишуть: приберіть доплати лікарям і вірус зникне! Доплати є за ковід, але це не захмарні суми. Лікар, який не має доплат за категорію, отримує близько 15 тисяч. Вагалі дивує мене підхід до оплати праці в нашій державі. Виходить, ті, хто рятує життя, отримують зарплати менші, ніж, до прикладу, торговельні представники. Кажуть: покликання! Але навіть у найвідданішого медицині лікаря опускаються руки, коли ти не можеш забезпечити свою сім'ю.
Заслуговує окремої уваги важка робота медичних сестер. Вони працюють позмінно. У нас дві зміни. Якщо є важкі хворі, на медичних сестер лягає виконання всіх призначень і плюс контроль життєвих показників пацієнтів. На жаль, в стаціонарі «легких» хворих не буває тепер. За кожного боремся! Цінність життя людини не вимірюється прожитими роками, для нас кожен пацієнт важливий. Здебільшого до вересня на лікуванні перебували люди поважного віку, але сьогодні починають надходити більш молоді. Зараз проблемою може стати дефіцит кадрового ресурсу. Хворих стане більше, потрібно розширяти госпіталь (резерв ліжкомісць), а кому там працювати? Лікарів і так не вистачає.
На сьогодні наш шпиталь завдяки благодійній підтримці забезпечений необхідною апаратурою. Проведено кисень майже в усі палати. Засобів індивідуального захисту поки вистачає, але йде нова хвиля. Нам не на всіх вистачає кисневих концентраторів, а залежність висока, і це непокоїть. Хвороба страшна у своїй непередбачуваності. Найстрашніше, коли втрачаєш пацієнтів: щоразу намагаєшся зрозуміти, чи десь щось упустив, картаєш себе, мовляв, потрібно було зробити більше.
Окремо хочу сказати про захисні костюми. Особисто мені подобається працювати в такій формі. Захист повноцінний. Коли йдеш в «брудну зону», відчуваєш впевненість у безпеці. Так, у них влітку дуже спекотно, мокрі виходимо. Окуляри і респіратор перетискають обличчя, та все це наша безпека! Я вже і не уявляю себе без костюма.
Мені вчора сказали таке гарне побажання, що я геть розчулилась: «Нехай ангели підставляють вам свої крила, коли у вас опускаються руки!»
Сьогодні COVID-19 уже нас не злякаєш. Сьогодні ми сформована команда з чітким алгоритмом дій та маршрутом пацієнта.
Та не наражайтеся зайвий раз на небезпеку. Бережіть себе. Бажаю всім здоров'я!
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
